Фальшивий талісман - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
Все ж таки в Мухи була кебета — він одразу збагнув ситуацію, не схотів ризикувати й послав уперед двох хлопців. Вони обігнули городи й спустилися до річки, мало не дійшли до неї, і тут їх зустріли вогнем.
Муха з Юрком, які йшли метрів за п’ятдесят, залягли.
— Оточили… — видихнув Юркові у вухо сотник. — Оточили хутір, хтось продав нас енкаведистам, буде важко.
У Юрка серце вскочило в п’яти: зараз їх або переб’ють усіх, або візьмуть живими — ні, він не хоче здаватися, не хоче ганьби й допитів, у нього автомат з двома запасними ріжками, і нехай спробують узяти голіруч!
— А якщо пробитися? — запитав у сотника.
— Скажеш, пробитися!.. — одказав той зневажливо. — Енкаведисти, якщо оточують, то це вже кінець. Але ще не зовсім, лежи тут і чекай, головне, щоб ніхто тебе не помітив.
Юрко не встиг відповісти — Муха подався праворуч, там одразу заговорили автомати, черги поступово віддалялися, Юрко подумав, що сотник забув про нього або обдурив, коли нараз почув швидкі кроки: Муха, важко дихаючи, впав поруч нього на землю, підштовхнув уперед.
— Давай, — наказав, — там трохи далі дебра, неглибока дебра, але вона може виручити нас. Хлопці пішли на прорив там, — махнув рукою у бік стрілянини, — навряд чи прорвуться, та відтягнули туди всіх енкаведистів, ми ж спробуємо тут.
Муха, пригнувшись, шаснув до кущів, від яких справді тягнувся невеличкий ярок, скоріше стара канава, — сотник ступав по ній безшумно, і Юрко намагався йти за ним слід у слід. Біля самої річки під кущем майнула тінь.
— Хто? — почувся стривожений голос.
Сотник не відповів, його “шмайсер” сипнув вогнем. Тінь заточилася, Муха кинувся вперед, річка тут сягала їм грудей — перебралися благополучно й нарешті вискочили на погорілицю. Пні тут обросли вже кущами, вони пірнули в них. Сотник, спритно орієнтуючись у темряві, просувався до лісу, і Юрко не відставав ані на крок.
Видно, енкаведисти зрозуміли свою помилку, кілька з них повернулись, і кулі засвистіли над Юрковою головою. Але за десять кроків уже починався ліс, і сотник пробуркотів зловтішно:
— Не на того натрапили, панове, вам Муху так просто не взяти, Муха ще побавиться з вами, бо він нічого й ніколи не забуває…
— А як інші? — вихопилося в Юрка.
— Ти вийшов? — коротко запитав сотник. — Ти вийшов і мовчи, бо сьогодні нам бог помагає, і без допомоги божої…
Ліс обступив їх густий і таємничий, сотник зупинився на хвилину, обтер рукавом спітніле обличчя.
— Ну, не тільки бог, — засміявся притишено, — добре, що я з вечора на ту дебру оком накинув, — ніколи не знаєш, де знайдеш, а де втратиш…
Юрко подумав, що вибратися їм вдалося не лише завдяки сотниковому зіркому окові — десятеро хлопців полягли, прикриваючи їхній відступ, он ще автомати не вщухли.
Муха рушив узліссям, не заглиблюючись у діброву.
— Так краще, — пояснив, — тут гущавина, й нас голіруч не візьмеш.
— Але ж, — завагався Юрко, — ви казали, що десь тут збиратимемось. А вже потім до Квасова.
— Ти, хлопче, про себе думай, — обірвав його сотник суворо. — Ті, хто вийде, також про себе турбуватимуться. До Квасова кожен шлях знайде: вздовж річки — не проминеш.
Вони пройшли ще з кілометр чи трохи більше. Автоматна тріскотнява вже не долинала до них. Муха зупинився і мовив з жалем:
— Рюкзак лишився на хуторі. Добрий рюкзак, сало там було й ковбаси кілька кілець, той господар хоч трохи зиску матиме, якщо енкаведисти не заберуть. — Нараз плюнув собі під ноги. — Драб, а не господар, обідранець клятий, і коли він зміг на нас донести?
— Вважаєте, нас оточили, тому що господар…
— Як двічі по два.
Юрко згадав господаря лісового хутора: в полотняній сорочці, босого і якогось виголодженого, певно, зовсім розорився на лісовому піску, а тут навалилися з лісу: давай картоплю, молоко, сало — дві курки були й тих зарізали, бо кожен хоче смачної вечері й плювати їм на збіднілого лісового господаря.
А той, либонь, послав хлопчика до села — синок у нього крутився на хуторі, спритний хлопчина, років десяти, той суціга де завгодно пролізе: добіг до села, а там телефон, і енкаведисти на машинах примчали…
— Я того хлопа не забуду! — насварився кулаком Муха, і Юрко зрозумів: справді не забуде — сотник слова на вітер не кидає, помститься і господареві, і хлопчикові, відплатить за сьогоднішнє.
Але ця думка чомусь не тішила Юрка: перед очима стояли чоловік у брудному домотканому одязі, білявий хлопчик з розумними очима — маленька частка його народу, якому вони начебто несуть визволення і який чомусь не приймає їх…
Чому?
Певно, господар з його вузлуватими від роботи руками знає, що Муха не віддасть йому жодного із своїх двадцяти моргів, навпаки, прибере до рук і його піщаний морг — то хто ж тоді друг, а хто ворог?
Юрко так і не розв’язав для себе цього питання, пробирався за Мухою в чагарниках, і віти боляче стьобали його по обличчю.
8
Чорний “опель-адмірал” швидко мчав по шосе, й гума повискувала на поворотах. Іполитов сидів на шкіряному задньому сидінні, поруч нього напівлежав його новий наставник — штурмбанфюрер СС Краусс. Іполитову хотілося також вільно відкинутися на спинку сидіння і недбало простягнути ноги, але сидів напружено, вчепившись руками за переднє сидіння, визирав у вікно, стежачи за дорогою. Від Берліна від’їхали вже кілометрів з двадцять, нараз машина притишила швидкість і повернула на бічну дорогу: також асфальтова стрічка, але вужча, і ліс ближче приступав до неї.
Іполитов не знав, куди вони їдуть, — товариський Краусс охоче розмовляв про дівчат і ресторани, але замикався в собі, коли йшлося про справи. Мав точно визначені інструкції: чим менше знатиме поки що Іполитов про характер завдання, тим краще, — секрет перестає бути секретом, якщо про нього знатимуть більше трьох осіб. А коли ще й жінка…
Жінок Краусс не цурався, вважав себе одним із знавців та поцінувачів прекрасної половини роду людського, проте псі його дівчата чомусь були схожі одна на одну.
— Чим більше має “добра” дівчина, — полюбляв жартувати Краусс, — тим більше віддасть, і кому хочеться обіймати кістки?
Іполитов глибоко в душі поділяв шефові уподобання, йому також подобалися дівчата тілисті, й тому, коли постало питання про так звану подругу життя для нього, одразу згадав Ліду Судову. Груди в Ліди, либонь, більші, ніж у берлінських крауссівських Кетхен і Гретхен, але тугі й високі, все інше, як кажуть, теж на місці. Найголовніше ж — своя, більшовиків ненавидить не менше, ніж він сам, хоробра, вміє стріляти, й кебети їй не позичати.
Але Ліду ще не привезли до Берліна, вона прибуде завтра чи післязавтра, й цим слід скористатися: Краусс сказав, що сьогодні в них зустріч із зовсім новими дівчатами, не в ресторані, а в інтимній компанії, про все вже домовлено, й красуні чекають на них.
За ці дні Іполитов і справді повірив у своє виняткове становище й аніскілечки не сумнівався, що все так і залишиться навічно, німці — нація практична, даремно нічого не роблять і нічого не дають, але розкішний “опель-адмірал” із шкіряними сидіннями й не менш розкішні красуні — тільки завдаток, скоро він стане одним з героїв рейху, а героїв слід і шанувати, і дбати про них.
Правда, десь далеко, вглибині, точив хробачок, він постійно нагадував про себе, хоч як Іполитов глушив його пиятикою в ресторанах. Бо знав: одна справа йоржитися тут і зовсім інша — там, за лінією фронту.
Але сподівався на щасливий випадок, на свою кмітливість, на збіг обставин, біс його зна на що, на бога чи чорта, на обох разом — зрештою, намагався не думати про це й жити сьогоднішнім днем.
Ліс розступився, і дорогу попереду перегородив шлагбаум. Похмурий унтерштурмфюрер перевірив документи. За шлагбаумом тягнувся високий бетонний паркан з колючим дротом нагорі — розчинилися залізні ворота, і “опель-адмірал” в’їхав.
Відразу за ворітьми починалася довга сіра будівля, фактично кам’яний барак з вузькими загратованими вікнами, казенний і неоковирний, як усі бараки світу. Іполитов, не поспішаючи, виліз з машини. Намагався копіювати Краусса й робив усе солідно й неквапливо, як людина, котра знає свою вагу, усвідомлює становище й воліє, щоб оточуючі віддавали їй належне.
