В погоні за привидом - Томан Николай Владимирович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений txt) 📗
Через оглядове віконце він побачив, що балансирне коліщатко перестало рухатися.
У Єршова зразу ж відлягло від серця, і він голосно, з полегшенням зітхнув. Уже з більшого впевненістю він відокремив вибухівник від ящика з вибухівкою і вигвинтив капсуль-детонатор з нижньої трубки його корпусу.
Тепер поїзд знову почав зменшувати хід, але Єршов майже не звернув на це увагу. Він був щасливий, що знешкодив нарешті міну, врятував людей і поїзд від неминучої загибелі. Стан сильного збудження, що охоплював його весь цей час, змінився якоюсь розслабленістю, майже сонливістю. Він відчув потребу сісти, відпочити трохи, спокійно викурити папіросу. Сівши на підлогу гальмової площадки, майор із задоволенням простягнув ноги, що зовсім затерпли від довгого сидіння навпочіпки.
Вгорі, за виступом даху вагона, виднілося небо. Воно не було вицвілим і бляклим, яким буває вдень в цю пору року, — це було чудове ранкове небо, в якому, широко розгорнувши крила, ширяв молодий, сильний беркут.
Коли поїзд зовсім зупинився, Єршов, ніби прокинувшись від сну, квапливо схопився на ноги і подумав:
«Треба швидше зняти звідси цю скриньку і повідомити всіх, що небезпека минула».
Закривши кришку, Єршов взяв скриньку в руки і обережно зійшов з вагона. Він переніс її через рів, крізь жорсткі, колючі гілки чагарника і, повертаючись назад, окинув швидким поглядом вагони состава. На гальмових площадках його нікого не було видно. Єршов швидко попрямував до паровоза і раптом побачив, як з-під тендера вискочила якась людина в синій спецівці і побігла до локомотива. Впізнавши помічника машиніста, Єршов радісно щосили закричав:
— Рябов! Шатров! Спасибі вам, товариші!
Повідомивши чергового по станції про задум Шатрова, Ольга знову повернулась до вхідного семафора, не усвідомлюючи, навіщо вона це робить. Вона відчувала неприємну, томливу слабість у всьому тілі і, відійшовши трохи від рейок, повільно сіла на обочину полотна залізниці.
А десь там, за пагорбами, схожими на верблюдячі горби, людина, що, як вона відчула тепер, була для неї найдорожчою в світі, гнала геть від будівництва, від людей, які жили тут, від неї, Ольги, смертоносний вантаж вибухівки, кожну мить готової злетіти в повітря і перетворити на попіл поїзд і все живе навкруги на десятки метрів.
Ольга сиділа кілька хвилин з міцно заплющеними очима, а коли відкрила їх, все розпливлося навколо від сліз. Ніколи ще не було їй так важко і страшно…
Сонце тепер зовсім вибралось із-за пагорбів. Промені його падали вже не так косо, як в перші хвилини, і місцевість від цього змінила свою тональність. Барви поблякнули, стали спокійнішими. Навкруги було тихо. Шум і суєта на станції і в бараках припинилися, як тільки Шатров повів назад замінований поїзд. Підвівшись з насипу, Ольга вирішила повернутись на станцію… Але раптом за пагорбом, на який вона так пильно дивилася, пролунав спочатку ледве чутний, а потім щодалі сильніший, майже торжествуючий звук паровозного свистка. Ольга здригнулася: «Невже це поїзд Кості?» Приклавши руку до очей, вона намагалася розгледіти вдалині обриси паровоза. Вона не задумувалася в цю мить, чому повертається назад замінований поїзд, чому він досі не вибухнув. Їй було ясно одне: це поїзд Костянтина, і, значить, Костянтин живий!
Як тільки поїзд показався із-за пагорбів, Ольга кинулася йому назустріч, хоч він був ще дуже далеко. І тут тільки подумала з острахом:
«Як же він не вибухнув все-таки? Чому вони знову везуть цей жахливий вантаж на станцію?» Дівчина зупинилася в замішанні. «Може, припущена помилка і поїзд не замінований? Або, можливо, паровозна бригада зовсім розгубилася від страху і приречений ешелон панічно їздить сюди і туди тепер по перегону?..»
Але ні, цьому вона не могла повірити. Так могло трапитися з ким завгодно, але тільки не з Костянтином. Ця людина не могла розгубитися від страху.
Ольга цілком виразно уявила собі його зблідле від напруження обличчя з круто зведеними бровами, міцно зціплені зуби, руку, що стискувала кран машиніста, напружене мускулисте тіло, готове до всякого швидкого руху, і їй нестерпно захотілося раптом бути з ним поруч, разом зустріти небезпеку, разом одержати перемогу. Вона не помітила навіть, як знову швидко пішла назустріч поїздові, який тепер пройшов уже значну відстань і зменшував швидкість, наближаючись до закритого семафора.
Костянтин, висунувшись з вікна, перший помітив Ольгу. Він не повірив своїм очам, але тут же почув голос Федора.
— Дивись-но, Костю, — здивовано гукнув він, — Ольга знову прийшла до нас!
Костянтин ще більше зменшив хід поїзда. Тепер він рухався зовсім повільно, от-от готовий зупинитись. Але перш ніж він зупинився, Ольга міцно схопилася за поручні східців будки машиніста і швидко почала підніматись на паровоз. Федір поспішно простягнув до неї руки, щоб допомогти, але вона, ніби не помічаючи його, ступила до Костянтина і, не стримуючи сліз, що ринули несподівано, кинулась до нього і поривчасто обняла.
— Спасибі, спасибі вам, товариші! — Вона обернулася до Федора і простягнула йому руку.
Вона відчула в них справжніх друзів, з якими нічого не страшно, з якими можна піти на будь-який подвиг, і назвала їх товаришами, бо не знала іншого слова, вищого від цього.
— Ще одній людині треба подякувати! — схвильовано промовив Федір, обернувшись до майора Єршова, який ніяково посміхався. — Адже це він знешкодив міну і врятував поїзд.
Ольга міцно потиснула Єршову руку і знову підійшла до Шатрова. А Костянтин все дивився на її сяюче обличчя, на розкуйовджене волосся, на великі ясні очі, що випромінювали маленькі веселі іскорки щастя, і думав, що Ольга — найкраща, найпрекрасніша людина в світі!
Виглянувши з вікна, він побачив і досі спущене крило семафора і крикнув Рябову:
— Доведеться повідомити їх, Федоре, що лихо минуло, а то вони, мабуть, не наважаться впустити нас на станцію.
— Так, видно, вони добре злякалися там, — засміявся Федір, радіючи, що все нарешті благополучно закінчилося.
— Поспішає до нас хтось із станції, — сказав Єршов, який дивився з вікна на другому боці паровозної будки.
Тепер Шатров і сам помітив, що три чоловіки — один попереду і два позаду — бігли до поїзда по шпалах.
— Це начальник станції, — сказала Ольга, теж вдивляючись крізь вікно паровозної будки із-за плеча Костянтина.
Через кілька хвилин начальник станції і залізничники, що його супроводжували, були вже на паровозі і здивовано слухали розповідь Шатрова. Начальник станції був ще зовсім молодою людиною і не вмів стримувати своїх почуттів. Він поривчасто обняв усіх по черзі і простодушно вигукнув:
— Ну й молодці! Справжні молодці, слово честі!
Зіскочивши з паровоза, він по-хлопчачому швидко побіг до станції, і незабаром червоне крило семафора піднялося вгору, відкриваючи дорогу поїзду, що повертався мало не з того світу.
Костянтин смикнув за тягу, і довгий, переможний паровозний свисток до болю у вухах потряс повітря.
— Я зійду тут. Адже у мене немає права проїзду на паровозі, — сказала Ольга, збираючись зійти по східцях з будки машиніста.
— Залиштесь, Олю, — попросив її Костянтин, — ви заслужили це право!
І Ольга залишилася. Вона стала позад Костянтина так, щоб не заважати йому, але бачити його неквапливі і впевнені рухи, точність керування механізмами величезного, повного затаєної могутності локомотива, що аж пашить жаром. І Костянтин, не обертаючись, всім своїм єством відчував її позад себе і готовий був тепер вести свій поїзд з будь-яким вантажем, на будь-які підйоми, через які завгодно випробування.
Він завжди знав, що виконає свій обов'язок у будь-якій обстановці, але ніколи ще не відчував себе таким сильним, таким безстрашним і таким потрібним своїй Батьківщині.
А майор Єршов стояв у цей час на дверях паровозної будки, міцно тримаючись за поручні, і теж схвильовано думав.
Він думав про промах ворогів, про їхню наївну надію на легкий успіх. Вороги розраховували, що боротися з ними будуть самі тільки контррозвідники і, якщо вдасться перехитрити контррозвідників, можна буде святкувати перемогу.
