Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович (читать книги регистрация TXT) 📗
— Машина чекає вас на дачі. — Посильний козирнув, скочив на сідло, круто розвернувся і швидко зник у сосняку.
З кожною хвилиною мимохіть прискорюючи ходу, майор Потапов і старший лейтенант Гончаров мовчки йшли до дачі, забувши, що, на радість дітям, вони залишили в озері дев'ятнадцять запущених кружків.
Розшуки в Чорному бору почалися вранці і тривали цілий день. Попереду повільно рухались прибулі з міста провідники з собаками За ними, розтягнувшись на цілий кілометр, шеренгою йшли понад сто чоловік. Старший лейтенант Гончаров, який керував розшуком, весь час ходив вздовж цепу, йому здавалося, що розшуки провадяться неуважно і тільки тому протягом усього дня немає ніяких результатів.
Ліс шумів рівно і спокійно, наче хотів ошукати пильність людей, вдаючи, що нічого тут не трапилось, — усе, мовляв, тут, як і сто років тому, і даремно ви там щось шукаєте, погляньте, який я спокійний. Гончаров сердився. Чекіст він був молодий і ще не навчився хоча б зовні зберігати спокій.
Першим помітив щось підозріле мобілізований для участі в розшуках місцевий учитель. Він гукнув Гончарова і показав на верхівку високої осики, де серед зеленої крони видно було зламану гілляку з зів'ялим листям.
— Передайте по цепу — зупинитись! — крикнув Гончаров.
І одразу одна з собак загарчала, зупинившись на краю ями.
Це була та сама яма, колись вирита мисливцями на вовків, у яку впав Окайомов.
Гончаров кілька разів сфотографував місцевість, потім обережно спустився і виміряв сліди, що виднілися на дні ями. Земля під ногами м'яко пружинила. Гончаров поворушив землю носком чобота і одразу відкрився ледь присипаний білий парашут. Гончаров обережно витяг зібганий шовк, передав його нагору і почав ретельно оглядати кожен сантиметр землі. Але більш він нічого не знайшов, тільки жаба безперестану кидалася на стінку ями і скочувалася під ноги Гончарову. Лейтенант люто поглядав на неї: «Ця потвора знає все, що тут сталося, а я — нічого…»
Гончаров виліз із ями і наказав провідникам шукати слід. Собаки знову заметушились по лісовій гущавині, але, покружлявши, поверталися назад до ями. Незабаром до Гончарова підійшов один провідник і мовчки подав плискавий металевий флакон, знайдений собакою.
— Добре, — кладучи флакон у кишеню, несвідомо промовив Гончаров.
Він у цей час уже думав про те, що лише щойно найбільшою радістю здавалося йому знайти місце висадки диверсанта, і ось це місце знайдене, а замість радості його мучить розуміння того, що найважливіше і найважче — розшуки таємної бази диверсанта — попереду. Спробуй знайди її! Диверсант звідси міг піти в напрямку будь-якого з трьохсот шістдесяти градусів. З досвіду Гончаров знав, що база схована не менше як за десять-п'ятнадцять кілометрів від місця висадки, а вже за п'ять кілометрів звідси градуси кола розійдуться на сотні метрів. А база — це лише квадратний метр старанно замаскованої землі, точка в безбережному лісі. І знайти цю точку він зобов'язаний!
Гончаров розбив загін на чотири групи; вони будуть рухатись в чотирьох напрямках, а потім повернуться до ями і підуть по нових. І тільки тепер Гончаров помітив, що швидко темніє. Провадити розшуки вночі було нерозумно. Наказавши людям розташуватись на нічліг, Гончаров узяв парашут і рушив до дороги, де його чекала машина. Він вирішив побачитися з Потаповим, який мав бути на найближчій до бору станції Лісній.
Потапова на станції не було. Співробітник оперативної групи, який там чергував, сказав, що Потапов поїхав у місто — треба було обстежити поїзд. Обіцяв до ранку повернутися на станцію.
Маленька, глуха станція здавалася зовсім безлюдною. Світло горіло тільки у вікнах будиночка за станцією. Тісний зал для пасажирів був тьмяно освітлений ліхтарем зі свічкою, що висів над дверима.
— Ну й глушина, ніби всі повмирали. Хто ж тут поїзди зустрічає? — спитав Гончаров, сідаючи на твердий диван. Він вирішив дочекатися Потапова.
— А тут на добу один поїзд проходить, — відповів співробітник. — Це ж дорога не наскрізна, вітка до лісозаводу, і все. Ну, а як ваші справи?
— Під кінець дня знайшли місце приземлення. Тепер треба знайти голку в стогу сіна, — роздратовано відповів Гончаров.
— Знайдемо, — упевнено промовив співробітник.
— «Знайдемо»! Шапками закидаємо! — розсердився Гончаров.
Співробітник замовк і за хвилину вийшов на перон.
У цей час Потапов входив до кабінету полковника Астангова.
— Доповідаю — поїзд обстежили ретельно. Нічого…
— Нічого не знайшли, знаю, — перебив його Астангов. — І не могли знайти. Той, хто вас цікавить, уже на місці. Ось читайте…
Потапов прочитав запис двох телефонограм. У одній повідомлялось, що на околиці міста, поблизу сто першого почтового відділення, знайдено мотоцикл іжевської марки. У другій говорилось, що за двадцять кілометрів від Островська колгоспний пастух знайшов у лісі під містком тіло юнака — тракториста з Понизов'я.
— Я вже говорив з Понизов'ям, — вів далі Астангов. — Тракторист Сергій Любченко на світанку виїхав у Островськ на власному мотоциклі марки ІЖ. Півгодини тому повернулися з Островська люди, яких я туди посилав. Нічого істотного не привезли. Любченка вбито пострілом у потилицю. Пастух чув тільки шум мотоцикла. Загалом ясно — прибув агент кмітливий і добре споряджений. І невипадково стрибав він проти неділі — розраховував на те, що ми в цей день не працюємо. Ясно, що він поставив перед собою завдання — за всяку ціну протягом дня дістатися до нашого міста. Тут йому і сховатися легше, місто велике… Що там у Гончарова?
— Не знаю. Я його не бачив.
— Їдьте зараз на станцію Лісну, знайдіть Гончарова, хай продовжує розшуки і двічі на день дзвонить мені. Подивіться, як він там все організував, і повертайтесь. Я жду вас не пізніше десятої години ранку…
Майже в цей самий час Окайомов зупинився коло маленького будиночка на околиці міста. Оглянувшись на всі боки, він підійшов до воріт і взявся за кільце кособокої хвіртки, над якою висіла табличка: «Першотравнева вул., б. № 6, А. П. Гурко».
Хазяйка цього будинку Адалія Петрівна Гурко крізь вікно здивовано дивилася на незнайомого, що зайшов у двір і впевнено прямував до ґанку.
Окайомов переступив поріг і зупинився, з посмішкою дивлячись на Адалію Петрівну:
— Не впізнаєте?
— Пробачте… ні… — розгублено промовила вона.
— Окайомов. Григорій Максимович Окайомов.
— Григорій Максимович? — вигукнула Адалія Петрівна і, немов перелякавшись своїх слів, затулила уста рукою.
— Я, я, Адаліє Петрівно, я — власною персоною, — добродушно сміявся Окайомов.
Адалія Петрівна підійшла до нього впритул, пильно подивилася йому в обличчя:
— Не вірю… Не може бути… — прошепотіла вона, і враз її очі округлились: — Він! Він! Григорій Максимович!.. — Вона заплакала і ткнулася обличчям у плече Окайомова.
О, він прекрасно знав, чого ця стара жінка плаче, і терпляче ждав, поки вона заспокоїться!..
І ось вони сидять за столом один проти одного, і Адалія Петрівна, ніби ще не вірячи, не спускає з Окайомова сяючих очей.
— Дивлюся, дивлюся на вас, Григорію Максимовичу, і все не можу зрозуміти — уві сні це чи наяву?
— Ні, ні, Адаліє Петрівно, я не привид…
— Ви зрозумійте мене. Мій Саня через місяць, як поїхав на війну, прислав листа, що ви з ним в одній частині. А ще через місяць пише — Окайомов загинув під час відступу. А більше листів від нього і не було… — Ладна заплакати, Адалія Петрівна піднесла до очей хусточку.
— Війна, Адаліє Петрівно, війна… — Окайомов замовк, тривожно думаючи про те, що, виявляється, частина його саперів тоді коло річки все-таки врятувалась. — Кращі сини народу гинули першими. Санею ви можете пишатись. Про його хоробрість говорив увесь батальйон, його любили, і хто лишився живий — ніколи його не забуде.
