Фальшивий талісман - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗

Помацав знову — й рука торкнулася холодной сталі “шмайсера”. Юрко з відразою відштовхнув зброю, підвівся і пішов з подвір’я.

У хатах навколо сліпо темніли вікна. Спочатку Юркові здавалося, що на нього дивляться і стежать за кожним кроком, однак згодом це відчуття притупилося — він прошкував серединою вулиці зовсім відкрито, бо знав, куди йде й для чого. Тільки спершу, коли щойно вийшов з Семенюкового подвір’я, не складав собі звіту в цьому, але рішення прийшло відразу, правда, може, він обманював сам себе й вирішив усе давно, просто вагався і збирав силу волі для останнього кроку, але нарешті зробив його й тепер ішов, важко ступаючи по піску роз’їждженої вулиці.

Вулиця трохи поширшала, й нарешті Юрко опинився на центральному сільському майдані. Ліворуч стояла дерев’яна церква, навпроти неї цегляна крамниця з зачиненими віконницями, а поруч неї притулився будинок з одним освітленим вікном — Юрко попрямував туди, слушно розрахувавши, що будиночок без паркану навколо може бути тільки сільрадою.

Він увійшов, зупинився на порозі, огледівся. Чоловік, що сидів за столом, вкритим червоною скатертиною, почав насторожено висовувати шухляду, де в нього, мабуть, зберігалася зброя, а другий, що сидів у кутку, потягнувся за приставленим до спинки стільця карабіном — це було закономірно, час воєнний, та й з лісу можуть вийти бандерівці, і Юрко, щоб продемонструвати, так би мовити, мирність своїх намірів, ступив просто до столу — тепер люди побачили, що він неозброєний, і заспокоїлись.

За столом сидів чоловік середніх років з довгими сивими вусами, у пом’ятому бавовняному піджаку. Вуса в нього посивіли, а сам був ще чорнявий, і очі дивилися зовсім по-молодечому гостро.

Тому, хто потягнувся до карабіна, було щонайбільше років двадцять, одягнутий він був у солдатську гімнастерку, широкі штани, з-під яких визирали важкі черевики на грубезних підошвах. Військова гімнастерка й карабін не робили його соліднішим, мав зовсім хлопчачий вигляд, що підкреслював вихор, який задерикувато стирчав на маківці.

У кімнаті сидів ще й третій чоловік, котрого Юрко відразу не помітив. Ще молодий, але огрузькуватий, у вишиванці, заправленій у галіфе. Примостився вій на лавці попід стіною і, мабуть, щойно казав щось, бо застиг з розкритим ротом, наче його обірвали на найцікавішому, й дивився на Юрка невдоволено.

— Ви голова сільради? — запитав Штунь у сивовусого.

— Я. Що вам?

— Маю розмову… — Юрко обвів вивчаючим поглядом присутніх, і голова зрозумів його.

— Це наш актив, і можете казати все. Хто ви?

— У мене надзвичайне повідомлення. Зараз у селі ховається німецький диверсант.

Голова знову висунув шухляду, витягнув парабелума й засунув його до кишені штанів. Підвівся й підійшов до Юрка.

— Хто ви й звідки вам відомо? — запитав суворо,

— Бо я привів його до села…

— Ти? Сам?

— Точно. Він зараз у хаті Семенюка. — Тепер, коли найголовніше було повідомлене, Юрко зітхнув і опустився на стілець. Просто рукавом витер піт з чола й сам налив собі води з пузатої карафки.

Білявий юнак з вихором схопив карабін і став позаду Штуня. Вони, так би мовити, оточили Юрка, але все було правильно, хлопець аніскілечки не образився, ковтнув води й сказав:

— Подзвоніть, куди належить. Часу обмаль, на світанку він піде, а може, й раніше.

— Хто ти? — запитав голова ще раз.

— Звуся Штунем. Юрій Штунь зі Львова.

— І як же ти?.. З диверсантом?..

Юрко безнадійно махнув рукою.

— Трапилося…

— Бандера?

— Точно. — Почув, як за спиною клацнули затвором карабіна, але голова застережливо підвів руку.

— Чому диверсант один і як ви потрапили до Семенюка?

— Мірошник — зв’язковий. А може, також агент, залишений німцями. Диверсанти мали в нього явку, й ми також. Отож і зійшлися.

— Скільки вас?

— Четверо.

— Де?

— В лісовому схроні.

— Далеко?

— Верстов десять. Чи трохи менше,

— Дорогу знаєш?

— Знайду.

— Чого затрималися в Семенюка?

— Мірошника нема вдома, і диверсант пішов до його жінки. А мене послав до клуні.

— А ти до нас?

— Так.

— Чому?

— Так німецькі ж диверсанти. А я проти німців.

— І проти нас?

Юрко розгублено опустив голову.

— Тепер наче ні…

— Коли припре, всі так кажуть! — люто видихнув у нього за спиною юнак.

— Мені не приперло. — Юрко нараз озлився. — Чом нікуди не дзвоните? Я ж кажу вам: диверсант!

Голова подумав кілька секунд і запитав:

— Чим озброєний?

— Диверсант?

— Ні, папа римський! — тонким голосом вигукнув юнак.

Голова розлютився.

— Помовч, Федоре, — сказав різко. — Займистий ти, а тут міркувати треба.

— У нього лише пістолет, але стріляє, хвалився, файно, — пояснив Юрко.

Третій хлопець, огрядний і у вишиванці, дістав з-під лавки карабіна.

— Візьмемо запросто, — мовив. — Самі візьмемо, нас троє, а він один.

— З цими пукавками? — висловив сумнів Юрко. — А може, у мірошника в хаті є зброя!

Голова сільради завагався, та білявий юнак загрозливо насунувся на Юрка ззаду.

— Я тобі дам — пукавки! — просичав. — Бачили ми ваших з автоматами!

Юрко подумав, що робив би цей задерикуватий проти Мухи зі “шмайсером”, однак промовчав. Він зробив своє діло й не мав права голосу.

Голова покрутив ручку телефону — мабуть, ніхто не обізвався, бо із злістю кинув трубку на важіль. Зазирнув до сусідньої кімнати, погукав:

— Олю, викликай районну безпеку, а ми пішли, чуєш, Олю? — Вийшла розпатлана дівчина, либонь, шкільного віку.

— Що передати? — запитала сонним голосом.

— У селі німецький диверсант. Вирішили затримати власними силами, бо може втекти. — Озирнувся на Юрка. — А ти, хлопче, посидь тут. І тихо, нікуди не виходь, бо погано буде!

Ця загроза прозвучала не дуже переконливо, та й що могла вчинити дівчина з кісками, коли Юрко надумав би втекти? В селі ніхто вночі носа на вулицю не покаже… Але ж цей бандера, здається, чесний, до того ж прийшов сам, ніхто його сюди не тягнув…

Юрко помітив вагання голови й запропонував:

— Хочете, я віддам вам свій “шмайсер”?

— Автомат? — не повірив білявий. — У тебе є автомат? Де?

— Залишив під клунею.

— Даси мені? — Тепер він дивився на Юрка не загрозливо, зовсім по-дитячому прохально, але голова рішуче відсторонив його і наказав:

— Автомат візьме Трохим. Він з ним в армії управлявся, а тобі ще вчитися.

— Мені? — Юнак утупився в голову сільради, але, не витримавши погляду, пішов до дверей, накульгуючи на ліву ногу.

“От чому його не взяли до армії”, — збагнув Юрко й рушив за білявим.

Вікна мірошникової хати вже не світилися, Юрко хотів першим прослизнути на подвір’я, та голова затримав його за плече.

— Ти, хлопче, тепер постій, — наказав, — тепер наша справа. — Він пропустив наперед хлопця у вишиванці, той, зігнувшись, югнув до клуні і з’явився одразу з Юрковим “шмайсером”. Рука голови, яка все ще лежала на Юрковому плечі, легко стиснула його — це можна було зрозуміти як вияв довіри чи вдячності, проте голова нічого не сказав — взяв у “яструбка” його карабін і подався на подвір’я.

Вони зупинилися біля криниці. Хлопець із “шмайсером” зайняв позицію саме тут — звідси проглядалися вікна з другого боку хати й він міг вільно скосити автоматною чергою людину, яка вистрибнула б з вікна й намагалася втекти через городи. Білявий зупинився біля вхідних дверей, а голова постукав у вікно.

— Хто? — запитала господиня трохи згодом, не розсуваючи фіранки.

— Скажи, Зіно, своєму гостеві, — мовив голова твердо, — аби здався. Бо ми оточили твою хату, й нікуди йому не дітися!

Фіранки ворухнулися ледь-ледь, наче в хаті нікого й не було, ніхто не відповів, і тоді голова сказав голосно й рішуче:

— Ламатимемо двері, жінко, адже ж мусите розуміти, що нікуди йому не дітися, для чого ж спротив?

Але хата стояла мовчазна, немов справді нікого в ній не було, і голова засумнівався б у повідомленні цього юнака, якби тільки не автомат, котрий він добровільно здав, і не тремтіння фіранок кілька секунд тому…