Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович (читать книги регистрация TXT) 📗
— Досить, товаришу Горбильов! Мене це зовсім не цікавить! Розумієте?
— Ну гаразд, — несподівано згодився Горбильов. — Про бідони і каструлі нецікаво. Але ж він вирішив зжерти живу людину! Лю-ди-ну! Мене тобто. Раз я, знову-таки, на його комбінацію не йду, значить, мене треба витурити на вулицю — та й кінець. Це вас теж не цікавить?
— Послухайте, Горбильов! — Окайомов підвівся. — У мене нема часу слухати ваші історії. Розумієте? Нема часу. Прошу вас — дайте мені спокій.
— Виганяєте, значить? — сумним голосом запитав Горбильов.
— Розумійте як хочете. До побачення.
Горбильов насунув картуза.
— Ех ви, письменник! Спільно із злодіями думаєте! — він махнув рукою і вийшов, грюкнувши дверима.
Окайомов ледве затамував гнів, викликаний цим безглуздим візитом, і задумався.
Дурна історія! Якийсь Пириков… артикули… бідони. А через цю дурницю притулок Адалії Петрівни перестає бути надійним. Про існування тут письменника вже знає цей тип. Завтра він скаже ще кому-небудь. Шкода, звичайно, але рискувати не можна — треба зникати. Треба пробиратися до бази, взяти там усе, що потрібно, і змінити шкуру. О, чорт!.. І все зіпсувала оця балакуча баба! Окайомов знову розгнівався.
— Пробачте мені, Григорію Максимовичу… — у дверях стала Адалія Петрівна.
— Що ж вам пробачати… Можу вас тільки ще раз попросити про те ж саме — не робити мені базарної реклами, — ледве стримуючи себе, сказав Окайомов.
— Ніколи і нікому! — урочисто промовила Адалія Петрівна.
— От і чудово! — Окайомов подивився на годинника. — Через годину я їду в Борськ. Днів на два. Треба побачитися там з однополчанином. Ви вже, якщо можна, нікому мій диван не здавайте.
— Ох, Григорію Максимовичу, навіщо ви так говорите?!
— Ну добре, добре, мир. — Окайомов простягнув хазяйці руку. — Пробачте, Адаліє Петрівно, якщо я зопалу сказав що-небудь різке. І до побачення.
— Я чекатиму вас, Григорію Максимовичу.
— У вівторок над вечір повернусь, дасть бог.
— А втім, добре, — згоден. Пошукайте цього бухгалтера. Скільки в місті артілей імені Першого травня?
— Одинадцять.
— Скільки це забере часу?
— Думаю, до вечора вправлюсь.
— Гончаров дзвонив? Що в нього?
— Нічого. Нервує він, товаришу полковник.
— Я теж нервую… Скільки людей беруть зараз участь в розшуках?
— Чоловік двадцять. Решту довелося відпустити — людей зірвали з роботи, думали, на два-три дні… Гончаров сказав, що в неділю дасть відпочинок усім. Адже там багато хто вже по тижню в лісі живе, обросли, як партизани…
— А сам він хоч спить?
— Я думаю, що він спати взагалі розучився, товаришу полковник.
— Ну, добре. Ідіть…
Побувавши в чотирьох артілях, Потапов почав думати, що полковник Астангов мав рацію, коли сумнівався в необхідності цього розшуку. Адже на прийомі у Вольського міг бути і справжній бухгалтер. І якщо він цього бухгалтера знайде, то це нічого не дасть. А якщо бухгалтером назвався хтось інший, то його не буде в артілях. Тільки дві деталі кінець кінцем схилили Астангова до рішення провести розшук: а раптом диверсант справді переховується в артілі? І, друге, чому він розпитував шофера, як по батькові Вольського? Це підозріло, і якщо в жодній з артілей не виявиться бухгалтера, який минулого четверга був на прийомі у Вольського, тоді можна буде зробити не дуже певний висновок: на прийомі у Вольського був саме той, кого вони шукають.
І ось Потапов ще в одній артілі імені Першого травня.
Він пройшов у комірчину, на дверях якої позначено: «Голова Г. Г. Пириков». У великій кімнаті, в кутку якої притулилася комірчина, стояв такий гуркіт молотків по жерсті, що Потапов не знав, як йому розмовляти.
— Що у вас? — крикнув йому Пириков.
Потапов мовчки простягнув голові артілі своє посвідчення. Пириков судорожно ковтнув повітря і вмить зблід.
— Мені треба поговорити з вашим бухгалтером, — схилившись через стіл прямо до обличчя Пирикова, сказав Потапов.
— Він на бюлетені, — запинаючись, відповів Пириков.
— Давно?
— Третій день… Але я вас розумію. Можливо, ми припустили помилки. Ми…
— Дайте мені його домашню адресу, — перебив голову артілі Потапов.
— Зараз! — Пириков схопив зі столу зошит, але руки його трусилися так, що він не міг знайти потрібної сторінки. На обличчі в нього виступив піт. — Ось. Нагірна вулиця, двадцять, Прохор Онисимович Кучин. — Пириков встав: — Мені йти з вами?
— Спочатку я поїду до товариша Кучина, — ледве стримуючи посмішку, сказав Потапов і швидко вийшов.
Бухгалтер Кучин, що виявився зовсім не хворою людиною, розказав Потапову про темні справи голови артілі і попередив, що майстер артілі Горбильов уже ходив кудись скаржитись. Саме тому він і вирішив «забюлетенити», боячись, що Пириков примусить його оформити незаконні документи.
— До кого ходив майстер Горбильов?
— Він сказав мені: «Іду до однієї великої людини».
— Горбильов зараз в артілі?
— Як — в артілі? Пириков його звільнив…
Будиночок майстра Горбильова, сусідній з будинком Адалії Петрівни Гурко, потопав у густих кущах бузку. Потапов ледве розшукав на ньому номерний знак.
Шукаючи на дотик двері у темних сінях, Потапов почув, як низький жіночий голос докірливо сказав:
— Ех ти, старатель! Тобі більше за всіх треба.
— Мовчи, кажу! — відповів чоловічий голос. — Не твоє, знову ж таки, бабське діло.
— Не моє? А чим я тепер тебе годуватиму? Либонь, спитаєш?
— З голоду не помремо…
Потапов постукав. Пауза, а потім чоловічий голос:
— Заходьте. Хто там?
Потапов назвав себе Горбильову, який вийшов назустріч. Той переможно подивився на дружину:
— Бачиш? Є, знову ж таки, правда на землі? Є! Ви з приводу фокусників з нашої артілі?
— Про фокусників потім, Кириле Євгеновичу, а зараз я хотів би знати: ви минулого четверга були на прийомі у депутата Верховної Ради товариша Вольського?
— У четвер? У депутата? — Горбильов здивовано подивився на Потапова, на дружину, і раптом лице його похмурніло. — Значить, він ще й депутат?
— Хто?
— Хто-хто! Письменник, що живе в сусідки. — Горбильов крізь вікно показав на сусідній будинок. — Так, був я, знову ж таки, в нього, був, а він мене вигнав. От і вся пісня.
— Заждіть, заждіть, мене цікавить не письменник, а депутат Верховної Ради професор Вольський. У нього ви були?
— Професор! — посміхнувся Горбильов. — Усі вони професори. Приходить до письменника жива людина, каже, що її хотять зжерти шахраї, а письменник ту саму живу людину виганяє в шию. От і мене з'їли — з артілі мене, значить, витурили. Професор! Тьфу!
— А як прізвище цього вашого письменника?
Горбильов махнув рукою.
— А хто його знає! Знову ж таки, і знати не хочу. Одягається під народ — штани в чоботи, а народу цурається. Професор!..
— Так, так. А в професора Вольського в Зарічній райраді ви не були?
— Не був. Не зібрався. У письменника був, і то вигнали. То, значить, і вас наші акули не цікавлять? Чи коли акула зветься головою, то їй уже боятися нічого?
— Не турбуйтеся, Кириле Євгеновичу. — Потапов вирвав з блокнота папірець і написав на ньому номер телефону. — Подзвоніть завтра вранці по цьому номеру, вас негайно приймуть і все, що треба, зроблять. А зараз, пробачте, мені треба їхати.
— Зроблять? — недовірливо розглядаючи папірець, спитав Горбильов. — Ну що ж, знову ж таки, подивимось, побачимо.
Потапов вийшов на вулицю і сів у машину. Шофер завів мотор.
— Зажди-но, Колю, виключи, дай подумати. — Потапов дивився прямо перед собою, напружуючи пам'ять, — якась фраза, сказана Горбильовим під час розмови, трохи царапнула тоді свідомість і зразу ж проскочила мимо, а тепер вона турбувала Потапова, турбувала і щось обіцяла. Він почав пригадувати всю розмову по порядку: «Одягається під народ — штани в чоботи, а народу цурається».
