Вулиця Без світання - Усиченко Юрій Іванович (электронную книгу бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Телеграма?
— Ні, Славцю, це я.
— Хто?
— Твій давній однокашник — Зенон Куріпа.
— Куріпа? — двері швидко розчинились. — От несподівана зустріч! Заходь!
Давні знайомі обнялися.
— Кого-кого, а тебе ніяк не чекав зустріти в наших краях, — тепло говорив художник. — Ти лише раз побував тут за стільки років.
— А тепер, бачиш, знову закинула доля.
Куть повів його у велику, заставлену мольбертами кімнату із скляною стелею, що правила і за їдальню, і за вітальню, і за майстерню.
— Е, та ти ж весь мокрий, — заметушився Куть. — Зажди, зараз розпалю в грубці. Я сьогодні парубкую. Наталки мої поїхали в гори.
— Наталки?
— Авжеж, у дружини й доньки однакові імена, то я їх обох називаю Наталками.
— Он як! Ти одружений, уже став батьком сімейства. Вітаю.
— Дякую… Побудь хвилинку сам, я — на кухню.
Павлюк задоволено прислухався до тріску розколюваних на підпал скалок. «Добре, що дружини й дочки нема», думав він.
— Роздягайся, — скомандував Куть, повернувшись з кухні. — Звідки ти в таку негоду?
— Їхав з Чагова попутною машиною. Вона зламалась, і довелося йти по шосе пішки, — навмисне сказав напрямок, протилежний тому, звідки прибув насправді.
— Неприємна пригода… Ну, переодягайся, ось білизна. Знімай костюм, я його повішу над плитою, поки, що посидиш у моїй піжамі… Виймай усе з кишень, клади он туди, на письмовий стіл.
Павлюк знизав плечем. Він не чекав, що Куть у пориві гостинності запропонує свій костюм. Це Павлюка зовсім не влаштовувало. Адже в нього в кишенях пістолет, непромокальний пакет з документами і чимала пачка грошей, на грудях — металева коробочка, в якій сховано цінний список. Як пояснити наявність усіх цих речей, незвичайних для простого, мирного подорожнього?.. «Ото халепа. Додумався — костюм свій нав'язувати! Йолоп!»
— Не клопочись, — промовив Павлюк з робленою усмішкою. — Костюм і на мені просохне. Дякую за турботи, але це зайве.
— Зайве? — здивувався художник. — Та кинь манірничати. З тебе тече. Дивись, — показав калюжу на підлозі.
— Так, звичайно, але… — забурмотів гість.
— Жодних «але», — рішуче сказав Куть. — Переодягайся.
— Ти мені пробач, Ярославе…
— Ну, що?
— Я страшенно не люблю надягати чуже, особливо білизну. Ти не подумай чого, це так, дивацтво з мого боку…
— Справді дивацтво! Сидіти в мокрому, коли можна переодягтися! Ну, то як хочеш. Сідай тоді до столу, давай снідати. Кава готова… Горілки вип'єш? Треба, а то застудишся.
— І попоїм, і вип'ю з задоволенням.
Куть посадив гостя за стіл, налив йому горілки, присунув ближче тарілку з їжею.
Сказати по правді, Куть ніколи не ставився до колишнього однокашника з особливою симпатією. Ще коли вони разом училися, ходили темні чутки про зв'язки Куріпи з австрійською поліцією. Куть не йняв їм віри. Проте якась несвідома неприязнь до Куріпи залишилася. Художник вважав її нічим не обгрунтованою і, щоб не бути несправедливим, зустрів товариша дуже гостинно.
— Скільки років минуло відтоді, як ми бачились, — сказав гість з усмішкою, випивши другу чарку і заївши її великим шматком сала.
Від цієї усмішки, кривої, явно нещирої, в душі Кутя заворушилася колишня неприязнь. Перемагаючи себе, відповів усмішкою на усмішку.
— Багато! — не знав, про що говорити. — Ти змінився, постарів.
— А ти, думаєш, не постарів! — фамільярно-жартівливим тоном вигукнув гість. — Роки своє беруть.
— Це правда, беруть, — повторив Куть. — Роки й горе.
— Горя багато, — поспішив підхопити Павлюк. — На всій нашій землі горе.
— На всій нашій землі? — здивувався Куть. — От з такою думкою я не погоджуюсь. Я про себе казав. Дочка хворіє, з легенями не гаразд. А навколо? Горя не бачу. Подивись, як швидко відбудовується зруйноване війною. У нас фанерний завод споруджують… Виноробний і два скотарських колгоспи організували…
— Ти маєш рацію, звичайно, — підтакнув гість. — Хоч деякі твердять, що ідеал нашого селянина — невелике господарство, своє, в якому він сам порядкує. Тільки там він почуває себе по-справжньому щасливим.
— Стара пісня! — відмахнувся Куть, як від чогось набридлого. — Так кажуть ті, хто хотів би повернутися до часів Франца-Йосифа і Пілсудського.
— Може, я не знаю, — обережно відповів гість. — Я ніколи не цікавився політикою.
— Хіба? А мені пригадується, ти брав активну участь у політичних гуртках.
— Коли це було! — з вимушено-добродушною посмішкою вигукнув співрозмовник. — Молодість, молодість! Хто не мріє за молодих літ переробити світ на свій лад!
— Зі мною сталося навпаки, — засміявся художник. — Замолоду мені здавалося, що політика — це не справа служителя мистецтва. Нелегко було знайти правду.
— Що ж тобі допомогло знайти її?
— Довго розповідати. Під час війни я став артилерійським офіцером. З того часу і починається мій справжній шлях художника…
Від випитої горілки, тепла, втоми Павлюка розморило, хотілося спати. Втративши контроль над собою, він несподівано спитав:
— Он як! Виходить, ти був на фронті, в артилерії? І кому ж ти служив?
Художник глянув на нього з подивом і гнівом:
— Я не розумію запитання. Невже, по-твоєму, я міг служити гітлерівцям?
— Що ти! Що ти! Ти мене не так зрозумів! Я думав, ти був у партизанському загоні.
— Ні, я служив у регулярній армії, був під Москвою, Воронежем… Ну, а ти? Де ти був усі ці роки? Востаннє ми з тобою бачились у тридцять п'ятому році. Ти приїжджав сюди з Чехословаччини, здається?
— Так. Потім поїхав на Волинь учителювати.
— І де ж ти вчителював?
Павлюк на мить завагався, перш ніж відповісти, потім назвав перше-ліпше місто, яке спало на думку:
— У Горохові.
— У Горохові? Цікаво! Я ж там теж був у тридцять шостому році. Не міг знайти тут роботу, а в горохівській школі мені запропонували посаду вчителя малювання. Тільки чому ж я тебе там не бачив?
— Я, напевне, тоді вже виїхав… Звичайно, виїхав. Ти коли приїхав туди?
— Восени, точно не пам'ятаю.
— Бачиш, а я саме восени і виїхав.
«Дивно», подумав Куть. З цього моменту в душу художника почала закрадатися підозра.
Правда, ще неповна, невиразна, але все ж таки підозра.
— І куди ж ти поїхав? — спитав Куть.
— В село. Там мене і війна застала. — Павлюк гарячково думав, як змінити тему розмови. — Над якою картиною зараз працюєш? — запитання поставив навмисне, знаючи, що найбільш невичерпна і приємна тема розмови для художника — його твори.
Куть інтуїтивно відчув намір одвести розмову вбік, і знову тінь недовір'я, передчуття чогось поганого майнула в свідомості. Відганяючи цю думку, лаючи себе за безглузду підозріливість, чогось згадав, що місяця півтора тому в горах прикордонники затримали бандерівську банду, яка пробиралася на захід…
— Почав картину «Ранок на заводі». Часу от невистачає, — щиро поскаржився Куть. — Але ти ж не доказав, що з тобою було під час війни.
— Залишився там, де жив, — знехотя відповів гість. — Куди мені було їхати, однаково! З фашистами, звичайно, не співробітничав, викладав у школі, і все.
— Викладав за програмою, складеною в Берліні? — пильно дивлячись в очі, спитав Куть.
— Ну навіщо так! — незадоволено промовив гість. — Це добре на мітингу. Я викладав математику — абсолютно аполітичну науку.
«Математику? Ми ж учились на історичному факультеті! — згадав Куть. — Якесь усе дивне в його розповіді. Та й сам дивний…» А вголос сказав:
— Аполітичних наук немає.
— Ох, ці гучні фрази, — не міг стримати роздратування гість.
Втома валила його з ніг, але Павлюк не піддавався. Розмова з Кутем дедалі більше насторожувала його. Від спокійної впевненості в тому, що тут він знайде притулок, не лишилось і сліду. Павлюк знову став хитрим, настороженим, пильним. Він зрозумів, що зробив помилку, з'явившись до Кутя. «Вклепався, — думав Павлюк. — Як розвіяти його підозру?» Різко змінити тон, говорити протилежне тому, що говорив за хвилину до цього, було б безглуздо і явно нещиро. І Павлюк вирішив надіти маску радянської людини, яка любить «покритикувати недоліки».
