Бумеранг не повертається - Михайлов Віктор Семенович (книга бесплатный формат TXT) 📗
— Розумію.
— Далі: я вважаю, що ти повинна знати все, що стосується твого майбутнього. За заповітом мого батька невелике майно і наш будиночок в Альтаїрі належить моїй матері, Елізабет Роггльс. Під тиском сенатської комісії, ти це знаєш, мати зреклася мене. Ніяких заощаджень у мене особисто немає і…
— У нас, Пат, є руки, і ми вміємо працювати.
— У них є чорний список і реальна можливість позбавити нас будь-якої роботи.
— Хто любить, той бореться і перемагає.
— Перемоги не бувають без поразок.
— Ти боїшся поразок?
— За себе я не боюсь. Я боротимусь, поки у мене вистачить сил.
— Ти боїшся за мене?
— Так.
— Які у тебе для цього підстави?
— У тебе невистачить мужності для цієї боротьби.
— Патрік, я тобі казала…
— Пам’ятаю, — перебив її Роггльс: — «Не задумуючись, я виконаю все, що ти від мене вимагатимеш». Крім того, ти сказала: «… Я вірю в тебе».
— Ти сумніваєшся в цьому?
— Я випробую твою віру і твою мужність.
— Це твоє право.
— І я скористаюся цим правом.
Він ніколи не говорив з нею так різко. Машенька відчула, як від хвилювання похололи її пальці, і, мов недосвідчений боєць перед неминучим ударом, заплющила очі.
— Ти казала, — продовжував Роггльс, — що часто буваєш у батька в його службовому кабінеті. Ти поїдеш зараз в інститут, пройдеш до батька в кабінет і зробиш «Міноксом» фотографії з останньої роботи Андрій Дмитровича, проявиш плівку і завтра до дванадцятої дня принесеш її мені.
Машенька розплющила очі, подивилась на Патріка й окинула поглядом кімнату. Їй здавалося, що все це сказав не він, а хтось інший, але в кімнаті, крім них, нікого не було, і обличчя Роггльса було спокійне, наче він сказав якусь пусту фразу, що не мала ніякого значення.
— Те, що я вимагаю від тебе, — жахливо, але я хочу знати силу віри в мене і міру твоєї любові. Якщо ти справді любиш і віриш у мене, ти це виконаєш, ти будеш впевнена в тому, що я не використаю цих знімків на шкоду твоєму батькові.
— Ти можеш вимагати такого доказу?!
— Якого завгодно, хай навіть з точки зору моралі він буде підлим. Я хочу знати, що в ім’я нашого кохання ти можеш зробити навіть злочин.
— Ти можеш вимагати від мене навіть підлоти?
— Можу.
— Випробування любові підлістю?!
— Золото випробовують кислотою, і воно не чорніє!
Машенька подивилась йому в очі і побачила в них стільки холодного й чужого розрахунку, що їй стало страшно. Притуливши руку до грудей, вона відчула, як болісно стиснулося серце. Любов їй дала крила, і ось, з великої, карколомної висоти, з неозорих блакитних просторів, вона падає вниз, і в цьому стрімкому падінні, ледве встигаючи побачити і переосмислити знову все те, що сталося, вона думає, і думки її безладні, як клоччя розірваного листа:
«Хто ж він, — думає Машенька, — ворог у личині друга? На що він розраховував? На сліпоту кохання? А що, коли все те, що вона подумала про нього, — помилка, страшна і незаслужена ним образа?! Якщо їй просто чужі безсердечні звичаї його країни і вимога Роггльса — випробування, безжалісна і жорстока перевірка сили її кохання? Ні! — зразу ж відкинула вона цю думку, — любов не може бути настільки жорстокою, всьому є межа!»
І, як завжди в хвилину небезпеки, відчувши дивний спокій, вона сказала:
— Добре, я зроблю ці знімки і принесу тобі плівку, але… я, Патрік, не знаю, над чим працює мій батько.
— Це нова зенітна гармата…
— Звідки ти про це знаєш?
— Із спеціальних журналів. Я читав кілька статей…
— Ще одне запитання, знімки при електричному світлі потребують тривалих експозицій…
— Знімай без діафрагми, з витримкою одна двадцять п’ята секунди. В «Міноксі» плівка чутливістю шістнадцять тисяч.
— Важко повірити, щоб креслення нової зенітної гармати відкрито висіли на стендах у кабінеті батька.
— У звичайні дні було б неможливо, але зараз, коли інститут терміново готує робочі креслення для заводу, можлива всяка необережність.
— Ти це теж прочитав у спеціальних журналах?
Не відповівши, Роггльс одвернувся і почав пильно дивитись у вікно, спостерігаючи за тим, як, шмигаючи між гілками, перегукувалися синиці в саду, як їм вторили клести, викльовуючи насіння з ялинкових шишок. Синиці і клести, влаштовуючись на ніч, поступово вгомонилися. Мовчання в кімнаті стало тяжким.
Машенька подивилась на годинник і підвелася з крісла.
— В такому разі у мене мало часу, поки я доберусь до Москви…
— Я проведу тебе до платформи. В Москву я не поїду, мені треба написати велику статтю для недільних номерів, — сказав Роггльс і, надівши капелюха, вийшов з Машенькою в сад.
Коли вони йшли до платформи електрички, Роггльсу доводилося міцно тримати Машеньку за лікоть. Вона йшла, мов сліпа, часто спотикалась, не бачачи дороги: сльози застилали їй очі.
А Роггльс, дивлячись на Мату, думав: «Сльози. Сльози — це вищий ступінь посмішки, так, здається, говорив Стендаль, а він був знавцем жіночого серця». Але…
Стендаль не знав серця російської жінки, він цього не приховував і сам. Серце російської жінки завжди було іншим. Це серце вело за декабристами їх дружин по етапах сибірських централів. Це серце в лиху годину війни примушувало жінок знімати ватник на лютому морозі, щоб утеплити бетон зауральської будови. Це серце вело Лізу Чайкіну на подвиг і смерть. Та й багато років минуло — змінилася карта нашої країни, змінились і люди, які творчо переробили цю країну.
Забившись у куток вагона і підперши щоку долонею, Машенька дала волю сльозам.
Пасажирів було мало. Худенька, маленька бабуся, зав’язана шаллю поверх плющової потертої шубки, довго приглядалася до Маші, потім, підсівши до неї, співчутливо запитала:
— Зуби?
Почекавши і не одержавши відповіді, стара зітхнула і додала:
— А ти як приїдеш, дочко, настоєм шалфею полощи. Зуб кутній?
— Що, бабусю?
— Зуб болить, кажу, кутній? — ще раз перепитала вона і додала: — Зубний біль — не доведи господи.
— Зубний біль у мене в серці, — тихо сказала Маша і заплющила очі.
Старенька співчутливо позітхала, пересіла на своє місце, — їй хотілося поговорити, а Машенька була мовчазна.
Вийшовши на площу Київського вокзалу, Маша пройшла в метро, увійшла до вестибюля і звідти через вікно уважно оглянула площу. Коли людський потік схлинув, вона вийшла на площу, взяла таксі і дала шоферові адресу батькового інституту.
Подзвонивши батькові з прохідної. Маша сказала:
— Тату, мені треба з тобою поговорити, замов перепустку…
— Машенько, ми поговоримо дома, я буду о шостій, — відповів їй батько.
— Тату, замов мені перепустку, — наполегливо повторила вона.
Вловивши в її інтонації ледве стримувані сльози, Крилов замовив їй перепустку.
Він прийняв її в коридорі біля дверей свого кабінету. Машенька з гіркотою подумала, що раніше він запросто приймав її у себе в кабінеті.
Побачивши по її обличчю, що трапилося щось важливе, Крилов замкнув двері свого кабінету на ключ і, взявши дочку під руку, сказав:
— Ходімо до Анастасії Григорівни, тут нам не дадуть поговорити.
Вислухавши Машу, Шубіна рішуче зняла телефонну трубку.
Каширін стояв біля дзеркала, старанно зав’язуючи галстук. Він рідко коли надівав костюм і зараз у тугому комірці підкрохмаленої сорочки почував себе погано.
Пролунав телефонний дзвінок. Дзвонив з Управління капітан Гаєв. Замість двох діб він впорався за тридцять годин і, подзвонивши полковникові, запитав:
— Товаришу полковник, я можу їхати додому чи накажете доповісти сьогодні?
— Втомився дуже? — спитав Каширін.
— Та ні. Знаєте, коли справа цікава, вона не стомлює.
— Подзвони в гараж, пошли до мене машину і чекай, зараз буду, — сказав Каширін і, натиснувши важіль, набрав номер телефону Нікітіна.
До апарата підійшла Ксеня і, пізнавши Каширіна по голосу, сказала:
— Зараз я вам дам Степана, він заправляє салат на кухні. Прошу вас, Сергію Васильовичу, не запізнюйтесь.
