Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев (читать книги без TXT) 📗
— Тоді треба було звертатися безпосередньо до вашого Райєна, — зауважує Сандра.
— Мушу вам признатися, що саме з цього я й почав. Тільки Райєн, як нова людина в цих місцях, виявив обережність і відмовився вести переговори, точніше — відклав переговори на потім.
— Ну, якщо відклав, то чекайте.
— Не можу чекати, така ситуація. Угоду або буде укладено зараз, або вона взагалі зірветься.
— Шкода, але я нічим не можу вам допомогти, — каже дама, підводячись. Вона чекає, щоб і я зробив те саме.
— Ви не повинні мені допомагати, — кажу я, не збираючись залишати свого місця. — Я гадав, що ви спробуєте допомогти своєму другові.
— Коли я вас правильно зрозуміла, вас непокоїть саме турбота про мого друга… — під'юджує мене Сандра, знову сідаючи в крісло.
— Звичайно, ні. На цьому світі кожний думає передусім про себе. Однак можливо, що в даний момент інтереси двох людей збігаються. І це саме такий випадок.
— Поки що мені зрозумілі тільки ваші інтереси.
— Гадаю, це не так уже й складно. Я зацікавлений, щоб до справи залучили Райєна, аби запобігти дальшим ускладненням. Томас зацікавлений, щоб залучити Райєна — втягти його, заманити в пастку, якщо хочете, обеззброїти й примусити закрити рот.
— Ви щось вип'єте? — запитує дама.
— Тільки разом з вами.
— Ви примушуєте мене мислити, — скаржиться вона. — А я не можу мислити, коли в мене пересохли губи. Коли в мене пересохли губи, я думаю про губи.
Вона підвелася й підійшла до білого, вмурованого в стіну бару. Забув сказати, що всі дерев'яні деталі в цьому холі — матово-білі, а все інше — занавіски, килими й оббивка меблів — блідо-синє, як і домашнє вбрання господині.
Отже, вона попрямувала до білого бару, і невдовзі ми знову сидимо одне навпроти одного, озброєні отим допоміжним стимулом ділової розмови, що його за давньою звичкою наливають у склянки й подають, поклавши туди трохи льоду.
Здається, скотч і справді стимулює процес мислення, бо, вмочивши губи й запаливши сигарету, Сандра зауважує:
— Ви сказали, що Райєн не дурний.
— Тим-то він такий зажерливий.
— Але ж він відхилив переговори з вами.
— Не відхилив. Він їх відклав.
— То відкладе й ці.
— Необов'язково. В даному випадку все залежить від Томаса. Якщо Томас наполягатиме, що угода термінова й він особисто знає клієнта, Райєна так чи інакше вхопиться за це.
— Як зрозуміти «так чи інакше»?
— Або підключиться до угоди разом з вашим другом, або спробує укласти її сам.
— Але в другому випадку Томас спіймає облизня.
— На перший погляд — так. Насправді ж він виграє незмірно більше будь-якої суми. Він одержить дані, за допомогою яких триматиме Райєна на поводі до кінця його життя.
— Хто йому дасть ці дані?
— Я.
— Звучить заманливо. Але такі речі потребують детального обговорення й надійних гарантій.
Жінка одним духом вихиляє свою чарку, потім якийсь час курить і розмірковує.
— А що виграю в усій цій справі я?
— Не маю уявлення, на що ви претендуєте.
— Я не така корислива, щоб вимагати від вас комісійні. Замість комісійних — усуньте Ерліха. Цей тип мені неприємний. Не кажучи вже про те, що він небезпечний і для вас.
— Ерліх мені потрібний. ^- Тоді я вам не потрібна.
— Не поспішайте, — кажу я. — Давайте глянемо на речі зблизька. Ви, власне, хочете усунути не Ерліха, а Дейзі.
— Не знаю, чи відомо вам, що Дейзі — моя сестра.
— Не знаю, чи відомо вам, що Каїн убив свого брата Авеля. Я забув про цей інцидент, але вчора мені нагадали про нього. Думаю, що стосунки між сестрами не дуже відрізняються від стосунків між братами.
— Думайте що хочете.
— Крім того, в мене є деякі факти.
— Зберігайте їх для себе, — байдуже відповідає Сандра й підводиться.
Я не кваплюся наслідувати її приклад, тому вона додає:
— Гадаю, що вже досить пізно для розмов.
— Ви мені дозволите допити цю чарку?
— Звичайно. Тільки швидше, якщо не хочете, щоб вас тут застукав Томас.
— Це мені не загрожує. В даний момент ваш друг перебуває в Майнці.
Вона дивиться на мене здивовано, і я змушений пояснити:
— Так, так, у Майнці. А точніше — в готелі «Хілтон». Може, ви ще запитаєте, з ким він там чи з якою жінкою?
— Щоб зробити вам приємність відповісти: з Дейзі, — каже жінка крижаним голосом.
— Саме так: з Дейзі. І це мені анітрохи не приємно.
— Бо ви на моєму боці.
— Авжеж.
— Закохалися в мене до нестями ще того вечора.
— Я справді не байдужий до вас. Але важливіше те, що наші інтереси збігаються.
Жінка все ще стоїть перед моїм кріслом, немов чекаючи, коли я нарешті заберуся геть. В її погляді немає й сліду симпатії.
— Коли наші інтереси бодай трохи збігаються, ви повинні усунути цього брудного типа Ерліха.
— Я не можу усунути Ерліха. Але готовий зробити це з Дейзі.
— В який спосіб? — запитує Сандра, забувши на мить, що Дейзі її сестра.
— У найпростіший: службове відрядження у Штати.
— Це справді чудова можливість, — визнає жінка.
Вона йде до білого бару й повертається з двома повними чарками. Потім знову сідає навпроти мене, якийсь час курить, п'є й розмірковує.
— Ви певні, що можете відрядити її провітритися за океан?
— Якщо я вам кажу! Ви ж знаєте — все залежить від зв'язків.
Жінка знову мовчить, заглибившись у свої думки.
— Цю історію про «Хілтон» і Майнц ви, звичайно, вигадали, щоб мене розпалити.
— Такі речі дуже легко перевірити, — відповідаю я. — Адже у вас є телефон.
Сандра машинально підводиться й прямує до телефону, який, звичайно, також білого кольору. Бере трубку, тоді кладе її й задумливо дивиться на мене:
— Якщо він там і відповість, то неодмінно щось збреше.
— На його місці кожний би так зробив.
Господиня неквапливо повертається до крісла, сідає й знову дивиться на мене, ніби чекає від мене розв'язання цієї проблеми.
— Можете дістатися до Майнца автомобілем за одну годину, — кажу я.
— Я теж подумала про це.
— Тільки тут можна добитися й зворотного результату. Вони вам скажуть: так, ми вдвох і залишимося вдвох на все життя.
— Я теж подумала про це.
— В таких випадках найкраще перевірити все в адміністратора, тримати цей факт у резерві і в слушний момент викласти його порушникові.
— Не змушуйте мене розсердитися ще більше, — каже дама. — Я перевірю завтра вранці.
Досі я дивився на вокзал лише здалеку, щоб мати про нього загальне уявлення. Обминаю центральний вхід і входжу в бічні двері. Опиняюсь у довгому пасажі, що веде до центрального холу. В даному випадку центральний хол — небезпечна зона, але іншого виходу немає — там продаються квитки. Можливо, вдень у цьому просторому приміщенні біля крамничок і кіосків з сувенірами й шоколадом юрмляться люди, але зараз усе зачинено й хол майже порожній, якщо не брати до уваги десяток людей, що стоять перед віконечками кас або перед графіками розкладу руху поїздів.
Швидко купую квиток і переходжу в другий довгий тунель, що веде до перонів. Дістаюся до сходів з номером мого перону, в темпі піднімаюсь і, тільки опинившись нагорі, зупиняюсь біля колони з афішами. Поїзд відходить через десять хвилин, його вже подано до перону, та мені нема чого поспішати. Вагони добре освітлені, а тут, за колоною, напівтемрява, і, якщо досі мене ніхто не вистежив, є всі шанси вскочити непоміченим в поїзд за мить перед тим, як він рушить.
Вагон напівпорожній. На пероні, крім двох залізничників, немає нікого. Довкола все спокійно. І все-таки, як завжди в таких випадках, хвилини тягнуться дуже повільно.
Байдужий жіночий голос з репродуктора повідомляє, що поїзд рушає. Нарешті. Для більшої впевненості вичікую, поки він рушить, і в останню мить стрибаю на сходинку.
Опиняюсь у безлюдному купе й з полегкістю закурюю сигарету. Мені досі не віриться, що я отак вирвався на волю. Відкриваю сумку, з якою не розлучався стільки днів, кидаю швидкий погляд на своє майно. Гроші. Квиток. Паспорт. Розгортаю його ще раз, щоб пересвідчитись, що він не викликає підозри, і здригаюся з несподіванки: крім фотографії моєї власної персони, виявляю в паспорті ще одну, не приклеєну. Це фотографія жінки. Чисте, спокійне обличчя, на устах легка усмішка. Загадкова усмішка Мони Лізи. Або, щоб бути точнішим, усмішка Мод. «Не спробуйте скористатися цим паспортом, Альбере, — наче каже Мод, — про нього вже всі знають. Вас викрито».
