Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович (читать книги регистрация TXT) 📗
Те, що Дементьєв потрапив у місто під час повітряної тривоги, мало і свій неприємний бік — його рух безлюдними вулицями був дуже помітний. Тільки-но Дементьєв про це подумав, як із темряви кам'яного тунелю воріт мого гукнув обережний голос:
— Пане офіцер, сховайтеся сюди.
Дементьєв на мить завмер, але зразу ж слухняно звернув до воріт. Біля кам'яної стіни стояли два солдати. Один з них виструнчився перед Дементьєвим і боязко, ніби пробачаючись, сказав:
— Повітряну тривогу ще не відмінили.
Дементьєв засміявся:
— Я бачу, у вас тут все, як по нотах. А у нас… там… — Дементьєв повів плечем, і солдат зрозумів, що офіцер говорить про фронт, — такого зразкового порядку нема. Прилітають і шпурляють на нас бомби без попередження. Вдень і вночі.
— Важко зараз… там? — помовчавши, запитав солдат.
— Все гаразд, мій солдате! — жартівливо відрапортував Дементьєв. — Скажи-но краще, як пройти на Шестигранну площу. Є тут така?
— Є, є! — з поквапливою готовністю відповів солдат. — Це недалеко. Ось цією вулицею до костьолу і праворуч. Вам, мабуть, потрібний об'єкт номер три?
— Що мені потрібно, я знаю. А ось тобі, мій солдате, не треба базікати у підворіттях про секретні об'єкти! — сердито промовив Дементьєв.
Солдат клацнув каблуками і став струнко. Дементьєв, не оглядаючись, пішов далі.
Таким чином, перша зустріч з німцями пройшла чисто. «Так, панове фашисти, — думав Дементьєв, — видно, вам тут не солодко, якщо перший стрічний солдат починає розмову про труднощі…» Дементьєв пам'ятав гітлерівців сорок першого року — ті про труднощі війни не думали.
Біля костьолу Дементьєв повернув праворуч і пішов іншою, такою ж вузенькою і темною вулицею, яка вела на Шестигранну площу. Солдат там, на воротях, міг не старатись: Дементьєв і без нього знав, що на Шестигранній площі, в приміщенні банку, розташований головний штаб оточених військ, який називається об'єктом номер три. Але було на цій площі й інше, що дуже цікавило Дементьєва: у маленькому двоповерховому будиночку, саме навпроти штабу, містилась та явочна квартира, де зберігалася законсервована радіостанція. Полковнику Довгальову дуже не подобалось, що Дементьєву доведеться одразу ж іти на явку, розташовану небезпечно близько від головного штабу, однак полковник погодився з Дементьєвим, що краще одразу, на самому початку операції, з'ясувати становище з радіостанцією…
Дементьєв ішов вулицею упевнено, як міг йти фронтовий офіцер, для якого місто зі всіма його страхами і перешкодами не більше, як частина фронту, і до того ж найменш небезпечна. В цей час він у своїй чіпкій пам'яті розвідника перебирав відомості про явку. Двоповерховий будиночок з конячою головою і підковою на фронтоні, квартира номер сім. Хазяїн квартири — Павло Арвидович. Його дочку звати Лідою. Крім них, у квартирі нікого не повинно бути. Пароль: «Скажіть, чи не у вас живе військовий лікар Нельке?» Відповідь: «Ні, у мене живе майор Фохт».
Дементьєв вийшов на площу. Вона дійсно була шестигранна. Одна її грань — великий похмурий будинок. Неважко було здогадатися, що це і є об'єкт номер три. Там біля під'їзду чорніли автомашини і маячив вартовий. А ось і будинок з конячою головою на фронтоні. Він стояв ліворуч, другий від рогу. Дементьєв зробив уже до цього будинку кілька кроків та раптом круто повернув і пішов через площу до штабу. Думка зайти спочатку в штаб виникла раптово, як завжди це бувало з Дементьєвим, коли він під час операції вмить змінював попередній план. І завжди ці сміливі експромти кінчалися для нього успішно.
Вартовий мовчки перегородив Дементьєву дорогу.
— Я офіцер штабу восьмої дивізії! — суворо сказав Дементьєв. — Мені терміново потрібно до полковника Гешке!
Такий полковник у штабі був, — Дементьєв знав точно. Знав він і те, що цей Гешке — німець, а це означає: в штабі його зараз нема. Вночі німці сплять. Цього порядку вони, по можливості, додержуються навіть на передньому краї.
Вартовий мовчав — видно, думав, що робити.
— Викличте начальника караулу, — підказав йому Дементьєв.
— Хвилиночку! — Вартовий кинувся до дверей і натиснув на кнопку.
Минуло хвилин п'ять, перш ніж прийшов заспаний фельдфебель.
— Що тут трапилось?
— Офіцер восьмої дивізії — до полковника Гешке! — чітко доповів вартовий.
Фельдфебель зійшов з ґанку, наблизився до Дементьєва і вдивився в його обличчя.
— Що ви, з неба впали? — насмішкувато запитав він.
— Я попросив би розмовляти зі мною, як належить розмовляти фельдфебелеві з капітаном армії рейху! — підвищивши голос, сказав Дементьєв.
Фельдфебель рушив до дверей:
— Ходімте зі мною…
Вони ввійшли в яскраво освітлений вестибюль. Після нічної темряви світло вдарило в очі Дементьєву — він затулився од лампи рукою. Фельдфебель пройшов за столик, позад якого стояло розібране ліжко. Сісти фельдфебель запропонував тільки після того, як Дементьєв стомлено опустився в крісло перед столиком.
— Зараз п'ята година. Мабуть, полковник Гешке на вас не чекав? — не без єхидства запитав фельдфебель.
— Війна… війна, — безтурботно промовив Дементьєв. — Але я не спав зовсім. У вас є готель для офіцерів, які приїздять з фронту?
— Є, — швидко відповів фельдфебель.
— Направте мене туди або подзвоніть.
— Це можна… — фельдфебель схопив телефонну трубку, але одразу ж її поклав. — Покажіть ваш документ…
— Тепер я знаю, навіщо нам видають посвідчення. На фронті про них чомусь не питають… — Посміхаючись, Дементьєв недбало кинув на стіл чорну книжечку.
Увага, Дементьєв! Адже це перша перевірка твоїх документів…
Фельдфебель з серйозним обличчям, не поспішаючи, розглядав посвідчення, йому, видно, не сподобались насмішки Дементьєва, і він, як це люблять робити штабні вояки, вирішив показати польовикові, що тут йому не бункер посеред поля, і що тут для всіх невблаганно діють свої закони і порядки.
— Скільки часу ви пробудете в місті, капітане?
— Не знаю, — втомлено відповів Дементьєв, а сам весь напружився од відчуття близької небезпеки.
— Якщо більше доби, то завтра вам треба зайти в комендатуру. На вашому посвідченні поставлять спеціальний штамп про перебування в місті. Такий порядок…
У Дементьєва відлягло од серця, і він вирішив підлестити фельдфебелеві в його штабній зарозумілості:
— Звідки я можу знати, на скільки днів мене викликали? Хто я такий? Генерал? Фельдмаршал? Скажуть у вашому штабі — назад, тільки й бачило мене ваше місто.
— Наказ є наказ… — доброзичливо згодився фельдфебель і знову взяв телефонну трубку. — Говорить черговий комендант об'єкту номер три. У вас є місце?.. Дуже добре. Зараз до вас прийде… Запишіть: капітан Пауль Рюкерт… Дякую… — Фельдфебель поклав трубку. — Ви місто знаєте?
— Я тут лише вдруге.
— До готелю звідси йти хвилин десять.
— Може, у вас є чергова машина?
— Нема. Вона чергує тільки до третьої години ночі.
— І за годину не дійдеш до вашого готелю. Адже на кожному розі — патрулі. Пояснюй кожному…
Фельдфебель вирвав папірець з настільного календаря, поспіхом щось на ньому написав і простягнув Дементьєву. Той хотів узяти його, але фельдфебель відсмикнув руку:
— Прочитайте і запам'ятайте.
— Дуже вдячний вам, — запам'ятавши пароль, промовив Дементьєв, важко підвівся, побажав фельдфебелеві на добраніч і пішов.
Усе гаразд. Тепер, якщо з явкою неблагополучно, є де провести решту ночі. Дементьєв подивився на годинника — скоро почне розвиднятися. Треба поспішати…
Дзвінок у явочній квартирі, мабуть, не діяв. Дементьєв натискував на кнопку кілька разів, у відповідь — глуха тиша сонного будинку. Дементьєв постукав рішуче і гучно. За дверима почулися кроки і обережний старечий голос:
— Хто там?
— Відчиніть! — владно наказав Дементьєв.
Двері прочинилися трохи, але хто там був у темряві, за дверима, Дементьєв розгледіти не міг.
