Гра у відрізаний палець - Курков Андрей Юрьевич (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
– Так, – признався Віктор.
– Юрко, покажи йому!
«Просто Юрко» зайшов у будинок і повернувся з великим конвертом. Простягнув конверт Віктору.
Відсунувши тарілку, Віктор витягнув із конверта декілька великих фотографій. Придивився. На них із різних точок було сфотографовано труп чоловіка, що лежав на килимі горілиць. Килим під трупом на чорно-білій фотографії був темний.
Віктор придивився до обличчя і, здавалось, упізнав цю людину – це був один із двох, що стояли поряд із удовою на кладовищі.
– Це Івін? – про всяк випадок запитав Віктор.
– Так, хіба не впізнаєте?
– Саме час пом’янути. – «Просто Юрко» налив собі горілки, потім Віктору вина. – Смерть – штука неминуча. Скільки від неї не втікай, а коли-небудь та наздожене!
Віктор пригубив вино. Подивився на Рефата, обличчя якого зараз було серйозним, на відміну від їх третього товариша по столу.
– А які питання ви хотіли йому задати? – запитав Рефат, спіймавши на собі погляд Віктора.
Віктор мовчав. Він уже вирішив не згадувати про двох інших друзів Броницького, що перебралися в Москву, – може, іншим разом йому вдасться з ними зустрітися. Про що не можна говорити – він уже вирішив, а про що говорити – не знав. Краще б самому поставити кілька запитань, щоб зрозуміти, чого від нього хочуть ці люди.
Він задумливо відвернувся, подивився за борт веранди на берізки, що підходили майже впритул до будинку.
– А ви звідки знаєте, що я до Івіна приїхав? – запитав він, продовжуючи роздивлятися стовбури беріз.
– Він нам подзвонив із Києва, боявся, що його там уб’ють. Хтось фотографував його на кладовищі. Ви ж, мабуть, займаєтеся справою Броницького?
Віктор знову обернувся до Рефата.
– Так. Але мені здається, ніхто Івіна на кладовищі не фотографував. Я там був.
– Він збирався залишитися в Києві ще на декілька днів, а прилетів на літаку того ж вечора, відразу після похорону. Приїхав додому, і там його знайшла дружина, коли повернулася від подруги.
– А хто ж брав у нього трубку, коли я дзвонив? – здивувався Віктор.
– Наша співробітниця. – Рефат відпив ковток соку. Потім прикусив нижню губу в роздумі. – Знаєте, я бачу, вам важко розмовляти. Послухайте, ми з вами обоє росіяни, й увесь цей поділ на окремі країни – чиста політика. Ми з вами займаємося однією і тією ж справою. Ми теж хочемо знати, що сталося з Броницьким. Ви, напевно, думаєте, що його вбили «злі москалі», особливо після скандалу в штабі, де він служив. Повірте, тут ніхто не був зацікавлений у його смерті. Якщо дасте слово зберегти нашу зустріч у таємниці, я вам зможу це легко довести фактами. Вирішуйте!
Віктор замислився. Рефат здався йому чоловіком серйозним, і він уже розумів: якщо «просто Юрко» був схожий на звичайного, але дуже компанійського оперативника, то Сибіров узагалі, здавалося, не мав ніякого відношення до міліції. Надто вже добре він володів собою.
Немов на підтвердження здогадки Віктора Рефат раптом усміхнувся і сказав:
– Ви ж знаєте, що між Росією і Україною підписано договір про узгоджену спільну роботу спецслужб, так що навіть якщо коли-небудь проти вашої волі з’ясується, що ви з нами зустрічалися – ніхто це не назве зрадою! Фотографії, – він кивнув на конверт, – візьмете з собою, щоб відзвітувати про поїздку. Зайвий день у вас пішов на зустріч з майором Криловим із МУРу, – тепер він кивнув на «просто Юрка». Я вам пропоную тільки обмінятися запитаннями і відповідями.
Хвилини через дві Віктор кивнув. Цікавість і тверда впевненість у можливості дізнатися про щось нове перемогли.
– От і добре. – Рефат зітхнув, переглянувся з Юрком. – Чому ви тільки зараз зацікавилися Івіним?
– Три дні тому я дізнався, що він зупинявся в готелі «Москва» під час загибелі або смерті Броницького. Я думаю, що вони разом обідали в готелі, скоріше за все, в буфеті. Потім труп Броницького було прив’язано до рекламного дирижабля біля готелю.
Рефат кивнув:
– Усе точно. – Потім перевів погляд на Юрка:
– Неси гаряче!
«Просто Юрко» знову пішов у будинок.
– Ви добре працюєте, – вів далі Рефат. – Тільки навіщо так ускладнили саме слідство?
– Себто?
– Чому у вас кабінет у райвідділі міліції? – запитав Рефат.
– Бо це мій кабінет, – сторопіло відповів Віктор.
Рефат напружено всміхнувся тонкими губами.
– Гаразд, повернімося до Броницького. Це ж ви загальмували виліт його трупа у Воронеж?
Рефат, здалося Віктору, і знав надто багато, і став задавати, що називається, не ті запитання. Віктор промовчав, сам налив собі вина, зробив кілька ковтків.
– Ви сказали, що зможете мені фактами довести, що Москва у справі Броницького ні до чого, – мовив він твердо, втупившись просто у вічі Рефату, і тільки у цей момент помітивши, що очі в нього ясно-зелені.
– Трохи пізніше, – мовив Рефат.
«Просто Юрко» приніс порцелянову каструльку з кришкою. Звільнив для неї місце посеред столу. Поставив.
– Оп-ля! – зняв кришку грайливим жестом.
Відразу взяв уже порожню тарілку Віктора, поклав на неї з каструльки три згорнуті трубочками млинчики. Потім поклав Рефатові й собі.
– Пропоную попоїсти, а то охолоне! – кивнув Рефат.
Напруга, з якою Віктор чекав продовження розмови, відступила. Віктор розслаблено взяв у руки ніж і виделку. Відрізав шматочок млинця і поклав собі в рот. Знайомий солонуватий смак «приголубив» язик. Одразу захотілося ще шматочок.
Коли Віктор відрізав третій шматок млинцевої трубочки, з неї випало декілька червоних ікринок.
Віктор завмер, дивлячись на млинці. Він раптом зрозумів, що це такі ж млинці з червоною ікрою – остання їжа Броницького.
Подивився запитливо на Рефата – той сидів нерухомо й усміхався Віктору своїми ясно-зеленими очима.
– Ми з Івіним і Броницьким вечеряли в готелі двадцятого травня, – через хвилину мовив Рефат. – Ваша правда – саме в буфеті на п’ятому поверсі. Запам’ятовуйте, що я скажу далі, вам буде дуже корисно знати. За тієї умови, яку ви прийняли, – нікому про це ні слова. Броницький був нашим другом. Він допомагав нам і коли був у штабі, а ще більше, коли став працювати в президентському апараті. Він мав зупинити друге постачання українських танків у Пакистан, але пароплав пішов… Ви були в будинку, де жив Івін. Поверхом вище Івіна для Броницкого вже була готова квартира. Через кілька тижнів він би вже переїхав у Москву на ПМЖ. Двадцятого ввечері ми саме обговорювали його майбутнє. Він пішов десь опівночі. З мого номера ми викликали по телефону таксі. Він мав дорогою додому заїхати на п’ять хвилин до свого колеги. Я пам’ятаю, він назвав диспетчерові маршрут – від готелю на Бастіонну, потім на Суворова. Ми самі потім спробували розшукати цього колегу, але запізнилися. Нещасний випадок. Несправність газової колонки. Квартира наповнилася газом, а він не помітив і захотів прикурити. Все згоріло разом із хазяїном. Щоправда, ми дізналися: це тільки офіційна версія. Насправді колегу підірвали саморобною міною, підклавши її під крісло, до якого він був прив’язаний. Думаю, що цей колега і був організатором або, можливо, всього лише виконавцем убивства. Звичайно, для того щоб відправити Броницького в політ на дирижаблі, потрібна була допомога. Може, в цій справі він сам особисто і не брав участі. Хто знає?! Але, в усякому разі, його вже поховали. Залишився ще один похорон, і справу буде здано в архів.
– Чий похорон? – запитав Віктор.
– Того, хто підклав міну під крісло. Класичний варіант – відтинаються дві перші ланки ланцюжка, і після цього вже нічого ніколи не дізнаєшся.
– А ті, хто прив’язали труп до дирижабля? – Віктор проникливо подивився на Рефата.
– Це, скоріше за все, були люди «штатні». Контролери. Один або два. Якщо їх знайдеш і припреш до стінки – вони однаково покажуть пальцем на другого небіжчика. Їх і прибирати немає сенсу – собі дорожче. Гаразд, давайте перекусимо.
Віктор поклав собі на тарілку ще кілька млинців із ікрою. «Просто Юрко» підлив йому вина. Собі – горілки. Рефату – соку.
