Вулиця Без світання - Усиченко Юрій Іванович (электронную книгу бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Йшли довго. Павлюк незабаром зрозумів, що Тимошков веде його в район, суміжний з портом. Відступаючи з Енська, гітлерівці тут висадили в повітря цілі квартали. Після війни руїни сяк-так розчистили, в уцілілих підвалах жили люди, яким поки що не було можливості дати краще житло в місті, дощенту зруйнованому фашистами. Були тут і такі, кого життя в руїнах цілком улаштовувало, — не треба було подавати документи на прописку.
До них належав і Тимошков. Він не мав сумніву, що його шукають, але тікати з міста поки що не міг — йому суворо було наказано дочекатися Павлюка, щоб переправити його з цінним документом за кордон. І Тимошков метався, як загнаний звір: він не наважувався знехтувати наказ хазяїв і разом з тим розумів, що будь-яке зволікання може коштувати йому життя. Він майже не виходив на вулицю, поки не смеркне, просиджував у своїй норі дні і ночі, боячись склепити очі; зводив пістолет, зачувши найменше шарудіння…
Коли супутники опинилися на Нижньо-Портовій вулиці, Тимошков сповільнив ходу, тихо скомандував:
— За мною! Мерщій! — і шугнув під дах, що ледве тримався на залізній балці. Павлюк зник слідом за ним.
У хаосі руїн блукали довго. Нарешті, Тимошков спустився в яму, оточену уламками. Відтягнув бляху, що прикривала вхід до підвалу. Обидва обережно ступали по слизьких східцях. Тимошков чиркнув сірником, засвітив лампу. В її тьмяному світлі Павлюк побачив убогу обстановку: зірвані із завіс двері, що заміняли стіл, брудний матрац у кутку, закурений бляшаний чайник і таку саму кружку біля діри, пробитої в димарі, — вогнища, де господар готував їжу.
— У вас тут не дуже комфортабельно, — кинув Павлюк.
— Зате безпечно, — відповів Тимошков. — Звідси кілька виходів. Один з них — колишня каналізаційна труба — дуже надійний. Спустившись у цю трубу, можна вийти аж у сусідньому кварталі. Взяти мене тут неможливо.
— Вас і так не розшукають у цих руїнах, хіба що з літака, — знизав плечем Павлюк.
Тимошков притишив голос. Неголене, пом'яте обличчя його, витяглося:
— Мені здається, що за мною стежать. Я зовсім втратив спокій…
Павлюк здригнувся, машинально сунув руку в кишеню, намацав пістолет. Спохватився, іронічно промовив:
— Якби за вами стежили, ви були б не тут, а з Силаєвим і Капровим. До речі, за що їх арештували?
— Не знаю, їх забрали зовсім несподівано. Певно, за спекуляцію. Я казав, що пора припинити, але вони зовсім осатаніли від пожадливості.
— Кепська справа. Ну та чорт з ними. Вони все одно мало що знають,
— Про вас не знають, ви — «загиблий Томас Блеквуд». А мене шукають, неодмінно шукають,
— Та вже, певно, не забудуть, — згодився Павлюк. — Ну, так що ж робитимемо далі? Я не хотів звертатися до вас, але довелось. Більше йти нікуди.
— Розумію, робитимемо те, що збиралися. Пароплав за нами, як умовлено, прийде лише наприкінці місяця. Акваланги я встиг сховати. Вони в повній цілості. Тепер нам треба узнати, коли в грот прибуде «Генерал Грант» і біля якого причалу ошвартується. Уночі ми підберемося до нього під водою. З борту пароплава, з боку моря, щоночі спеціально для нас спускатимуть канат.
Павлюк кивнув.
— Доведеться вдень ходити виглядати пароплав. Це робитимете ви.
— Я?! — на обличчі Тимошкова з'явилася ущиплива посмішка. — А ви відпочиватимете в цілковитій безпеці? Знайшли дурня! Це ви підете до пароплава. Вас тут не шукають, ви можете в будь-який час з'являтися на вулицях!
Тон його був настільки рішучий, що Павлюк здався.
— Ну добре, хай вам чорт!
— По продукти теж ходитимете ви, — категоричним тоном додав Тимошков.
Павлюк зрозумів, що заперечувати марно. Постійний страх перед арештом довів Тимошкова до краю. Він боявся всього, навіть власної тіні.
«Загалом він має рацію, — подумав Павлюк. — Ніхто не знає, що я тут».
XIX. СПИСОК ЗРАДНИКІВ
Це нагадувало гру в шахи. З тією різницею, що невірний хід у цій «грі» міг коштувати життя. Сам по собі арешт Павлюка особливих труднощів не становив. Але Грицай був певен, що документа злочинець з собою не носить, і схопити ворога — ще не означає добути список. А саме список, який допоміг би викрити не один десяток шпигунів у рясах, список, який відкрив би очі тисячам і тисячам щиро віруючих людей на діяння «святої церкви», лишався головною метою операції. Треба було вибрати такий момент для арешту ворога, щоб цінний документ був при ньому. Причому зробити це зненацька — Грицай побоювався якого-небудь трюку з боку злочинця.
Грицай і Воробйов провели немало годин разом, викурили не одну пачку цигарок і, нарешті, дійшли до спільного рішення…
… Надвечір Павлюк повертався з базару, куди ходив по продукти для себе і Тимошкова. Він купив усе потрібне, благополучно дістався до руїн і шмигнув у них. Раптом перед ним з'явився той, кого він найменше сподівався зустріти, — Дем'янко.
Завжди пам'ятаючи про небезпеку, Павлюк схопився за пістолет. Не виймаючи зброї з кишені, навів дуло на Дем'янка.
— Ви? — спитав приголомшено. — Ви?
— Я, — похмуро відповів Дем'янко. — Киньте пістолет, нічого поганого я вам не зроблю.
Тут тільки Павлюк помітив, що ліва рука Дем'янка висить на перев'язі. Молодий чоловік схуд, зблід і мав ще більш виснажливий вигляд, ніж тоді, коли вони вперше зустрілися в мансарді.
— Як ви сюди погранили? — стривожено запитав Павлюк, опустивши зброю. Проте руки з кишені не вийняв.
— Двічі проводив вас з базару, а сьогодні вирішив зустріти тут. Що не кажіть — спокійніше, — як і раніше, похмуро й грубо відповів Дем'янко.
— О, чорт! А чому на базарі? І чого це раптом ви в Енську?
— Про Енськ ви мені сказали, я не дурень, запам'ятав. А чого на базарі вас шукав? Де ж вас шукати ще? Продуктів у крамницях ми з вами не купуємо, продовольчих карток у нас немає.
— А коли б я не сам ходив, а когось іншого на базар посилав?
— І про це думав. Тоді мені одне — пропадати… Слухайте, нам треба поговорити.
— Про що?
— Багато про що.
Павлюк гарячково думав. «Триматися з Дем'янком треба обережно, відштовхувати його не можна: невідомо, що він зробить, коли йому звеліти забиратися під три чорти. Треба поки що зберігати видимість дружби».
— Я в поїзді познайомився з одним чоловіком, — сказав Дем'янко, ніби вгадавши думки шефа, — і тимчасово живу в нього. Сьогодні, виходячи з дому, залишив пакет і сказав, щоб його розпечатали, якщо я не повернусь, через тиждень. У пакеті описано вашу зовнішність і наші спільні «подвиги».
— Ну і йолоп ви! — вигукнув Павлюк. — Ідіть негайно назад і заберіть пакет.
— Нічого, хай полежить до якогось часу, — заперечив Дем'янко. — Так надійніше.
Він став знову нахабним і грубим, як під час першої зустрічі з Павлюком. Від колишнього беззаперечного послуху шефові не лишилося й сліду. Це знову навело на думку, що з Дем'янка після відповідної «обробки» міг би вийти кваліфікований розвідник. Але тепер про це пізно було думати. Дем'янко не викликав більше довір'я. «Як же він усе-таки врятувався? Щось тут не так, — думав Павлюк. — Треба якось здихатися його».
— Поки пакет там, я певен, що в безпеці, — відверто додав Дем'янко.
— З вами й так нічого не станеться, — заспокоїв Павлюк. — Кажіть: що вам треба?
— Тільки одне. Виконайте обіцянку і візьміть мене за кордон. Я чесно допомагав вам, будьте й ви чесні.
«Прикінчити? — міркував Павлюк, байдуже слухаючи Дем'янка. — А що коли він справді залишив пакет? Розпечатають, віднесуть у контррозвідку. Ні, до пори, до часу доведеться зачекати…»
— Як вам пощастило втекти з костьолу? — спитав Павлюк. — Де отець Іваньо? Що трапилося тоді нагорі?
Дем'янко опустив очі, щоб Павлюк не помітив вогника радості, який блиснув у них. Молодий чоловік зрозумів: Павлюк не проганяє його. Тепер треба дізнатися, де він зберігає документ…
— Що з отцем Іваньо, не знаю, — почав розповідати Дем'янко. — Виказав нас хтось із костьольного причту. Ввійшли чекісти через внутрішні двері. Я почув шум і обернувся. Передо мною стояли два солдати з автоматами. Решта кинулись вниз. Коли почалася стрілянина, один із тих солдатів, що вартували біля мене, побіг у підземелля. Другого я зумів збити з ніг. Він вистрілив і поранив мене в плече. Але мені все-таки пощастило втекти тим самим ходом, яким вони ввійшли в костьол.
