Бумеранг не повертається - Михайлов Віктор Семенович (книга бесплатный формат TXT) 📗
Постукавши, увійшов капітан Гаєв і поклав перед полковником на стіл кілька телеграм. Каширін мовчки переглянув їх і одну телеграму простяг Нікітіну.
«Доярка Явдоха Шатілова працює колгоспі „Нова праця“ голова Горєлов станція Степ Далекий крик Райсільгоспвідділом Ситечко», прочитав Нікітін.
— Товаришу Гаєв, сьогодні ж виїжджайте на станцію Степ Далекий. Уточніть, чи був у колгоспі «Нова праця» Уільям Едмонсон, коли він прибув, за яких обставин і коли виїхав назад. Постарайтеся вкластись у два дні, — розпорядився полковник і жестом відпустив Гаєва, бо пролунав нетерплячий дзвінок міжміської станції. Полковник узяв трубку.
Говорив Південноуральськ. Начальник райвідділу підполковник Гасиар’ян повідомляв:
— Інженер Ладигін Григорій Іванович не приїжджав. Заводоуправління чекає його прибуття п’ятнадцятого числа. Всіх необхідних заходів вжито.
— Дякую за оперативність, Аветісе Аракеловичу. Прошу в цьому питанні підтримувати зв’язок. Головне — Баскакова! За її життя відповідаєте ви персонально. До побачення! — І, поклавши трубку, полковник сказав Нікітіну:
— Якщо твої прозрахунки правильні і Гонзалес з документами Ладигіна справді виїхав з Москви дев’ятого, то де ж він?
Нікітін розвів руками.
— Він або в Південноуральську і не прийде в заводоуправління доти, поки не усуне зі свого шляху Баскакову, або у нього є проміжна явка, — висловив свою думку Нікітін.
— Явка, кажеш? — повторив полковник. — А якщо Гонзалес і є «своя людина», про явку якої запитував Ебергарда Ценсера агент 777?
— Що він показав на допиті?
— Прізвище його Теплов. Закинутий гітлерівською розвідкою на Урал ще в сорок першому році. Переданий організацією Гелена новому хазяїнові. В середині минулого року його забезпечили рацією. Зв’язок з доктором Кенігстоном здійснював через Ебергарда Ценсера. Теплов передавав відомості економічного характеру, але головне його призначення — зв’язок Ценсера за допомогою рації з агентурою, що прибувала. Я думаю, що Гонзалес і прямує в селище Заозерне до Теплова. Два дні тому Ебергард Ценсер попередив Теплова, що «своя людина» виїхала на Урал.
— Можливо, — погодився Нікітін і спитав: — Я вам, Сергію Васильовичу, більше не потрібен?
— Поки що ні, — відповів Каширін і, знявши трубку, набрав номер телефону генерал-майора.
Тим часом Нікітін розшукав капітана Гаєва у кабінеті керуючого справами. Капітан замовляв квиток на поїзд до станції Степ Далекий.
— Коли відходить твій поїзд?
— Години через дві.
— Так зайдімо до мене, — запросив його Нікітін. Коли вони сіли на диван і закурили, Нікітін сказав: — Ну, Колю, розповідай усе, що тобі вдалося з’ясувати з приводу «Олімпії».
— Історія довга, — почав Гаєв. — У лютому сорок п’ятого року слухач академії імені Фрунзе капітан Антонов сплатив московській таможні мито за машину Оппель «Олімпія» і одержав міський номер в автоінспекції. Зараз підполковник Антонов служить у Новочеркаську. Вчора я зв’язався з ним по телефону і довідався, що в сорок сьомому році він продав «Олімпію» токареві заводу «Серп і Молот». Прізвище покупця він забув, але пам’ятає, що угоду вони оформляли в третій нотаріальній конторі. У конторі я відразу взнав прізвище нового власника машини, — це був Фетісов Іван Васильович. Я проїхав на завод і познайомився з інженером Фетісовим.
— Стривай, ти ж сказав, що продав токареві, — поправив його Нікітін.
— Капітан Антонов за цей час став підполковником, а токар Фетісов — інженером. Люди виросли, змужніли, а «Олімпія» спрацювалась і стала придатною хіба що на звалище. Фетісов купив собі «Победу», а стареньку «Олімпію» подарував знайомому хлопчині з під’їзду свого будинку фезеенникові Володі Лещуку. Володя, маг і чарівник у галузі техніки, сам відремонтував машину і проїздив на ній близько чотирьох років, поки не надумав купити «Москвича». Лещуку не вистачало трьох тисяч, і він вирішив продати «Олімпію». Він ще раз полагодив машину, пофарбував її й привіз на Коптєвський базар, але в магазині рішуче відмовились ставити цю «зелену антилопу» на комісію і запропонували вивезти її на автомобільне кладовище.
— А опинилася вона на Ваганьковському! — вставив Нікітін.
— Точно. Коли Володя Лещук уже збирався виїжджати з Коптєва, до нього підійшов громадянин і запропонував за машину три тисячі карбованців. Лещук тут же одержав гроші, громадянин сів у машину й поїхав. Оформлення угоди вони призначили на понеділок наступного тижня. Лещук у призначений день чекав його у нотаріальній конторі дві години, але громадянин так і не з’явився.
— Ти, Колю, майстер жили вимотувати! Хто ж був цей новий власник «Олімпії»? — спитав Нікітін.
— Володя каже, що він назвав себе Васильєвим. За його описом, це маленький, кремезний чолов’яга, в літній шкіряній тужурці на блискавці і теплій ушанці. Рудоволосий, неголений з світлими очима і густим ластовинням на обличчі. Лещук звернув увагу, що коли рудий сів за руль і спробував ножне гальмо, він натиснув педаль каблуком, а носок його чобота був неначе порожнім. Рудий йому пояснив, що «відморозив пальці, довелося відтяти». Оце і вся історія «Олімпії», розпочата підполковником Антоновим, продовжена інженером Фетісовим і закінчена знатним токарем Володимиром Лещуком.
— Ти ж сказав, фезеешником…
— То було чотири роки тому, а тепер Лещук знатний токар, — пояснив Гаєв.
Становище ускладнюється, виникла нова особа — веснянкуватий чоловік з обмороженими ногами.
22
ПАТРІК РОГГЛЬС
Збираючись побродити на лижах і до обіду повернутися в Москву, Машенька і Роггльс зустрілися на вокзалі. День був святковий, пасажирів багато, у вагоні електрички довелося весь час стояти. Вони дуже змерзли і навіть по дорозі на дачу, бігаючи наввипередки, довго не могли зігрітись.
Білясте, імлисте небо, підсвічене багряним сонцем, обіцяло вітер. На дачі було холодно і непривітно. Машенька з ногами залізла в крісло, накрилася пледом і спостерігала за Роггльсом. Укладаючи над скіпкою і берестом дрова, Патрік розповідав:
— Ще хлопчиком я жив на півдні у батькового брата Едда. Там у скотарів я багато чому навчився, зокрема і розпалювати сирі дрова. Дивись, вони зараз спалахнуть, мов порох. — І справді, вогник побіг попід дровами, і незабаром їх охопило полум’я.
Стежачи за вмілими, вправними рухами Патріка, Машенька відверто любувалася ним, і в той же час їй здавалося, що Патрік чимось схвильований, але намагається приховати це.
— До речі, — згадала вона, — дай, будь ласка, сумочку, я похвалюся своїми успіхами!
Роггльс подав їй сумочку і сів поруч. Машенька витягла ролик пропиленої плівки і, показуючи кадри негатива, пояснювала:
— Дивись, Пат, це наш будинок. Я фотографувала його від Устинського мосту. Це діти на санчатах. А це голуб миру, він сів на ствол гармати біля музею Революції, і я встигла його захопити в кадр. Вийшов символічний знімок! Ось репродукція портрета, що висить у батька в кабінеті.
— Ти, Машенько, справді, робиш успіхи, — сказав задоволено Роггльс, проглядаючи негатив. — Коли щире перо журналіста підкріплює гостре око фотографа, народжується правда такої викривальної сили, від якої нікуди не дінешся. Поки ти досконало оволодієш мовою, фотокамера буде твоєю професією. Доповнюючи одне одного, ми працюватимемо разом. Ти мусиш кожного дня по кілька годин займатись фотографією. У нас, Машенько, залишається мало часу, дуже мало, — підкреслив він.
— Я тільки не розумію, Пат, чому ти наполягаєш на тому, щоб я працювала з цією «іграшкою». У мого «Федика» більший кадр, і він надійніший в роботі.
— Навчившись працювати цією камерою, ти легко оволодієш іншою. Крім того, у «Мінокса» є одна величезна перевага. Камера менша за твою пудреницю і легко вміщається в сумочці. З такою «іграшкою» можна пролізти всюди. Фотокореспондентів у нас багато, конкуренція скажена, з фотокамерою майже нікуди не можна потрапити, молодчики з приватних агентств оберігають від репортерського ока все те, що ховається за «буржуазною мораллю» і «приватною ініціативою». Пам’ятаєш, я тобі, Машенько, якось говорив, що ця камера має свою історію?
