Капітан далекого плавання - Константин Теодор (книги без регистрации полные версии .TXT) 📗
— Якби ти працювала там, де я, то так би не казала.
— Де ж працює ваша милість?
— Обіцяй навіть не писнути ніде.
— Ой, не роби з себе чогось таємничого…
— Я працюю в Міністерстві закордонних справ. Там не бажано, щоб хтось мав за кордоном родичів.
— Ги, мабуть, уже не раз їздив за кордон, то чому не купив собі машини?
— Я не працюю в дипломатичному корпусі. В мене посада начальника відділу в архіві міністерства.
— Ось як! — тріпнула головою Міка. — Отже, за кордон тебе не посилають?
— Чому ні? Часто посилають як дипломатичного кур'єра. Тільки ти нікому ні слова…
— Я вмію мовчати.
— Це я, мабуть, відчув інстинктивно, бо інакше… Раду кивнув офіціантові й замовив ще каву та коньяк.
Недалеко за столиком якась дама істерично реготала. Під стелею плавали густі хмари тютюнового диму. Несподівано Міка промовила:
— Ти давно знаєш дядька Флоріку?
Раду чекав цього запитання і відповів навмисне ухильно:
— Ми познайомилися під час війни. Разом робили одну комерцію.
— Яку? — спитала Міка байдуже. — Ви були знайомі ще до того, як його розбив параліч?
— Звісно! Ми різали худобу і збували м'ясо на чорному ринку.
— Ніколи б не подумала, щоб ви могли займатись такою справою, — презирливо скривилась Міка.
— Чому?
— Не ображайся, але ж тут пахне шахрайством.
— Звідки тобі знати, де було в ті роки шахрайство, де ні?
— Мені не важко уявити. Дядько Флоріка був освічена людина, вчитель. Коли ти сказав про комерцію, я собі уявила інше діло, тонке, спритне, з більшим заробітком. Хоча, здається, дядько Флоріка ніколи не був ласий до грошей.
— Торгівля м'ясом давала нам чималі прибутки.
— Але ж то не чесно.
— Може й так. Твій дядько Флоріка міг займатись ще якоюсь прибутковою справою. Він був потайний, та й до грошей жадібний. Чим більше йому перепадало від комерції, тим більше він хотів загребти.
— Якщо ви разом торгували, то, мабуть, були приятелями?
— Це не обов'язково.
— Чому ж ви розлучились? Може, чогось посварилися?
— Ні, так склались обставини. Коли змінився режим, торгувати стало неможливо, і з обережності ми припинили свою комерцію.
— Ну а потім? Ви ні разу не зустрічалися? — допитувалась Міка.
— Коли у вашому будинку поселився Флоріка? — швидко спитав Раду.
— Здається, років вісім тому.
— А ми розлучились з ним уже чотирнадцять років і ні разу не шукали нагоди зустрітися. Якби він мені не прислав листа, то, їй-богу, не знав би його нової адреси.
— Ким він тобі посилав листа? Двірничкою?
— Може й нею.
— Чого ж він хотів?
— Декілька раз натякав, ніби хоче довірити мені якусь таємницю, але кожного разу переводив розмову на інше. Видно, ніяк не міг наважитись.
— Слухай, милий! А ти лукавий. Не хочеш сказати, не віриш мені. Та я не серджуся, бо це природно. Адже ми тільки-но познайомились. Пізніше, коли ми станемо справжніми друзями, ти довірятимеш мені. Це буде неодмінно, бо я почуваю, яким ти дорогим стаєш для мене.
Раду ніжно глянув на дівчину:
— Дорога моя! Мені сумно, коли ти погано думаєш про мене. Клянусь, нічого від тебе не приховую. Я тобі розповів про свого дядька, про машину. Коли я був з тобою відвертий в особистому, то чому б приховував від тебе таємницю, довірену мені тим, кого вже нема на світі? Якщо роки його не змінили, то мені зрозуміло, чому він мовчав до останньої хвилини.
— Чому? — відверто зацікавилась Міка.
— Спекулюючи, Флоріка мав кошти і, мабуть, скуповував золото, а потім десь його заховав. Скупий був жахливо. Так до останньої миті й не сказав мені про схованку. Пішов на той світ і забрав з собою таємницю. Жаль! Щонайменше сотня золотих монет десь поблискує у схованці.
Міка байдуже позіхнула:
— Яка з того золота користь? Хіба тільки дивитись, як воно блищить? Економічна міліція не дасть його сплавити.
— Я знаю, де його поміняти, щоб ніяка міліція не спіймала…
— Милий, ти вже захмелів, більше не пий. Негарно для першої нашої появи на людях.
— Я не так легко впиваюся. А те золото мені знадобилося б… Коли мене посилатимуть за кордон, я б його там…
Міка здивовано глянула на нього. Проте Раду не так легко було збити з пантелику. Ще коли йому йшов шістнадцятий рік, він знав хитрішу — Катіну, вмів розгадувати її з першого погляду.
Раду нахилився до Міки й прошепотів:
— Ти мене зрозуміла, дівчинко?
Міка злегка насупилась.
— До чого ці розмови, коли золота нема! В усякому разі, прошу тебе більше не пити. І якщо хтось запросить мене потанцювати, то ти не заперечуй. Хочу танцювати, а ти сп'янів і не зможеш.
— А от ходімо — побачиш.
— Ні, ні! Коли б ти був тверезим…
— Гаразд! Танцюй з ким хочеш.
Раду вдавано нахмурився і зиркнув спідлоба на сусідні столики. В протилежному кінці залу, в компанії двох червонопиких молодиків, сидів… Фіуреску. Видно, він щось веселе розповідав, бо ті реготали, наче навіжені. Раду помітив, що Міка теж почала поглядати в той бік. Музика заграла танго, і кавалери розійшлись поміж столиками шукати собі дам. Фіуреску, пропетлявши через усю залу, підійшов до їх столика і елегантно запросив Міку. Спочатку вони танцювали мовчки, а потім Фіуреску щось говорив, бо Міка уважно слухала і посміхалась.
— Ти зовсім розкисла, — зауважив Раду, коли вона повернулась.
— Тобі так здається. Ти питимеш коньяк чи каву?
— Тільки каву. А він таки молодець!
— Хто?
— Твій партнер. Якщо я доживу до його віку, то не те що танцювати — дивитись на дівчат соромно буде.
Міка нічого не відповіла й слухала його одним вухом. Видно, щось її хвилювало. Тим часом Фіуреску зник.
— Може, ми вже підемо? — позіхнула Міка.
— Якщо тобі набридло — ходімо! Я відвезу тебе додому.
Тітка Сабіна щедро накрила стіл, розставивши на ньому безліч тарілок із яєчнею, салом, бринзою, маслинами та домашнім варенням. Раду й Богдан швидко з тим усім впорались, хоч були стомлені безсонням. Богдан повернувся з провінції за північ, а Раду прийшов додому ще пізніше, бо Міка захотіла прогулятися пішки, помилуватися гарною ніччю.
Коли Раду розповів Богданові про Міку, той зрадів, наче мале дитя.
— Виходить, якби я не збрехав про машину, то нічого б не вийшло?
— Це так. Здається, саме тоді вона й зацікавилась мною. Твоя вигадка про машину геніальна.
— Отже, Міка хоче кавалера з власною машиною. Видно, любить кататись.
— Не думаю, що їй потрібна саме машина. Вона вродлива й легко може знайти не одного багатого.
— То що ж її цікавить?
— Я їй сказав, що давно знайомий з Бомбонікою.
— Ну?
— Оце, мабуть, зацікавило її не менше, ніж машина. Проте головна причина її «закоханості» інша. Я сказав, що працюю в Міністерстві закордонних справ начальником відділу архівів. Вона здорово клюнула на цю приманку. Мабуть, подумала, що через мене матиме доступ до міністерських архівів. Невже має намір заплутати мене в своєму павутинні?
— А чому ні? Така красуня, і коли дійсно працює на Фіуреску, то в шпигунській зграї вона виконує роль агента-вербувальника.
— В такому разі моє «кохання» якраз до речі.
—І як тобі спало на думку сказати Міці про золото, подорожі за кордон?
— Натхнення, юначе, натхнення. Але тут справа не тільки в Міці. Вся ця історія мені здається якоюсь особливою.
— Нічого особливого тут нема.
— Поки ми розберемось, хай вони всі будуть укупі: Фіуреску, Ківу Бораш, Марчел Коруз, покійний Клауснер, Аспасія, Міка.
— Шестеро… Чого ж вони хочуть?
— Поки що важко сказати. Шпигуни завжди фальшивими діями відволікають увагу від справжніх своїх намірів.
— А чи не взяти їх на допит, Раду?
— Ні, це було б помилкою. Хто з них допоможе нам розгадати цей ребус — глухонімий Коруз чи, може, Міка? По-моєму, вона тут ні до чого.
— А Фіуреску?
— Цей цікавить нас найбільше. Він знає стільки, як усі інші, взяті разові. Та чи скаже він щось? Нам невідомо, куди зникла Аспасія і хто такий Ківу Бораш. Невідомо, хто з них замішаний в нападі на Саву Шутелку. Не знаємо також, хто такий Шампіньйон і той Бернхард, про якого перед смертю згадував Клауснер. Власне, не знаємо тих, за чиїм велінням метушаться Фіуреску, Коруз, Міка та інші. Отож, буде помилкою дочасно арештовувати тих, котрих ми знаємо і які діють за чиїмись вказівками. Богдан тяжко зітхнув.
