Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев (читать книги без TXT) 📗
— Ніколи не думав, що ви така індивідуалістка, — кидаю я, закурюючи сигарету.
— Ой, облиште ці книжні слова, — м'яко заперечує жінка, встромляючи ложечку в гірський масив з морозива.
Може, вона хотіла ще щось додати, але ж морозиво набагато привабливіше, ніж розмова, тому дама повертається до розмови вже після того, як розправляється з морозивом. Повертається, звичайно, не без моєї допомоги.
— Чекаю рецепт, — нагадую я.
— Який рецепт?
— Отой — рецепт щастя.
— Перш ніж чекати від мене чогось подібного, треба було б спочатку поцікавитись — щаслива я чи ні. Що вам може сказати про щастя людина, яка сама не має його?!
— А взагалі хто-небудь його має? Чи знаєте ви таких людей?
— Це складне питання, Альбере. А я тільки службова особа. Такі питання не ставлять службовим особам.
Не знаю — може, це результат нашої маленької суперечки в готелі, але дама зараз більш компанійська, ніж уранці. Оманлива приязність! Мод цілком певна, що я виходив із своєї кімнати, і хто зна, як витлумачила мій вчинок, проте саме цим вчинком я збудив у неї цікавість. Уранці вона майже не звертала на мене уваги, а тепер пильно вивчає.
— Гадаю, ви вже одержали інструкції? — питаю я.
— Інструкції такі: залишаємося тут.
Відсунувши келих з вином, дама п'є мінеральну воду, потім знову обертається до мене.
— Я починаю вас розгадувати, — задумливо каже вона. — Ви належите до тих людей, які будь-що прагнуть знати своє майбутнє. Ніколи не розуміла таких людей.
Так, з неї нічого не витягнеш. А може, Мод нічого й не знає. Сеймур навряд чи втаємничує її у свої величні плани. Просто кожного разу дає окремі завдання. «Трохи терпіння», — наказую собі. Трохи терпіння, більше базікання — оце найкращий спосіб згаяти час.
Дама знову відпиває мінеральної води. Це все оте морозиво й засахарені фрукти…
— Чи не здається вам, що тут якась сонна атмосфера? — запитує Мод, ігноруючи моє запитання.
— Не люблю гамору.
— Як на мене, незначний шум тонізує. А отака тиша пригнічує.
Може, цей ресторан відвідують переважно в обід чи хтозна-коли, але в даний момент крім нас у залі не більше дюжини клієнтів, та й ті, судячи з усього, не італійці. Бо дюжина італійців могла б тонізувати й далеко більший заклад.
— Можна б змінити обстановку, — пропонує Мод, глянувши на годинник.
Такий собі невимушений жест, невимушена й пропозиція, але люди пінної професії підозріливі. «Починаються спільні походи», — думаю я. Ну то й що? Хай починаються! Будемо сподіватися — чим раніше вони почнуться, тим раніше й скінчаться.
— Я чув, що Франкфурт славився колись своїми нічними Місцями розваг, — кидаю пробну кулю.
— В наш час розважатись можна однаково і вдень і вночі, — недбало відповідає дама.
— Так, але тут нічне життя було особливо жваве, — не здаюся я. — Що нам заважає подивитися на нього?
— Нічого, крім часу, — відповідає Мод. — Наскільки мені відомо, розважальні програми розпочинаються десь об одинадцятій. Ходімо вип'ємо в «Глобусі», а потім зазирнемо ще кудись.
«Але ж ти не п'єш!» — думаю я, а вголос кажу:
— Чудова ідея!
Я ніколи не чув про «Глобус», певно, він не фігурує серед визначних місць Франкфурта. Маленький, нічим не примітний бар на якійсь вуличці за два кроки від пішохідної зони. Зелені й рожеві неонові вогні, дзеркала, мініатюрні крісла, оббиті чорною штучною шкірою, та ще полиці з пляшками за мідним прилавком — оцим і вичерпується модерне вмеблювання. Відвідувачі — переважно чоловіки. Теж нічого особливого. Специфічна зовнішність чоловіків, а також велика кількість американських слів, що вирізняються в загальному гаморі, свідчать про те, що більшість клієнтів — американські офіцери в цивільному.
Ми примощуємось біля маленького столика в куточку за баром, де нікому нема до нас діла, у тому числі й кельнеру, перевантаженому замовленнями. «І оце затишний заклад?» — хочеться мені запитати, але натомість я кажу:
— Що ви будете пити?
— Кока-колу.
Я іду до прилавка, беру їй кока-колу, собі скотч, розплачуюсь і повертаюсь до столу.
— А ви енергійний, — констатує Мод.
— Так. У дрібницях.
— І до того ж скромний.
— Коли нема чим похвалитися, людина завжди скромна.
Дама машинально підтримує розмову. Її увага зосереджена на відвідувачах. Так, вона професіоналка, але середнього рівня. Попри її удавану байдужість, легко помітити, як пильно придивляється вона до всіх.
— Я думав — ви німкеня, а виявляється — американка, — зауважую я.
— Ви вже вдруге вгадали. Спершу про радіо, тепер моє походження. Не треба так часто вгадувати, Альбере. Це не личить звичайнісінькому торговцеві.
Я залишаю її репліку поза увагою, і вона веде далі:
— По матері я німкеня, а по батькові — американка.
— Але виросла в Штатах.
— Знов угадали. Тільки цього разу не зараховується — відгадати це було дуже легко: американці не переселяються до Європи, швидше навпаки. Так сталося і з моєю матір'ю.
Слова звучать як прелюдія до сімейної історії. Виходить, я помилився: ця жінка підхоплює будь-яку тему, але не любить доводити розмову до кінця. Та, зрештою, яке це має значення? Важливо щось говорити, гаючи час.
Мод уже не вивчає публіку, її темно-карі очі дивляться у бік дверей. Погляди всіх — і мій також — теж спрямовуються туди.
Жінка, яка щойно ввійшла, вільно могла б дати фору моїй дамі. В цьому закладі появи Мод майже не помітили, вона не з тих ефектних жіночок, на яких чоловіки оглядаються на вулицях. А оця… Секс-бомба, та ще й високого класу!
Секс-бомбу супроводжує якийсь безбарвний тип у твідовому піджаку й сірих штанях, з тієї категорії банальних чоловіків, яких не помічаєш.
Під зливою захоплених поглядів новоприбула прямує до нашого столика.
— Мод, люба, я тебе побачила ще з дверей, — протяжливо звучить її мелодійний голос. — Не заперечуєте, коли ми вип'ємо біля вас по порції скотчу? Це — Добс, якщо ви не знайомі.
— А це — пан Каре, — каже Мод, перехопивши погляд секс-бомби, яка глянула на мене. — Розміщуйтеся.
Власне, вони вже розмістилися. Новоприбула випромінює якийсь особливий магнетизм, навіть завжди заклопотаний кельнер одразу ж підбігає взяти замовлення. Між жінками зав'язується розмова, а ми з Добсом, на жаль, полишені самі на себе. Мабуть, йому гірше, ніж мені, бо я все-таки трохи розважаюсь, спостерігаючи за Сандрою.
Секс-бомбу звуть Сандра. Коли дивишся на неї зблизька — нічого особливого. Але хто шукає особливе! Сіро-сині очі — з отих котячих і не дуже добрих. Гарний, трохи кирпатий ніс і завеликий рот з чуттєвими губами. Але це деталі. Головне — в будові тіла: струнке, елегантне й викличне у своїх вигинах, дуже зібране в талії і пишне вгорі.
Мабуть, цими фізичними ознаками й вичерпується вся оригінальність секс-бомби, бо те, що вона говорить, мало чим відрізняється від балаканини першої-ліпшої секретарки чи друкарки.
Сандра наче мене не помічає; це дуже зручно, бо звільняє мене від потреби шукати теми для світської розмови. І все ж, коли ця дивна пара трохи згодом залишає нас, секс-бомба, прощаючись з Мод, не забуває кинути й мені:
— До побачення, містере Каре.
Ми змушені ще десять хвилин сумувати в затишному закладі. Очі дами вже не стежать за входом. Якщо вона сподівались із кимось тут зустрітися, то це була, очевидно, зустріч із Сандрою, хоч я й не розумію сенсу цього побачення.
— Вам набридло? — по паузі запитує Мод.
— Пробую звикнути.
— Моя подруга вам не сподобалась?
— А треба, щоб вона мені сподобалась? — ухильно відповідаю я, вірний правилу: ніколи не вихваляй перед жінкою іншу жінку.
— Ви досить довго її роздивлялись.
— Не треба перебільшувати. Коли нема чого робити, можна розглядати й носок свого черевика.
— Шкодую, що довела вас до такого стану. І складаю зброю. Відтепер ініціатива у ваших руках.
Виходимо з «Глобуса» й беремо курс знову в напрямку вокзалу — туди, де міститься нічний квартал. Тротуари, освітлені неоновими вогнями великих магазинів, безлюдні; автомобільний рух зменшився. В довколишній порожнечі й тиші ці просторі вулиці й модерні споруди з бетону й скла мають ще незатишніший вигляд, ніж удень.
