Гра у відрізаний палець - Курков Андрей Юрьевич (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
І раптом він почув кроки по вагонному коридору, поспішні, цілеспрямовані.
У відкритому отворі дверей його купе зупинився високий світловолосий чоловік років сорока. Чорні штани й темно-зелена сорочка з довгими рукавами. Подивився на Віктора привітно, всміхаючись.
– Віктор Семенович?
– Так, – Віктор кивнув.
– Що ж ви вже від’їжджаєте? Ви ж приїхали поговорити з деким… Ходімо, машина чекає…
Віктор здивовано дивився на цього розкутого всміхненого чоловіка. Дихання від несподіванки сперло. У голові безпорадно метушилися думки в пошуках виходу з цієї ситуації.
– У мене ж квиток на сьогодні… на цей потяг…
Чоловік в отворі купейних дверей заперечно похитав головою. Простягнув Віктору інший квиток.
– У вас потяг завтра ввечері й абсолютно нормальний потяг. СВ на одного…
Віктор узяв квиток, тупо подивився на нього. Побачив, що справді на завтра і дійсно СВ. Підвів очі на світловолосого незнайомця.
– Беріть, беріть вашу сумку, – сказав той увічливо. – Нам іще їхати не менше години, потім вечеряти. Коли ж спати?
За ввічливою усмішкою світловолосого незнайомця Віктор відчув силу, якій принаймні в цей момент потрібно було підкорятися. Крім того, поява цієї людини давала певну надію хоч би на якусь інформацію, тобто в будь-якому разі він поїде звідси завтра, про щось дізнавшись.
Віктор пильно подивився світловолосому в вічі. А той усе ще всміхався. І очі його всміхалися привітно, майже радісно.
Віктор узяв із-під столу сумку. Встав.
Чорна «Волга» із затемненими стеклами – Віктор іще жодного разу не бачив цієї моделі – летіла по якомусь проспекту. Віктор сам сидів на задньому сидінні, а на передніх розташувалися світловолосий чоловік і непоказного вигляду водій.
23
Нік прокинувся ввечері близько десятої. По телевізору йшов якийсь німецький фільм. Сахна в номері не було.
Без Сергія, звичайно, Ніку було спокійніше. Він навіть радий був відсутності свого напарника. Але в той же час якесь відчуття абстрактного обов’язку, підсвідомість колишнього офіцера шарпала його, турбувала, легенько поколювала тонкою голкою, викликаючи тихе роздратування. Де Сахно?
Думки про вечерю потихеньку відтіснили думки про напарника. Бадьорість вимагала підкріплення, їжі.
Нік спустився у фойє, побачив скляні двері в готельний ресторан.
Усередині сидів пристойно одягнений старий і пив пиво з важкого керамічного келиха.
Озирнувшись на Ніка, що увійшов, він опустив келих на столик і підвівся, привітно всміхаючись. Підійшов. Запитав по-німецьки, що він може запропонувати гостю.
Нік врешті-решт зрозумів, що старий цей – або офіціант, або щось подібне.
– Кухар працює до десятої, – пояснив він Ніку. – Але у нас дещо з гарячого залишилося, можу підігріти в мікрохвильовій печі…
Простота і домашнє тепло цього закордонного закладу обеззброїли Ніка. Із запропонованого старим до підігрівання він вибрав якусь особливу сардельку та смажену картоплю. За порадою старого взяв до цього келих пива.
Усівся за столик.
Старий хвилини через три приніс замовлення й побажав смачного. Сам він повернувся до свого недопитого пива.
Знову тиша заповнила простір навколо Ніка. Він відчув себе у вакуумі, ніби відрізаним од простору, індивідуально запакованим, наче костюм хімічного захисту, який чомусь доводилося тягати в усі відрядження.
Думки перескочили у простір, од якого Нік виявився «відрізаним». Вони мовби відірвалися від голови й полетіли в Саратов, до Тетяни і Володьки. Ті, напевно, сумують. Отримали від нього телеграму. Нічого не поробиш, доведеться й їм змиритись, як довелося йому. Світле нове майбутнє трохи відсовується. Це так природно для всієї колишньої та нинішньої радянської країни. У ній завжди все хороше відсовувалося на потім. Тепер усе хороше відсовується «на потім» окремо в кожній із колишніх республік, що відокремилися. Це не означає, що хороше не настане. Це означає, що за все хороше потрібно платити. І тепер, за часів молодого слов’янського капіталізму, хороше, треба розуміти, сильно подорожчало. Навіть очікування світлого майбутнього подорожчало. А раніше все було безкоштовним…
Пиво здалося Ніку слабким, а сарделька сподобалася. Вона виявилася щедрого розміру.
Тишу порушив довгий дзвінок. Старий стрепенувся. Вийшов за скляні двері ресторану у фойє. У м’якому світлі фойє Нік побачив, як старий відчиняв комусь двері в готель. Потім він повернувся в ресторан.
Слідом за старим у ресторан заглянув негр у строгому темному костюмі з краваткою, обвів ресторан спантеличеним поглядом і пішов.
«Значить, готель на ніч зачиняється», – зрозумів Нік і всміхнувся, подумавши про те, що Сергій не зможе зараз пройти нагору в номер непоміченим.
Через півгодини, коли бадьорість, витрачена на пізню вечерю з пивом, почала поступатися місцем утомі, готельний старий підійшов до Ніка і пояснив, що мусить зачинити ресторан.
– Ні-ні, пиво ще можна взяти і пити у фойє, – додав він, побоюючись незадоволення гостя. – Це ресторан треба зачинити об одинадцятій, інакше місцева влада оштрафує. У нас дешева ліцензія…
24
На літній веранді великого дачного будинку було накрито щедрий стіл. Над столом висіла лампа з солом’яним абажуром, що розливала навкруги ніжне жовте світло. Світло лампи породжувало відблиск на гладенькому металевому тлі чорної «Волги», що стояла перед високим порогом. За «Волгою» загальмувала ще одна машина, що тільки-но в’їхала на територію цього підмосковного «заповідника». Віктор так і не розібрався, що це за машина. Втома і темрява не дозволяли визначити марку.
Тепер вони сиділи за круглим столом. Їх було троє – Віктор, Рефат і товстенький водій другої машини, що відрекомендувався «просто Юрком».
Світловолосого звали Рефат Сибіров. Коли Віктор запитав, як по батькові, він посміхнувся і сказав: «Зовіть мене просто Рефат. Моє «по батькові» вам язик поламає!»
Юрко був на вигляд дійсно простакуватий, увесь час усміхався своєю вусатою усмішкою, розглядаючи страви. Потім він узяв на себе обов’язки тамади.
– Вина чи горілочки? – запитав Віктора.
– Вина, – неголосно відповів Віктор, і тут же забурчала червона цівка, що лилася в келих.
– Сік, так? – Юрко подивився запобігливо на Рефата.
Рефат кивнув. Помітивши здивований погляд Віктора, він подивився на нього спокійно і сказав:
– Я взагалі не п’ю. На жаль.
«Просто Юрко» вже накладав Віктору в тарілку салат із помідорів, ковбасу, балик.
– Гаряче трохи пізніше буде. Ми ж, я думаю, вечерятимемо до світанку, – сказав він, знову вусато всміхаючись і косуючи на Рефата. – Послухаємо перших солов’їв, а потім відпочинемо…
– Пригощайтеся, – мовив Рефат. – Спочатку по-російськи потрібно випити й закусити, потім поговоримо, час є…
Віктор і чекав початку цієї розмови, і трохи нервувався, одночасно побоюючись. Чого було боятися? На це питання він і сам собі відповісти не міг. Просто обставини з цією підкресленою ввічливістю, з цим розкішним столом насторожували. Він уже розумів, хто заплатив за його готельний номер. Його, Віктора, вже ніби купили. Потім треба буде чимось платити. Тільки чим? Він од них наївно чекає якоїсь інформації, а вони, напевно, чекають чогось од нього. А чого можна чекати від нього?
Віктор длубав виделкою салат, підчепив четвертинку помідора.
– Що ви такий невеселий? – здивувався «просто Юрко», прожовуючи шматок балику. – Ми ж іще не випили! Треба виправитись. А взагалі уявіть собі – їхали б зараз у брудному вагоні, під’їжджали б до кордону, а там ліхтарик в обличчя, перевірка документів, безглузді запитання. Давайте вип’ємо. Принаймні за знайомство!
Рефат поцокався склянкою з яблучним соком. «Просто Юрко» пив горілку.
Здавалося, він і все інше пив би, як горілку – одним ковтком, незалежно від кількості.
– Ви приїхали з Івіним поговорити? – несподівано запитав Рефат.
