Кінець Великого Юліуса - Сытина Татьяна (книги полностью бесплатно TXT) 📗
— Це правда, що в нас затримали диверсанта? — випалила вона. — Я завідуюча приймальнею… Це правда?
— На жаль, правда! — сказав Смирнов і сів у машину.
— Так це ж пан Робертс! — скрикнула завідуюча, розглянувши у півтемряві машини зелене від жаху обличчя Робертса. — Боже мій, боже мій, це ж він і є! У нас його дочка і дружина! Він написав подяку нам у книжці відвідувачів! Він написав такі хороші слова про лікарню, про країну… Як же це так?
Машина вже зникла за рогом, вливаючись у загальний потік на магістралі, а завідуюча все тупцялася на тротуарі і, пригладжуючи волосся, що вибилося з-під косинки, щось примовляла.
І ось полковник Смирнов зустрівся з Гореллом. Але тепер перед ним сидить саме той, кого він так наполегливо шукав.
Що переконало Смирнова?
Весь вигляд Горелла — стривожений і самозадоволений, нахабний і боягузливий.
: — Я повинен вас поздоровити з чудовим класом роботи! — сказав Горелл, розтягуючи нижню губу в посмішку. — За все життя я був арештований тільки тричі.
— Вас арештовували п'ять разів, — виправив полковник, перегортаючи свої замітки, приводячи в порядок матеріали для допиту.
— Як розвідник я був арештований тричі! — в свою чергу уточнив Горелл. — Ви непогано інформовані! — зневажливо сказав він. — Ті два арешти…
— Про ваші карні злочини мова йтиме в свій час! — перебив полковник, поглянув на Горелла і той одвів очі покірно і швидко, як одводять очі тварини під поглядом людини.
— Я повинен попередити! — різко сказав Горелл, з усіх сил намагаючись утриматись на позиції безтурботної незалежності. — Моєю дальшою долею буде займатись майор Даунс з генерального штабу військ! Прошу зв'язатись з ним через посольство у Москві. Він зробить свої пропозиції…
Полковник Смирнов ледь помітно полегшено зітхнув. Так, немає ніяких сумнівів у тому, що це Горелл. Ось він уже почав торгуватись…
— Ми не будемо зв'язуватись з майором Даунсом, — спокійно відповів Смирнов. — Ми не торгуємо злочинцями, як це роблять деякі держави. Ми їх ловимо і судимо. Вашою долею займеться суд, як тільки закінчимо слідство.
— Але… — Горелл відверто стривожено відгриз і виплюнув кінець папіросного мундштука. — Але це елементарно! Який смисл мене розстрілювати або тримати у тюрмі? Я можу згодитись! Давайте ваші пропозиції! Ви переможець, отже я не буду торгуватись надто довго… Клас моєї роботи вам відомий.
— Ви нам не потрібні! — коротко сказав полковник. — Ми даремно витрачаємо час. Як ваше справжнє ім'я?
— Тобто як «не потрібен»? — зі злістю і страхом вихопилось у Горелла. — Ви збожеволіли! Я не потрібен? Я не бажаю більше розмовляти з вами. Я вимагаю побачення з вашим начальством! Вам я відмовляюсь відповідати…
— Добре! — охоче погодився полковник і потягся до кнопки дзвінка… — Я повідомлю про ваше бажання керівництву…
— Почекайте! — швидко сказав Горелл. — Ви мене не зрозуміли. А я не розумію вас. Я не потрібен вам як розвідник. Чого ви добиваєтесь?
— Ваша доля як злочинця скінчена! — з терпеливою огидою пояснив Смирнов. — Вами тепер займеться суд. Не буду брехати навіть для того, щоб полегшити свою працю. Ваше майбутнє не уявляється мені благополучним. Ви завдали надто багато лиха…
Горелл подивився на полковника і надовго замовк. Обличчя його на очах змарніло.
Минав час.
Полковник виписував щось із папки. Десь за стіною сухувато постукувала друкарська машинка. Працьовито гудів ліфт.
Минуло півгодини.
Горелл мовчав.
Полковник подивився на годинник і знову потягся до кнопки дзвінка.
— Почекайте! — різко і прохально сказав Горелл. — Я чомусь вірю всьому, що ви говорите. Це, звичайно, безглуздо, але я нічого не можу зробити. Мене розстріляють? — тремтячим голосом спитав він, і рот його знову обм'як.
— Мабуть, — кивнув полковник, нахиляючись до паперів, щоб не бачити спотвореного страхом обличчя Горелла.
— Але що-небудь можна зробити! — борючись з приступом страху, сказав Горелл. — Адже завжди можна щось зробити! Скажіть мені — що? Я вірю вам! Я зроблю все, що ви скажете!
Полковник промовчав.
— А якщо я все розповім? — з надією запропонував Горелл. — Все, розумієте? Я багато дечого знаю! Я такі речі знаю, до яких вам ніколи не докопатись! А я розповім! Навіщо вам пропускати нагоду?
Полковник, як і раніше, мовчав.
— За вашими законами щиросерде признання пом'якшує присуд! — слабіючи від страху, говорив Горелл. — За вашими законами — людині завжди треба дати шанс виправитись! Я нічого не приховаю — чуєте? Тільки збережіть мені життя.
— Я нічого не можу обіцяти! — відповів полковник,
— Не треба обіцяти! — підхопив Горелл, сухо схлипнув і втупив блискучі і нерухомі очі в полковника. — Я бачу, ви чесна людина. Я й так скажу… Чуєте? Все!
— Як ваше справжнє ім'я?
Горелл замовк. Потім знову сухо схлипнув.
— Не знаю! — признався він. — Я пам'ятаю тільки перше ім'я — Стефен. Усі інші — чужі. Я кажу правду. І батьків не пам'ятаю. Скло, багато скла, галереї, стелі, вишневий кафель, іноді згадую море, велике, чорне, з білими гребенями хвиль. І вітер несе по дюнах пісок. Можливо, це сни. Пробачте, мені погано. Ні, я не можу вмерти, це жахливо! Що вам зробити? Адже я все можу — розумієте? Все, що захочете!.. Тільки жити! Жити — чуєте?
Задзвонив телефон. Полковник зняв трубку, похмуро вислухав і сказав:
— Я зараз же приїду.
Потім, не дивлячись на Горелла і не відповідаючи на його плутані істеричні обіцянки і вигуки, сказав черговому, коли той увійшов:
— Виведіть ув'язненого, — і додав: — Я виїжджаю. Якщо про мене будуть питати, скажіть, що я в лікарні у капітана Захарова.
Капітан Захаров помирав.
Коли Гарасим Миколайович увійшов у палату, вмираючому тільки що зробили укол.
Лікар сидів на табуретці, близько присунувшись до постаті, і чекав дії ліків.
Полковник підійшов до постелі, кілька секунд дивився в обличчя капітана, потім нахилився до лікаря і тихо сказав:
— Уступіть мені місце, вам уже більше нічого тут робити. А я постараюсь йому допомогти.
Лікар хотів заперечити, але, поглянувши на полковника, мовчки встав.
Полковник сів у головах, нахилився, обняв Захарова за плечі і неголосно сказав:
— Альошо, це я! Ти мене чуєш?
Висохла шкіра на обличчі Захарова ніби освітилась зсередини слабким світлом. Він зітхнув і розплющив очі.
— Альошо, за сім'ю не турбуйся!
— Та вже догляньте! — на диво чітко вимовив Захаров. — Троє, а чоловіка більше немає в сім'ї. Спасибі, що прийшли Гарасиме Миколайовичу.
Няня, що кип'ятила шприц у кутку палати, приглушено схлипнула… Лікар тихо сказав їй щось, і вони вийшли в коридор, залишивши Смирнова і Захарова вдвох.
Полковник просунув руку між подушкою і легким холонучим тілом Захарова і міцніше притиснув його до себе.
— Дружині скажіть правду, — все так же виразно говорив Захаров. — Матері не треба. Нехай думає: знову в довготривалому відрядженні. Жити хочеться, Гарасиме Миколайовичу! Я гадав: не з вами, так у класі… Восени добре, перший день у новому році, приходять діти здорові, зріліші. І твої, і вже інші… Міг також механіком. А коли б видужав, тоді знову з вами. Дурний я був, Гарасиме Миколайовичу. Все думав, що ба-а-гато попереду. Неощадливо жив. Коли б знав, скільки зробити можна було б…
— Ти багато зробив, Альошо! — голосно сказав полковник. Йому здавалося, що Захаров не чує. Світло в обличчі капітана погасало, шкіра потемніла, риси погрубіли. — Ми його взяли. Чуєш, Альошо?
— Це добре… Руку дайте! — через силу вимовив Захаров. Полковник знайшов у складках одіяла холодну обважнілу руку Захарова і стиснув, намагаючись зігріти.
— От, значить, воно як! — слабіючи сказав Захаров. — Треба йти одному, ніколи не був один. Страшно одному. Ви тут, товаришу полковник?
— Я не піду, Альошо! — полковник присунувся до Захарова ще ближче. — Ти мене чуєш?
