Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович (читать книги регистрация TXT) 📗

— Я кажу правду. Мабуть, мені вдалося врятувати ваші картини. Ящики лишились у порту.

Але ще довго доглядач музею нічому не вірив і вперто мовчав. Дементьєву довелося розказати про себе трохи більше, ніж він мав право це зробити.

Згодом старий доглядач почав добирати, що до чого і, здається, повірив несподіваному гостю.

— Сховайте мене! — просив Дементьєв. — Мені більше од вас нічого не треба. Тільки сховайте і допоможіть зробити перев'язку.

Доглядач помовчав, потім узяв зі столу свічку:

— Ходімо.

Як виявилось, з прихатку був прямий хід у музей.

Доглядач провів Дементьєва у підвал-сховище і, показавши на затишну місцинку за купою ящиків, пішов. Незабаром він повернувся, приніс бинт і цілий згорток різних ліків.

Рана виявилася не дуже небезпечною. Куля по дотичній ударила в нижню частину правої лопатки, пошкодила її і, вже знесилена, неглибоко зайшла під шкіру.

Доглядач з допомогою ножиць сам вийняв кулю, залив рану йодом і вміло забинтував.

— Їсти хочете? — спитав він, закінчивши перев'язку.

— Ні, спатиму. Найкраще для мене зараз — сон. Якщо можна, приготуйте мені який-небудь цивільний одяг.

— Добре.

— Сюди ніхто не прийде?

— Ні. Музей закритий… з вашою допомогою… — Старий ледь помітно усміхнувся.

— Нічого. Скоро відкриєте, — сказав Дементьєв і теж усміхнувся.

Три дні пролежав Дементьєв у підвалі.

Доглядач годинами просиджував коло нього, і вони балакали про все на світі.

Рана заживала погано. Ночами Дементьєва виснажувала висока температура. На четвертий день йому стало зовсім погано. Іноді він відчував, що втрачає свідомість.

Доглядач одразу пропонував Дементьєву покликати свого друга, професора-хірурга, запевняючи, що це людина цілком надійна. Тоді Дементьєв рішуче відмовився, вважаючи, що чим менше людей знатимуть про його існування, тим краще. Але тепер він згодився.

В кінці дня доглядач привів похмурого, сухорлявого чоловіка з поголеною головою. Не поздоровкавшись, професор сів коло Дементьєва на ящик, поставив на підлогу маленький чемоданчик і взяв руку пораненого.

— Та-ак… — протягом мовив він і почав розбинтовувати плече. — Та-ак, — знову промовив він, оглянувши рану, і потім звернувся до старого доглядача латиською мовою.

Той швидко вийшов. Професор дістав з чемоданчика інструменти. Дементьєв лежав долілиць і чув лише уривчасте брязкання сталі.

Прийшов доглядач і приніс каструлю з окропом. Продезинфікувавши інструменти, хірург несподівано лагідним голосом попросив:

— Будь ласка, потерпіть трошки.

Але терпіти довелося довго: обробка рани тривала понад годину. Наркозу не робили, і Дементьєв від болю кілька разів втрачав свідомість. Та ось біль почав помітно стихати. Дементьєв відчув страшенну втому і непомітно для себе заснув.

Два дні полковник Довгальов не доповідав командуванню про те, що рація Дементьєва в ефірі не з'являється.

Він спочатку не хотів і думати, що з Дементьєвим трапилося щось погане. Була ж у нього вже перерва в зв'язку — правда, коротша, але була. Крім того, тривала робота з військовими розвідниками навчила полковника терпляче чекати навіть тоді, коли здається, що чекати немає чого.

Третій день мовчала дементьєвська рація.

Уранці Довгальов зайшов у апаратний зал радіозв'язку. Черговий оператор підвівся і, не знімаючи навушників, дивився на полковника запаленими від безсоння очима. Дивився і мовчав. Довгальов різко повернувся і, нічого не питаючи, вийшов. Вже у кабінеті він вирішив: «Чекатиму до дванадцятої години. Якщо нічого не зміниться, доповім командуванню».

Довгальов не знав, що командуючий ще вчора сам цікавився Дементьєвим, але не починав розмови з Довгальовим. Командуючий догадувався, як важко переживає полковник невдачу кожного свого розвідника.

Рівно о дванадцятій Довгальов підняв телефонну трубку і попросив з'єднати його з командуючим.

— Доповідає полковник Довгальов. Третю добу ми не маємо зв'язку з Н.

— Ну й що ж? — весело спитав командуючий. — Треба гадати, що ваша людина перебуває там не в ідеальних умовах. Їй, мабуть, заважають працювати. Але й те, що вже зроблено, чудово… Я Це до того: чи не збираєтеся ви влаштувати цьому товаришеві прочухана за перерваний зв'язок? Не треба цього робити.

— Я все це розумію, — втомлено сказав Довгальов. — Біда в тому, що ворожі транспорти проходять безкарно.

— Чому безкарно? За допомогою вашого товариша наші льотчики вже пристосувались переймати їх. Та й ночі зараз коротші. Якщо будуть новини, дзвоніть.

Полковник Довгальов був, звичайно, вдячний командуючому за цю розмову, але він не заспокоївся. Полковник дуже добре знав Дементьєва і зараз був майже впевнений, що тільки нещастя могло завадити розвідникові вести далі роботу.

Тяжко було усвідомлювати своє безсилля допомогти Дементьєву. І просто нестерпно було думати про загибель його в останні дні війни.

Минув ще один день. Радіостанція Дементьєва мовчала. А вночі Довгальов одержав радіограму від іншої своєї людини з Н., яка понад два місяці не з'являлася в ефірі. В цій радіограмі Довгальов знайшов звістку про Дементьєва:

Перша думка в Довгальова — наказати допомогти Дементьєву. Та, мабуть, нічого з цього не вийде. Людина ця працює техніком на телефонному комутаторі міста. Очевидно, йому лише вдалося підслухати розмову гестапівців. Та і як цей технік знайде у великому місті невідомого йому чоловіка?

Довгальов доповів про радіограму командуючому. Той помовчав і сказав:

— Будемо вірити, що Дементьєв сховався надійно. Будемо сподіватись на краще. Поздоровляю вас, полковнику, зі святом Першого травня! Між іншим, англійці повідомляють по радіо, що Берлін капітулював.,

Дементьєв загубив лік дням і ночам. Про те, що настало Перше травня, його повідомив доглядач музею. З нагоди свята старий приніс у підвал пляшку вина, і вони розпили її.

— Хай живе Перше травня! — урочисто промовив Дементьєв, випив і здивовано озирнувся навкруги.

Підвал із низькою склепистою стелею. Навколо — купи ящиків. Скупі відблиски позолочених рам. У кутку — постать рицаря в панцирі. Все це осяяне тьмяним миготливим вогником свічки. Не думав і не гадав Дементьєв, що в його житті буде такий Першотравень!

— Я слухав Лондон, — тихо промовив доглядач музею. — Вони сказали, що Берлін здався.

Дементьєв вірив і не вірив у те, що почув, по обличчю його текли сльози.

— А чого вам плакати? — глухим голосом запитав доглядач. — Хай вони плачуть.

Дементьєв, звичайно, розумів, що капітуляція фашистської столиці — величезна подія, але все-таки це ще не кінець війни.

Всі дні під час хвороби Дементьєв тяжко переживав свою бездіяльність; майже кожної ночі йому ввижалося нічне море, по якому безшумно рухаються і швидко зникають чорні силуети транспортів.

Але тепер Дементьєв знав: Берлін капітулював. І в цьому є крихта і його воїнської праці!

Від усвідомлення цього мимохіть потекли з його очей сльози — сльози радісного полегшення і втіхи…

8 травня 1945 року загнані в мішок гітлерівські війська капітулювали.

В ніч на 10 травня радянські війська вступили в місто Н.

З першими частинами мотопіхоти в місто приїхали полковник Довгальов і його люди. На площах міста вже збирали полонених у колони.

Це була дуже відповідальна справа, бо багато гестапівців, переодягнувшись у солдатську форму, намагалися загубитись в одноманітній масі полонених. Але вони не користувалися прихильністю навіть серед самих німецьких солдатів. Раз у раз до радянських офіцерів зверталися полонені німецькі солдати з проханням перевірити незнайомців, які пристали до їхніх груп.