Вулиця Без світання - Усиченко Юрій Іванович (электронную книгу бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Дарма, — байдуже відповів Дем'янко.
— Не удавайте з себе скромника… Зараз святий отець поведе вас на квартиру, де ви житимете.
Дем'янко мовчки кивнув.
— Йдіть не поруч із святим отцем, а позаду, кроків за десять, — повчав Павлюк. — Наздоженете, коли він зупиниться біля під'їзду. На добраніч.
— На добраніч, — відповів Іваньо.
Священик подивився у вікно-бійницю. Переконавшись, що все гаразд, прочинив двері і випустив Павлюка.
Повернувшись на свою квартиру, Павлюк передусім викликав Торкуна. Шинкар увійшов, лякливо озираючись. З кожним днем він усе більше боявся свого пожильця.
— Як з автомашиною? — не вітаючись, запитав Павлюк. Він не хотів залишатися в місті жодної зайвої хвилини, після того як буде знайдено документ, і тому завчасно готував усе необхідне для втечі з Кленова.
— Є, підшукав, — поквапно відповів Торкун. — По сусідству живе один чоловік, ми знайомі ще з довоєнного часу. У нього був свій «мерседес», у мене — «фіат». Мій забрали німці, а він схитрував — розібрав машину на частини і сховав. Тепер його автомобіль знову на ходу. Машина старенька, не дуже комфортабельна, швидкість її невелика, але їздити можна.
— Дасть її вам?
— Коли завгодно… За гроші, звичайно. Плату заправив високу, але ж ви дозволили не скупитись?
Павлюк ствердно кивнув.
— Я йому сказав, що хочу поїхати в село по продукти для свого буфету — там вони дешеві.
— Правильно, — схвалив Павлюк. — Машиною керувати вмієте?
— Призи брав на аматорських перегонах. Та й шоферські права маю. Мені навіть пропонували вигідну роботу в гаражі, — з гордістю промовив Торкун.
Павлюк зневажливо глянув на нього.
— Що ж, улаштовуйтесь… Трохи пізніше, я вам дозволю…
…У цей час священик і Дем'янко входили в під'їзд п'ятиповерхового будинку в кінці вулички, що круто підіймалася вгору. «Колишній будинок для пролетарів у білих комірцях», подумав Дем'янко. «Пролетарями в білих комірцях» у панській Польщі називали інтелігентську бідноту; дрібних чиновників, учителів, службовців. Вони населяли ось такі величезні будинки з вузькими сходами, з кімнатами-коробками — мінімум вигод для мешканців і максимум прибутку для хазяїна.
Ліфтів тут, як правило, не було. Дем'янко помітив, що священик ступає із східця на східець легко, дихання його рівне. Подумав: «Здоровий пан-отець, як бик».
Зупинилися на п'ятому поверсі. Іваньо натиснув кнопку електричного дзвоника.
Двері відчинила дівчина років двадцяти. В жовтому світлі маленької лампочки Дем'янко розглядів кругловиде обличчя, біляве волосся і темні очі. Побачивши священика, дівчина привітно посміхнулася, гнучко, з неусвідомленою грацією молодості схилилась перед ним. Зловила його руку, поцілувала. Іваньо перехрестив дівчину, ледь посторонився, пропускаючи вперед супутника.
— Пан Дем'янко, син мого хорошого знайомого.
Дівчина простягнула руку.
— Богданна.
Молодий чоловік потис її теплу, міцну долоню. Увійшли в кімнату: фабричні меблі, кілька вишивок на стінах замість картин, портрет чоловіка з вусами стрілою, обведений жалобною смугою. «Батько, — догадався Дем'янко, переводячи погляд на Богданну, — у неї така ж м'яка лінія уст, опукле чоло, ямочки на щоках».
Літня жінка, що сиділа в кутку за в'язанням, швидко підвелась і теж схилилася під благословення священика.
— Пані Михайлино, ви просили підшукати вам хорошого пожильця. Пан Дем'янко саме такий.
У пані Михайлини втомлене і трохи смутне обличчя жінки, яка прожила нелегке життя. Незважаючи на це, в очах її часом спалахують такі ж веселі іскорки, як у Богданни.
— Дуже рада. — Пані Михайлина вимовляє слова м'яко, сердечно. — Сподіваюсь, вам у нас сподобається…
Так Дем'янко знайшов новий притулок. Йому відвели кімнату в кінці коридора, вона належала колись главі сім'ї. Мати й дочка займали дві інші…
Вдома Дем'янко бував мало — йшов рано-вранці, повертався пізно ввечері. Цілі дні проводив у костьолі, охороняючи Павлюка та Іваньо. Проте обов'язки священика раз у раз одривали пан-отця від розшуків документа, і Дем'янко з Павлюком годинами чекали його у віддаленій кімнаті храму. Павлюк не міг приховати злості — час був дуже дорогий, а вони годинами сиділи без діла. Однак за настійною вимогою Іваньо, до «роботи» Дем'янка не залучав. У своєму недовір'ї до молодого чоловіка пан-отець залишився непохитним. Пробирались Павлюк і Дем'янко до костьолу якомога непомітніше, і навряд чи хтось із священнослужителів храму святої Єліжбети знав, що до Іваньо регулярно приходять сторонні люди.
Богданну Дем'янко майже не бачив. Дівчина працювала касиркою в заводській їдальні, приходила втомлена, відразу лягала спати. Зустрічаючись, обмінювалися короткими, незначними фразами, вона явно цуралася Дем'янка, вільний час проводила у себе в кімнаті за книжкою.
Зате з її матір'ю Дем'янко заприятелював швидко. Він цілі вечори просиджував з пані Михайлиною, слухаючи її розповіді про минуле, про чоловіка, про довге життя, яке промайнуло непомітно. В кімнаті так тихо, що навіть чути, як цокають спиці пані Михайлини.
Так було щовечора, і Дем'янкові не надокучала одноманітність. А втім, він все одно не мав права виходити з дому: Павлюк суворо заборонив «вештатись по вулицях без потреби».
Певно, мати не раз розмовляла з дочкою про пожильця і, мабуть, говорила про нього тільки хороше — Дем'янко став помічати привітні усмішки Богданни, льодок у відносинах між ними потроху танув. Дівчина частіше почала заходити в кімнату матері, слухаючи разом з Дем'янком її розповіді. І тоді молодий чоловік ловив себе на почутті, що вечір сповнюється для нього особливим змістом.
Єдине, що не подобалося Дем'янкові в Богданні та її матері, що неприємно вражало його — це їхня фанатична релігійність. Обидві щоденно молилися вдома, ретельно відвідували церкву, ревно виконували релігійні обряди та звичаї. Дем'янко, який звик вважати релігію втіхою старих та людей з порушеною психікою, спочатку просто не вірив, що молода, здорова, життєрадісна дівчина може так щиро, фанатично поклонятися богові. Але незабаром йому довелося переконатися, що це так.
Одного разу зайшла розмова про отця Іваньо.
— О! — запалено вигукнула Богданна. — Це свята людина! Він недавно оселився в цьому місті, але його вже всі полюбили. Ми з мамою ходимо молитися лише в костьол святої Єліжбети, де він править. Отець Іваньо всім допомагає. Коли мама захворіла — вона часто хворіє — він і їй допоміг.
— Ліки дав? — висловив здогад Дем'янко.
— Ні, — Богданна трохи зніяковіла. — Ліки дав лікар. А отець Іваньо двічі відправив молебень за її одужання.
— Ну, невелика допомога! — засміявся Дем'янко. — Що з вами?! — раптом вигукнув він, вражений зміною в дівчині.
— Слухайте, — крижаним, дзвінким від внутрішнього напруження голосом, роздільно карбуючи кожне слово, промовила Богданна. — Якщо ви безбожник, скажіть одразу. Я ненавиджу і зневажаю безбожників.
Неприємна зла гримаса спотворила її миле обличчя, в очах спалахнули тьмяні вогники фанатизму.
— Що ви, Богданно, ви мене не так зрозуміли! — поспішив запевнити її Дем'янко.
— А як? — не заспокоювалась вона.
— Я зовсім не хотів посміятися з вашого релігійного почуття, я просто пожартував. У мене звичка — жартувати.
— Погана звичка, — на диво суворим для неї тоном сказала пані Михайлина. — Є речі, якими не жартують. До них належить релігія.
— Пробачте, — наскільки міг, щиро вибачився Дем'янко. — Не будемо більше про це говорити.
— Добре, — згодилася Богданна, а пані Михайлина низько схилила голову…
Наступної неділі відбулася поїздка в ліс, що надовго запам'яталася і Богданні, і Дем'янкові.
За рулем старенького закритого «мерседеса», сіра фарба якого місцями облупилася, сидів Торкун — наїжений, до всього байдужий. На дзвінке «здрастуйте!» Богданни ледве відповів. Дивлячись на нього, дівчина, яка спершу безмірно раділа подорожі, одразу спохмурніла. Пригадала вимогу Іваньо: ніколи нікому ні за яких обставин не розповідати, куди їздила, з ким бачилася, хто послав її; стежити, щоб Дем'янко ні з ким не розмовляв, крім Довгого та його товаришів; в разі перевірки документів твердити, що вона й Дем'янко разом пішли погуляти в ліс, з Торкуном вони незнайомі, він наздогнав їх дорогою і запропонував підвезти за гроші… Накази священика були не бозна-які складні, проте Богданна чомусь весь час боялася забути їх. Може, тому, що думати про них не хотілося…
