В погоні за привидом - Томан Николай Владимирович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений txt) 📗
А насправді все це виявилося не так просто. Навіть коли б спасував офіцер контррозвідки майор Єршов, коли б його ввели в оману вороги, все одно прості радянські люди — залізничники — Шатров і Рябов не дали б їм здійснити своїх задумів. Вони, може, не змогли б перешкодити вибухова всього ешелону, але зате вже обов'язково врятували б станцію, людей, які працюють на будівництві залізниці, свій паровоз і самих себе.
Усвідомлення своєї близькості з цими людьми, з усім своїм народом сповнило теплом серце майора, і він відчув себе упевненіше, ніж будь-коли.
Тепер йому здавалося, що в нього стало набагато більше сил для боротьби з Привидом.
Маневр Темірбека
Стрибнувши з поїзда, лейтенант Малиновкін поглянув на всі боки. Недалеко від нього видно було останній вагон состава, що стояв на станції. Людей поблизу не було.
Вирішивши нікому поки що не показуватись на очі, лейтенант поспішно заліз у вагон, двері якого були трохи відсунуті.
Вагон був пустий. Другі його двері теж були трохи прочинені. Через їхній просвіт Малиновкін почав пильно оглядати станцію. На асфальтовій платформі, що прилягала до станційних будівель — до трьох невеличких стандартних будиночків, — він побачив сержанта залізничної міліції. Трохи далі по шпалах ішов якийсь залізничник із засвіченим ліхтарем у руках.
За станцією одразу ж починався степ, голий, безлюдний, який видно було на великій відстані. З другого боку вагона, в якому сидів Малиновкін, на третій станційній колії, стояв ще один состав з порожніми вагонами і платформами, а за ним простягався такий же степ, що заріс низькорослими травами та білими плямами, які де-не-де виднілися, ковили.
«У степ цей мерзотник не піде, звичайно, — вирішив Малиновкін. — Але що ж він тоді зробить?..»
Малиновкін, як і майор Єршов, вирішив, що Темірбек, видно, розраховував залишити замінований поїзд тільки на передостанній зупинці. Може, місцевість там була більш сприятлива або були, крім залізниці, якісь інші засоби пересування. Цілком можливо, що міг для нього Жанбаєв і мотоцикл де-небудь приховати…
Малиновкін спробував уявити собі, що б він сам робив на місці Темірбека. Піти в степ — небезпечно; спробувати дістатися до тієї станції, де він хотів зійти спочатку, рисковано. Залишалось, значить, тільки одне — притаїтись в одному з вагонів і чекати, поки состав піде в Перевальськ. Але невідомо, коли це могло бути, а втеча Темірбека з поїзда Шатрова не могла залишитися непоміченою, і Темірбек повинен був на це зважити.
Роздумуючи так, Малиновкін знов почав оглядати станцію і раптом помітив, що два колійні робітники встановлюють на рейки легку автодрезину. В ту ж мить у нього виникла думка: Темірбек, звичайно, спробує скористатися цією автодрезиною. В його становищі це єдиний шанс на врятування.
Швидко вибравшись з вагона, Малиновкін розстебнув кобуру пістолета і, переклавши зброю в кишеню штанів, обережно попрямував до залізничників, ідучи в тіні вагонів. Вони вже встановили дрезину на рейки і завели мотор. Із станційної платформи хтось — черговий чи сам начальник станції — подав їм сигнал: очевидно, дозвіл на виїзд.
Малиновкін підійшов до дрезини так близько, що міг чути розмову залізничників.
— Ну що — рушимо, мабуть, — промовив один з них.
— Рушимо, — відповів другий, голос якого здався Малиновкіну знайомим.
Лейтенант вирішив підійти ще ближче. В цей час гучно зарокотав мотор. Ще через мить дрезина здригнулася і покотилася в бік Великого Кургана, але тут один із залізничників, обличчя якого Малиновкін досі не бачив, обернувся, щоб поправити звислий плащ, і лейтенант одразу ж впізнав у ньому Темірбека.
— Стій, стій! — зривистим голосом закричав Малиновкін і, вихопивши пістолет, побіг за дрезиною.
Другий залізничник обернувся і, побачивши зброю в руках лейтенанта, зупинив дрезину. На шум, знятий Малиновкіним, із станційного будинку виглянув сержант залізничної міліції і, підтримуючи рукою шаблю, поспішив до місця події.
Лейтенант підбіг тимчасом до дрезини і схопив Темірбека за комір.
— Ага, мерзотнику, попався! — торжествуюче вигукнув він, хоч спокій Темірбека його трохи збентежив.
Хвостовий кондуктор дивився на нього здивовано і не робив ні найменшої спроби вирватися.
— Ти чого мене хапаєш? — здивувався він. — Од поїзда я відстав — це вірно. Шлунок, розумієш, схопило раптом… А поїзд пішов. Доганяти тепер треба.
— Гаразд, досить тобі корчити дурня! — все ще не випускаючи Темірбека з рук, промовив Малиновкін, хоча в голосі його вже не було попередньої впевненості.
— Вірно наче каже чоловік, — заступився за Темірбека другий залізничник. — Я — помічник колійного майстра Рахманов. Знаю Темірбека трохи. Він справді кондуктором їздить. А те, що від поїзда відстав, — то за це йому і без вас всиплють. Попросився він до Великого Кургана підвезти — я і взяв його, як знайому людину.
— А ви самі хто ж такі будете? — суворо звернувся до Малиновкіна сержант.
Малиновкін мовчки подав йому своє посвідчення. Сержант уважно прочитав його і повернув лейтенантові, приклавши руку до козирка.
До дрезини підійшов начальник станції.
— В чому тут справа у вас? — спитав він, хмурячись і суворо поглядаючи на сержанта.
— Бачите, — обернувся до нього Малиновкін, відпустивши, нарешті, Темірбека, — цей чоловік утік з поїзда при дуже підозрілих обставинах.
— Як — утік? — закричав Темірбек, витріщивши очі. — Що він таке говорить, товаришу начальник? Я відстав. Нехай мене до головного кондуктора відправлять, до товариша Бейсамбаєва. Все йому поясню!
— Ну гаразд, — вирішив раптом Малиновкін. — Сідайте, поїдемо! Розберемося у всьому на місці. Можемо ми поїхати зараз у Великий Курган, товаришу начальник станції?
— Доїдете спочатку до Абайська, а коли поїзд Шатрова прибуде у Великий Курган, вас теж туди пропустять.
— Включайте мотор, товаришу Рахманов, — хитнув Малиновкін помічникові колійного майстра і сів на лавку дрезини поруч з Темірбеком.
«Грець його зна, цього Темірбека, — думав він дорогою, коли дрезина викотилась уже за межі станції, — може, цей йолоп і справді просто так відстав од поїзда?..»
Темірбек тимчасом цілком заспокоївся і навіть, здається, почав куняти.
А дрезина набрала такої швидкості, що не поступилася б, мабуть, і перед пасажирським поїздом. Вона йшла тепер по крутому насипу, біля підніжжя якого ріс досить густий чагарник.
— До Абайської залишається кілометрів півтора-два, — промовив Рахманов. — Он за тим горбом буде за круглення колії і одразу станція з'явиться.
Тільки-но він сказав це, як Темірбек несподіваним, різким рухом зштовхнув Малиновкіна з дрезини так сильно, що лейтенант клубком скотився під укіс. Рахманов злякано здригнувся і квапливо схопився на ноги, але Темірбек так спритно зіпхнув і його слідом за Малиновкіним, що він навіть крикнути не встиг.
Проїхавши ще трохи в напрямі до Абайської, Темірбек зменшив хід дрезини і сам зіскочив під укіс залізничного полотна, на другий бік його.
Рахманов скотився по піщаному насипу вдало, майже нічого не пошкодивши собі. Але Малиновкін лежав під укосом нерухомо — падаючи, він дуже вдарився головою об пікетний стовпчик і втратив свідомість. Побачивши, що лейтенант у важкому стані, Рахманов негайно кинувся до нього на допомогу. Він обережно підняв голову Малиновкіна і носовою хусточкою витер кров з його лоба.
— Рахманов, — ледве чутно сказав Малиновкін і спробував підвестись, але, застогнавши, знову опустився на землю.
— Що з вами?.. Що у вас ушкоджено? — розгублено промовив Рахманов, не знаючи, чим можна допомогти Малиновкіну.
— Страшенний біль у голові… — заплющивши очі і притиснувши руку до лоба, відповів лейтенант. — Але ви залиште мене поки що тут. Я полежу трохи… може, пройде. Зараз вам треба бігти на станцію… Негайно! Цей мерзотник Темірбек натворив щось… Мабуть, замінував поїзд. Біжіть швидше на станцію… і хай вони повідомлять Великий Курган, що до них іде замінований поїзд.
