Кінець Великого Юліуса - Сытина Татьяна (книги полностью бесплатно TXT) 📗
— Дурниці все це! — сказала вона, ідучи до дверей. — Яке має значення те, що ти базікаєш?
Пан Робертс збирався їхати у лікарню навідати Беллу. Він їздив туди щодня і завжди привозив у чемодані багато склянок і банок з протертою їжею і соками, які вводили дівчинці через зонд.
Звичайно Робертса в лікарню виряджала Мадж, це вона готувала для Белли їжу за рецептами хірурга. І на цей раз вона принесла в квартиру Робертса баночку бульйону з протертим курячим м'ясом і пляшку мигдального молока.
У Робертса сидів Білліджер. Мадж поправила зборки на білому кисейному фартушку, який вона завжди надівала, готуючи їжу для Белли, і цнотливо усміхнулась Білліджеру.
— Дякую вам, Мадж! — роздратовано сказав Робертс. — Поставте все це на стіл.
— Нема за що! — Мадж рожевіючи знову усміхнулась Білліджеру. — Я дуже люблю вашу бідолашну дівчинку!
— Добре, добре, — перебив Робертс. — Ідіть, Мадж, ми заняті!
Ображено усміхаючись, Мадж вийшла і щільно причинила за собою двері.
— Хоч якась користь буде від усього цього безглуздого куховарства! — сказав Робертс, оглядаючи пляшку з мигдальним молоком. — Я заперечував — вони чудово готують там, у лікарні, і можна було не витрачатись! Але дружина настояла! Давайте чемодан, Білліджер! Ваша пропозиція зустрітись у лікарні чудова. Їм ніколи не спаде на думку…
Білліджер встав, підійшов до книжкової шафи, відкрив нижній ящик і дістав звідти шкіряний чемодан, трохи більший за ті, які зберігались у квартирі Юлії.
Робертс приніс з прихожої інший чемодан, з яким він щодня їздив у лікарню.
— Добре! — сказав Робертс, порівнюючи чемодани. — Щоправда, мій трохи темніший і більше зношений, але це не впадає у вічі!
Він відкинув убік свій чемодан і обережно розкрив той, другий.
— Взагалі кажучи, не за правилами! — буркнув він, перекладаючи пачки грошей і документів. — Прилад і вибухівка разом. Але возитись на цей раз ніколи!
— Не варто журитись! — сказав Білліджер, допускаючи в інтонації розумну дозу нахабства. — З деяких пір у нашій операції багато робиться не за правилами. Наприклад, нам з вами не можна переносити вибухівку, не можна зустрічатися з Великим Юліусом…
— А як інакше передати вибухівку і документи? Дестен довго не мовчатиме! — занепокоєно перебив Робертс. — У мене щодо нього немає ілюзій. Добре, якщо він вибовкне тільки те, що можна. Ні, операцію треба закінчити в найближчі два дні.
Білліджер мовчав.
Робертс уже не приховував свого неспокою. Він дивився на Білліджера і намагався вгадати, чи відправив той листа керівництву з переліком всіх його, Робертса, промахів і недоліків, чи ще тільки збирається?
— Кінець кінцем це ваш обов'язок — знаходити нові точки і нових зв'язкових, — вирішив дати залп по ворогові Робертс. — Де вони, ваші нові московські зв'язки? Вас звільнили майже від усіх обов'язків. Ви цілі дні тиняєтесь по місту, а де результати?
— Я не приховую труднощів — здвигнув плечима Білліджер. — Зв'язки, які я встановив, ще не закріплені, і я не хочу рискувати своєю дипломатичною репутацією. Я гадаю, що вам час їхати. Горелл завжди дуже точний.
— Собача робота, собаче життя! — пробурмотів Робертс, скидаючи куртку і надіваючи піджак.
Білліджер не поспішав іти. Він сидів у кріслі, переглядаючи пачку нових книжок на російській мові, куплених учора Робертсом. Ні, він таки нахабно поводиться! Значить, він уже відправив повідомлення про невдачі Робертса і, можливо, навіть одержав відповідь.
До багатьох недоліків Робертса треба додати ще й запальність.
— Ви мені більше непотрібні, Білліджер! — сказав він, зав'язуючи галстук. — Можете йти.
— Дуже добре! — усміхаючись сказав Білліджер, укладаючи книжки на столі Робертса у тому ж порядку, в якому вони лежали раніше. — Щасливої подорожі.
І те, що Білліджер не образився, коли його відіслали, як Мадж, за непотрібністю, примусило Робертса ще раз відчути ненадійність свого становища.
Горе об'єднує людей. Але ніде це так не відчувається, як у приймальній дитячої лікарні. Можливо тому, що, крім горя, людей ще об'єднують батьківські почуття. Тут усі розуміють один одного.
Цей чистий, стривожений маленький світ мовчазних батьків, невмілих братів, притихлих сестричок і надміру балакучих матерів здався Гореллу тісним, як коробка з матового, скла. Пахло домашнім печивом і хлором. На столі стояли квіти в горщечках, прикрашених бантами з цупкої білої стружки. Вишневий кафель підлоги щось на мить нагадай, але Горелл загальмував спогад. Ніколи і ні до чого.
В руках у Горелла, за інструкцією Білліджера, був плюшевий іграшковий заєць і коробка цукерок. Він пройшов у кінець залу і сів на стілець біля самого вікна.
На» сусідньому стільці сиділа молода жінка. Спочатку Горелл машинально відзначив, що на ній синє плаття з білим комірцем, а у вухах маленькі перлові сережки. Потім він помітив біля вуха золотисте з полиском тьмяного срібла пасмо волосся, що ледь-ледь завивалось. Вона розгорнула іграшковий сервіз, тільки що куплений у магазині, і вкладала в кожну чашечку по цукерці. Пальці її майже молитовно доторкались до тендітних дрібничок, голублячи їх: скоро до цих іграшок будуть торкатись там, наверху, у палаті.
Помітивши погляд Горелла, жінка усміхнулась.
— Не треба було б приносити! — по-господарськи сказала вона. — Післязавтра повезу додому, та вже нехай розважиться. А у вас, видно, зовсім маленький! — І вона кивнула на плюшового зайця в руках у Горелла.
Горелл зробив невиразний звук горлом.
— Нічого! — заспокійливо сказала жінка. — Тут хороші лікарі. Щоправда, малюки важче хворіють! Вони ж сказати нічого не можуть, з ними все наугад.
Вона пішла до віконця у стіні, за яким чергова сестра приймала передачі для хворих дітей, і по дорозі ще раз оглянулась на Горелла. Ця людина чимсь злякала її. Вона ніяк не могла зрозуміти — чим! І тільки через кілька годин, уже дома, згадавши його погляд, зрозуміла, що він був не людським. Так дивляться тварини — відкрито, коротко, без думки і почуття, підкоряючись інстинктам.
«З такими одружуються!» подумав Горелл, спостерігаючи за жінкою, яка швидко прямувала до виходу, і десь всередині в ньому знову ожив знайомий тужливий біль. Затрусились коліна, але в цей час до приймальної увійшов високий чоловік з дуже маленькою головою, з круглим рожевим обличчям, на якому поблискували окуляри в золотій оправі. У правій руці в нього був шкіряний чемодан.
Він озирнувся і, помітивши Горелла, попрямував до нього. Дійшовши до вікна, він нахилився і поставив чемодан поряд із стільцем, на якому сидів Горелл.
І в ту мить, коли він випрямився, в думці вираховуючи, через скільки секунд можна буде вийти з приймальної, назустріч йому з усіх боків рушили люди; і Горелл і Робертс виявились відрізаними, ізольованими людьми від заклопотаного маленького світу приймальні.
Коротко і злобно свиснувши крізь зуби, Горелл кинувся до підвіконня, але на плечі диверсанта насів капітан Берестов.
— Безглуздо! — сказав Гореллу полковник Смирнов, що саме підійшов. — Що ж ви думаєте, за вікном немає наших людей?
— Взяти в бандита зброю! — наказав Берестов помічникам. Смирнову подали пістолет, взятий у диверсанта.
— Доз-звольте! — заверещав Робертс, до якого тільки зараз повернулась здатність говорити. — З-залиште мене, я протестую! Я вимагаю, щоб повідомили послові! Я недоторканий! Я поскаржусь! Я прийшов навідати свою дитину!
— Авжеж, так, так! — перебив його полковник Смирнов. — Ми знаємо все, що ви говорите в таких випадках. Чули не раз. Можу вас заспокоїти: і послові повідомимо, і формальності всі додержимо, які слід у тих випадках, коли дипломатичного представника хапають за руку на місці злочину як лиходія і вбивцю.
Коли злочинці під надійною охороною були посаджені в машини, а полковник Смирнов, готуючись сісти в свою машину, закурив і вже ступнув з тротуару до машини, до нього підбігла огрядна жінка в білому халаті і схопила Смирнова за руку.
