Кінець Великого Юліуса - Сытина Татьяна (книги полностью бесплатно TXT) 📗
Вона сказала це так переконано, що Ніна Борисівна, просвітлівши, з легким серцем звільнила її і тут же почала клопотатися про переведення в свій відділ працівника, який уже давно впав їй в око.
Але тижнів через три, проходячи повз повий шестиповерховий будинок, де Харитонов одержав минулого року двокімнатну квартиру, вона згадала про Юлю і зайшла навідати її.
Назустріч вийшла Юля в голубій легкій кофточці, як завжди дуже чистенька, гладенька, і стурбовано привіталася з гостею.
В глибині кімнати хтось сконфужено кашлянув, і назустріч Ніні Борисівні підвівся Аносов, начальник заводського будівельного відділу, літній мовчазний чоловік у напіввійськовому одязі. На ногах у нього були тапочки, на носі окуляри, в руках він тримав розгорнуту книжку, видно тільки що встав з дивана…
— Я проходила мимо, зайшла… — червоніючи з ніяковості, сказала Ніна Борисівна.
– От і добре, от і добре, що зайшла! — сконфужено м'явся Аносов. — Сідай, чаю вип'ємо…
— Я поспішаю! — похмуро сказала Ніна Борисівна і пішла.
Кілька годин її мучило невідчепне відчуття ніяковості, винуватості і неясної образи.
Юля прожила з Аносовим до сорок четвертого року. На початку сорок четвертого року з евакуації повернулась його дружина з двома дітьми. За місяць до її приїзду Аносов почав рідше бувати у Юлії, перестав давати гроші, а за тиждень зовсім кинув заходити.
Передчуваючи недобре, Юля наділа найкращу свою шапочку з голубої білки і прийшла до нього на завод.
Він прийняв її в кабінеті, похмурий і зовсім чужий.
— Може, мені на роботу знов треба влаштуватися? — невпевнено запитала Юля.
— Звичайно, треба! — сухо відповів Аносов. — Як можна в нашій державі не працювати! — осудливо додав він, не дивлячись на Юлю, з незадоволенням відчуваючи, як через стіл доходить до нього знайомий запах її духів. — Я б тільки радив вам орієнтуватись на інше підприємство, — поважно говорив він. — І квартиру вам слід перемінити. Як для вашого теперішнього становища квартирка великувата! Догадається хтось і поставить питання про ущільнення.
Юля зрозуміла погрозу, ввічливо попрощалась і пішла. Більше вона не намагалася з ним зустрітися.
По телефону вона запросила в гості Костю Юрочкіна, агента заводського відділу постачання, поскаржилася на свою долю.
— Кошмар! — співчутливо сказав Костя. — Але нічого, не сумуйте, Юленько! Я вас завтра ж влаштую на роботу… Хочете працювати диспетчером? Або… секретарем?.. Що вам більше подобається?
Юля закусила прозорий нігтик і задумливо подивилась на Костю.
— Ви мені спочатку квартиру допоможіть обміняти! — попросила вона. — А про роботу я подумаю. Я, Костю, дуже хвора людина. У мене недавно цілий день боліла голова… Ось поправлюсь, поздоровію, тоді…
Юрочкін запевнив Юлю, що вперше бачить такий ніжний колір обличчя, як у неї, і що обміняти квартиру — це дурниці.
— Розраховуйте на мене в усіх відношеннях! — палко запропонував Костя.
Незабаром він привів до Юлі огрядного чоловіка і відрекомендував його як «лікаря-спеціаліста». Лікар гидливо оглянув бездоганно чисту квартиру Юлі і пішов, нічого не сказавши, а через два тижні приїхав і вручив їй ордер на малесеньку однокімнатну квартиру біля Ермітажу.
Юрочкін перевіз Юлині речі, допоміг їй влаштуватися і дістав довідку для будинкоуправління, в якій чорним по білому було написано, що громадянка Харитонова Юлія Сергіївна працює на базі № 9 Головдіпрометтехбуду на посаді товарознавця-консультанта з оплатою сімсот п'ятдесят карбованців.
Через деякий час він забіг удень; не знімаючи пальта, не сідаючи, розповів кілька анекдотів і попросив Юлю дати на тиждень притулок одному знайомому, командированому з Дніпропетровська.
— Хлопець хороший, розумієш, у готелі номера ніяк не може дістати. А ти все ж таки заробиш! Він на диванчику влаштується.
Спочатку для Юлі були тягарем чужі люди, що приїжджали в її дім у будь-який час дня і ночі. Спочатку після кожного постояльця вона мила підлогу, кип'ятила посуд, але незабаром звикла до безладдя і стала помітно опускатися. Обважніла, навчилася пити горілку і вимагати гроші за ночівлю наперед, по кілька разів на день ворожила на картах на «несподівану радість» і залюбки ходила по магазинах, скуповуючи «промтовари», які перепродувала постояльцям втридорога, мов справжній спекулянт.
Одного разу до неї подзвонили пізно ввечері, близько дванадцятої години. Заглянувши через ланцюжок на площадку сходів, Юля побачила високого чоловіка з чемоданом у руці.
— Вибачте, будь ласка! — сказав чоловік усміхаючись. — Мене направив до вас товариш Фесенко, Ілля Ілліч… Дозвольте ввійти?
Цей постоялець поводився так самісінько, як і всі. Насамперед попросив дозволу прийняти ванну, потім охоче пив чай і розпитував Юлю про її життя. Завчено і роздратовано Юля повторювала, що чоловік загинув під час війни, спеціальності вона не має, жити важко, от і викручується як може… Постоялець, що назвав себе Костянтином Івановичем Клебановим, співчутливо похитав головою і сказав:
— Так, жінці важко самій. Якщо дозволите, Юліє Сергіївно, я у вас поживу тиждень-два. Ось мій паспорт. Якщо потрібна прописка, будь ласка. І — аванс…
Він поклав перед Юлією на стіл двісті карбованців.
— Живіть! — апатично сказала Юля. — З пропискою можна почекати. Якщо причепиться кербуд — інша справа… А краще б — так!
— Як хочете, мені однаково! — задоволено погодився Клебанов. — З вашого дозволу я ляжу спати…
Він швидко роздягнувся в темряві, засунув щось під подушку і за кілька хвилин заснув, рівно і глибоко дихаючи.
Ні, ніяких підозрінь не викликав у Юлі новий постоялець. Як усі командировочні, він ішов рано-вранці у справах, іноді забігав серед дня і лежав на дивані, переглядаючи якісь книги і журнали. На вечір завжди приносив щось смачне і ділився з Юлією. Він жив на диво розмірено і акуратно, навіть обгорілого сірника не залишалось після нього, так що майже не доводилось прибирати.
Єдине, що трохи ображало Юлю, це те, що Костянтин Іванович не робив спроб зблизитися з нею. Відносини у них були рівні, Клебанов був ввічливий, в міру жартував, в міру мовчав і хоч не розкидався грошима, але й не скупився.
Тільки раз Юля відчула, що за його ввічливістю приховані й інші почуття. Несподівано приїхав один з постійних гостей — юрисконсульт з уральського заводу. Юлі було жаль йому відмовляти, і коли Клебанов прийшов, вона запитала, чи не заперечуватиме пін, якщо з ними в кімнаті на розкладушці переночує ще один товариш. Усього три ночі! Вдень його не буває дома…
— Заперечую! — коротко сказав Клебанов, і у Юлі чомусь від страху затремтіли руки й ноги. — Категорично заперечую, — повторив Клебанов, недружелюбно, з досадою, як здалося Юлі, глянув на неї і несподівано обняв.
Увечері вона відмовила уральцю, і той пішов засмучений, тягнучи за собою чемодан.
Клебанов прийшов додому пізно, о другій годині, приніс пляшку вина і торт. Він поводився звичайно і навіть слова якісь говорив з претензією на чутливість, але Юлі чомусь було з ним страшно і образливо. Коли він заснув, Юля пішла у ванну, замкнулась там і довго плакала, сякаючись в мохнатий рушник, і запитувала себе: невже правда, що ця розтовстіла жінка в дзеркалі, з пухким лицем і запалими очима, і є вона, Юлька, у якої були колись Харитонов, дім, друзі і все інше нормальне людське життя!
Горелл-Клебанов та іноземний підданий Білліджер ніколи не зустрічались. Але з якогось часу їх життя було зв'язане надзвичайно тісно.
Всі думки Білліджера були з Гореллом. З думкою про те, чи в надійному місці переховується цієї ночі Горелл, він засинав і, прокидаючись, думав тільки про те, як би не обірвалася надзвичайно тоненька ниточка, що давала їм змогу підтримувати зв'язок один з одним.
Маленькому, хворобливому Білліджеру жилося тепер дуже важко. Він приходив у Ленінську бібліотеку, як тільки вона відкривалась, і до п'яти-шести годин вечора рився в комплектах газет і журналів. Робертс звільнив його від усіх обов'язків, тому що Білліджер виконував надзвичайно складне завдання — шукав для Горелла «підхід» до професора Пономарьова.
