Кінець Великого Юліуса - Сытина Татьяна (книги полностью бесплатно TXT) 📗
Пізніше Горелл спробував напитися сам, під час вечері, але так і не зумів сп'яніти. Близько трьох годин ночі до нього прийшов шеф і приніс документи, гроші, пляшку французького коньяку.
— Відпочинете в дорозі, — сказав він. — Вип'ємо і побазікаємо на прощання. За годину я їду. Вас відвезе на аеродром тренер.
Вони випили і спробували пригадати підходящі цікаві епізоди з минулого. Та, мабуть, щось трапилося з обома, бо їм було нецікаво і хотілося пам'ятати якнайменше.
— Можливо, ми просто старіємо, — сказав шеф. — І ще, по-моєму, надто багато останнім часом чути розмов про мир. Це заважає.
Горелла знову почало нудити.
— Давайте про діло, — сказав він. — А то я спатиму.
— Нового нічого немає, — промовив шеф. — Начальство посилає вам привіт. Настанови ті ж самі, постарайтесь узнати все, що можна, про нову роботу Пономарьова і за всяку ціну знищіть його разом з усією групою. В наш час не можна знищити наукове відкриття, але затримати можна. Ваше діло — затримати.
— Спасибі, — сказав Горелл, облизуючи пересохлі губи. — Велике спасибі.
— Не кривляйтесь! — огризнувся шеф і незабаром пішов.
Коли він пішов, Горелл роздягнувся догола, ліг навзнак на ліжко і довго намагався поринути в сон, що нагадував обморок. Цьому навчив його один старий таїтянин. Нічого не вийшло.
Тоді він сів, закурив і спробував пригадати що-небудь. Але свідомість була порожня, він відчував тільки тугу, неспокій і ще бажання розбити голову об стіну, щоб позбавитись цієї терпкої порожнечі.
Тренер заглянув до нього о пів на шосту ранку. В кімнаті пахло тютюном і спиртом. Горелл стояв біля вікна, дивлячись у складки опущеної штори, обхопивши себе за плечі руками. Плечі його дрібно тремтіли, наче від ознобу.
Тренер зачинив двері і за кілька хвилин голосно постукав.
Не зразу сонний голос запитав:
— Що, вже пора?
— Пора, — сказав тренер, стримуючи тремтіння при думці, що йому доведеться масирувати зараз цю людину. — Я жду вас на терасі.
— Зараз іду. Яка погода?
— Пристойна… Вдень буде жарко. Та для вас це вже не має значення! За півгодини ви летите…
— Зараз іду! — озвався Горелл.
Ось так ця небезпечна тварина, яка зберегла всі повадки і навики людини, досконало оволоділа мистецтвом руйнувати і вбивати, опинилася на землі нашої батьківщини.
У серпні сорок першого року Юля одержала похоронну на чоловіка.
Прочитавши повідомлення, вона пішла в кімнату, забралася з ногами на диван і без сліз, не рухаючись просиділа так до вечора. На ніч її почало морозити, температура піднялася до сорока. Юля марила, відштовхувала термометр та чашку з водою, і сусіди викликали лікаря.
Молоденька заплакана лікарка, яка тільки годину тому провела на фронт батька і чоловіка, сказала, що у Юлі тиф. Лікарка помилилась, але Юлю відправили в лікарню, в інфекційне відділення, і там вона справді заразилася тифом.
Через півтора місяця вона повернулася додому схудла, острижена, схожа на сердитого підлітка.
Товариші чоловіка допомогли їй влаштуватися на завод, у той самий цех, де працював до війни чоловік.
Завод перебудовувався на випуск воєнної продукції, роботи було багато. Юлю навчала працювати Пелагія Іванівна, інструктор відділу техконтролю, літня старанна жінка з тонкими рудуватими кісками, туго сколотими на скронях. Переглядаючи деталі, які шліфувала Юля, вона щиро журилася і подовгу стояла біля неї, намагаючись зрозуміти, чому ця молода жінка не може правильно виконати кілька дуже простих операцій.
— Квола ти! — нарешті вирішила Пелагія Іванівна. — Нічого, ось поздоровішаєш після хвороби, звикнешся з своїм горем, діло й піде. А поки що ми тебе на легку роботу, в контору переведемо!
Юлю перевели на роботу у відділ праці. Їй дали маленький, критий чорною клейонкою стіл, арифмометр, рахівницю і декілька ящиків з карточками. В цих ящиках зберігались історії перемог і поразок, літописи життя цехів, бригад, людей і навіть верстатів. Кожного дня Юля одержувала зведення виробітку і розносила цифри по карточках. Завод перебудовувався, в цехах була гарячка, люди днями й ночами не виходили з цехів, намагаючись використати кожну секунду часу, кожен кусок металу, і все це відбивалось у лаконічній мові цифр, що заповнювали графи рапортичок, які надходили у відділ праці.
Завідуюча відділом праці Ніна Борисівна, товста вусата жінка, мовчки і несхвально придивлялась до роботи Юлії.
Для неї кожна цифра в картонці була священною. Ніна Борисівна працювала у відділі праці з дня його заснування і в звітності вбачала не просто купку рапортичок чи оберемок карточок, а відображення дуже складних процесів, що відбувалися в організмі заводу, процесів, у яких все було надзвичайно важливе і цікаве.
Ніна Борисівна говорила різким чоловічим голосом, рухалась поривчасто, одягалась як попало і робила перманент, стежити за яким не встигала і не вміла, а тому замість зачіски носила щось безколірне і пом'яте, схоже на торішнє гніздо.
Але в малюсінькому кабінетику її, відгородженому од відділу фанерою, завжди було повно людей. Якщо хтось починав на заводі нову справу або в кого-небудь щось не ладилось, усі в першу чергу йшли за порадою до Ніни Борисівни, до неї навіть у їдальні підсідали за столик і радилися.
На думку Ніни Борисівни, Юля робила дивовижні речі: плутала записи, не встигала заносити відомості в рапортички, затримувала їх по два, три дні.
Іноді вона дорікала Юлі за недбальство; та не виправдувалась, і Ніні Борисівні здавалося, що Юля ледве стримується від глузливої посмішки.
Людські характери давно перестали бути для Ніни Борисівни загадкою, адже все своє життя вона займалася тим, що вивчала ділові якості людей. І якби на місці Юлії була інша молода жінка із звичайною долею, Ніна Борисівна просто звільнила б її як таку, що не справилася з роботою, бо все в характері Юлії не влаштовувало її, та й самої основи для виправлення вад вона не бачила.
Але Ніна Борисівна жаліла Юлю простою жіночою жалістю. Вона розуміла, що у Юлі нема ніякої підтримки: родичі, які були, залишились у Білорусії, захопленій окупантами. І скільки вистачало сил — терпіла.
Одного разу вона спробувала поговорити з Юлею. Вона затримала її після роботи і без ніякого вступу сказала:
— Давайте, Харитонова, ще раз спробуємо домовитися. Може, ви просто не розумієте суті нашої справи? Як ви уявляєте собі функції відділу праці?
Юля мовчала. Вона сиділа по той бік стола і покірно слухала. Волосся у неї почало відростати і вилося крупними короткими золотими колечками. Ніна Борисівна подивилась на ці колечка, на худенькі ключиці, що виступали у вирізі бездоганно чистої і добре випрасуваної білої кофточки, і розгублено зітхнула.
— Просто не знаю, що з вами робити! — сказала вона. — І як це Харитонов вас ні до чого не привчив? Сам він був дуже зібраною і глибокою людиною! А втім, що ж зараз про це говорити… — спохватилась вона.
Юлія, ухиляючись од відповіді, мовчала, а Ніна Борисівна дивилася на її блідорожеве лице з важкими темними очима і згадала історію одруження Харитонова, про яку в свій час багато говорили на заводі. Харитонов поїхав у відрядження в Мінськ на зліт стахановців Білорусії і повернувся одруженим. Казали, що Юля — дочка відповідального працівника в Мінську, що батьки пестили й берегли її, потім мати вмерла, батько одружився вдруге, і вередлива Юля не поладнала з мачухою. Харитонов познайомився з нею на вулиці в той момент, коли вона пішла з дому назавжди. Юля стояла, уткнувшись лобом у стіну будинку, і плакала по-дитячому солідно, сопучи і тяжко зітхаючи. Харитонов почав її втішати, повів додому, помирив з батьками і через два дні зареєструвався з нею.
— Будь ласка, звільніть мене! — попросила одного разу Юля. — Я вас дуже прошу! Будь ласка!
— А як ти житимеш? — здивувалася Ніна Борисівна. — Може, попросимо перевести тебе на іншу роботу, легшу?
— Ні, ні… — поспішно відповіла Юля. — Ви тільки звільніть. Я влаштуюсь! У мене є можливості!
