Капітан далекого плавання - Константин Теодор (книги без регистрации полные версии .TXT) 📗
— Комусь її доручив?
— Ні, я залишив її, як було домовлено. Повернувся через три години, але машини не було. Чекав до вечора, а наступного дня дізнався про аварію, й тоді…
— Коли ви зустрічались востаннє з інженером?
— У четвер біля восьмої вечора, в барі пили пиво.
— Ти не спитав його про машину?
— Спитав.
—І що?
— Він мені не сказав нічого.
— Ми знаємо, скільки грошей перейшло через твої руки. Десять тисяч не така вже й велика сума, щоб ти міг ризикувати.
— Може, я й не піддався б спокусі, якби інженер не затяг мене до багатого ресторану. Там було те, про що я мріяв усе життя. Я уявляв себе десь у іншій країні, у великому міжнародному готелі. Потрапив між люди, з середовища яких мене викинула зрадлива доля. Отож і спокусився.
— Не дуже оригінальне виправдання. Скажи краще, чим викликана твоя добровільна заява?
— Я подумав, що рано чи пізно ви таки натрапите на мій слід.
— А дружина знає про пригоду?
— Як ви могли таке подумати?
— Гаразд, про нашу розмову нікому ні слова. В заяві ти все описав?
— Все докладно.
— Можеш іти. Ми подумаємо, що з тобою робити. Якщо інженер знову тебе шукатиме, негайно повідом. Ясно?
— Ясніше бути не може.
— Раджу остерігатись ресторанів.
РОЗДІЛ 6
Як і кожного разу, тільки Раду переступив поріг, Фане з розкритими обіймами поспішив йому назустріч.
— Нарешті! Радий тебе бачити.
— Здоровий будь, друже.
— Ну, як справи?
— Помаленьку… А в тебе?
— Не завжди добре. Люди ж не електричні машини. Вистачає мороки…
Фане вже дванадцять років працює директором корабельні, що спершу була просто майстернею. Тепер — це велике підприємство, обладнане найновішим устаткуванням.
Роки ще більше зцементували їхню дружбу. Буваючи в Бухаресті, Фане обов'язково провідував Раду, той у свою чергу, коли бував у рідному місті, щоб побачити доньку Інгрід, завжди зупинявся у Фане. Це траплялося майже кожної суботи. Не приїздив він лише тоді, коли затримували справи. В таких випадках Фане засмучено казав своїй дружині Марії:
— Нещасний Раду знову не зміг приїхати… Подзвони Магдалині, щоб дозволила Інгрід прийти до нас. Хай пограється з Габрієлою.
Після того як Раду розлучився з Магдалиною, сім'я Фане стала для нього рідною, тому й Інгрід вважала Габрієлу своєю сестричкою. Вони були ровесниці.
— Так ти у відпустці чи по службі? — спитав Фане у приятеля.
— По службі, особисто до тебе.
— Що ж це від мене хоче розвідка?
— Нас цікавить випадок з твоїм водолазом.
— Ого! Ви навіть у столиці зацікавились…
— Розкажи, як це сталося?
— Хіба ти не знаєш подробиць?
— Чув дещо, але хотілося б знати все детально.
— Ми у себе тримаємо водолаза, хоч він потрібен лише тоді, коли приймаємо на ремонт пароплав. Його зовуть Сава Шутелка. Два дні Сава чомусь не приходив на роботу, а на третій прибігла його жінка і, плачучи, заявила, що чоловік уже дві доби не появляється додому. Ми повідомили в міліцію. Шукали його скрізь, але даремно. Саву наче цигани вкрали. А вчора приходить живий, здоровий.
— Що він за людина?
— Тут, на корабельні, працюють тисячі людей, всіх я не можу знати, проте Шутелку знаю краще за інших. До минулого року він був у комітеті профспілки завідуючим культвідділом.
— А чому зараз не в комітеті?
— Бо навчається заочно.
— Він заслуговує на довір'я?
— Сава чоловік розумний, навіть пише вірші, які друкує місцева газета, фантазії в нього вистачає. Та щось не віриться, щоб він міг вигадати таку історію, яка трапилась з ним.
— До речі, скільки в тебе водолазних костюмів?
— Всього два, та один, здається, пошкоджений.
— Раджу добре їх пильнувати.
— Ти мене лякаєш. Куди вони дінуться?
— Костюми все ж візьми під охорону.
— Зараз дам розпорядження, — заметушився Фане. — А ти, може, підеш та приведеш до нас Інгрід?
— Пізніше. Не знаєш, сьогодні Шутелка є на роботі?
— Здається, так.
— Він кожного дня лазить під воду?
— Ні, для нього в нас мало роботи.
— А коли він не спускається під воду, то що робить?
— Тоді Сава працює в гравірувальному цеху. Він чудовий різьбяр.
— Мені треба його побачити.
— Зараз викличу.
— Ні, я не хочу його допитувати. Досить того, що допитували в міліції. Хочу тільки побачити, який він собою. Дай кого-небудь, щоб провів мене по корабельні. Скажеш, ніби я кореспондент з Бухареста. Заодно загляну й до гравірувального цеху.
— Гаразд, тебе проведе Панаїт з профспілки.
Фане подзвонив секретарці й попросив прислати профспілкового діяча. Хвилин за десять той стрімко зайшов до кабінету.
— Товаришу Панаїт! Ось кореспондент газети з Бухареста бажає оглянути корабельню. Проведи…
Вони пішли. Видно, кореспондент поспішав, бо найдовше поговорив лише з водолазом, якого Панаїт чомусь недолюблював.
— Ну, як Сава? — спитав Фане, коли Раду повернувся в кабінет.
— Видно, людина порядна. Піду ще в міліцію.
— Слухай, дзвонила Марія по телефону. Зраділа, коли дізналася про твій приїзд. Іди й візьми доньку, ми чекатимемо вас на обід. Марія вчора дістала коропа кілограмів із сім. Я їй кажу сьогодні вранці: «Жаль, нема нашого Раду, котрий любить тричі на день їсти свіжу рибу». Ще є в мене, друже, вино від Нікуліци. Такого ти не куштував навіть у Бухаресті.
— Згода! Але після обіду даси мені човна. Хочу прогулятися по Дунаю з Інгрід.
— Дам тобі моторку.
— Краще човна. Інгрід не любить моторки. Каже, що вона дуже швидко мчить і робить багато шуму.
Справою Шутелки займався капітан міліції Опришану, з ним і зв'язався Раду.
— Товаришу майор, тут знайдете все, що вас цікавить, — виструнчився капітан, подаючи папку.
Серед різних паперів Раду знайшов заяву Шутелки й вирішив почати з неї:
Заява
Я, Сава Шутелка, народження 1934 року, по професії водолаз, проживаю по вулиці Світлій, № 14, заявляю слідуюче.
В четвер, 15 жовтня цього року, о двадцятій годині я пішки повертався додому. Коли проходив мимо одного кіоска, відчув тупий удар в потилицю і втратив свідомість. Що було потім, не знаю. Коли опритомнів, то побачив світло, яке проникало через єдине вікно в кімнаті, де я знаходився. Я чомусь лежав на ліжку в піжамі, а мій одяг валявся поруч на стільці. Я підвівся і мало не впав, кімната завертілася перед очима. Похитуючись, добрався до дверей, але вони були замкнені. Мене охопив жах. Я почав гатити кулаками в двері: «Гей, тут є хто-небудь? Хто й для чого тримає мене під замком?» За дверима процокотіли чиїсь кроки. «Пане Шутелка, не зчиняйте галасу. Це у ваших інтересах, вам нічого поганого не загрожує». Здається, голос належав літній жінці. «Скажіть, де я знаходжусь?» — «На жаль, ваше запитання залишиться без відповіді». — «Навіщо мене полонили?» У відповідь — мовчанка, потім голос: «Не шуміть! Краще щось поїжте». На столику серед кімнати були варені яйця, масло, повидло, кава. Я досхочу наївся, запалив сигарету. «Скільки часу ви маєте намір мене тут тримати?» — спитав у дверей. «Може, завтра зробимо вам цікаву й важливу пропозицію. Поки що не тривожтесь». — «Ідіть до біса зі своїми пропозиціями. Вимагаю негайного звільнення!» На мою вимогу ніхто не відповів. Я лаючись бігав з кутка в куток, поки не стомився. Потім упав на ліжко й незчувся, як заснув. Скільки спав, не знаю. Прокинувся й почав шукати можливості втекти. Поторгав двері. Вони так само були на замку. Знову почав гатити в них. «Спокійно, пане Шутелка! Чому ви такі невитримані? — обізвався хтось з-за дверей. — Краще випийте коньяку. Пляшку знайдете в буфеті. Коньяк не першого гатунку, проте непоганий». — «Біс би вас побрав з вашим коньяком», — гримнув я. Робити було нічого. Дістав коньяк і покуштував. Смачний. Куштував до тих пір, поки не захотілося спати. Ліг на ліжко одягнений… Прокинувся, бо дуже змерз. Лежав на якійсь лаві, над головою сяяли зірки. Підвів голову. й побачив недалеко водонапірну вежу. Та це ж міський парк! Злякано кинувся додому.
