Два денних рейси - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги серия книги читать бесплатно полностью .txt) 📗
У центрі Чернігова, за два квартали від обласного театру, у тихому завулку мешкав професор Сухоруков. Займав він велику й комфортабельну квартиру. Устимчика впустила дружина професора Аглая Дем’янівна — жінка непевного віку: на перший погляд не даси їй і сорок, а придивишся — потягне аж за п’ятдесят.
Дізнавшись, що за гість відвідав її, професорка відразу пішла в наступ:
— З цією Олькою ми мали стільки клопоту, стільки клопоту, що я навіть не знаю, хто в кого був робітницею — я в неї чи вона в мене! Спочатку нічого, а потім почалось: те їй не так, а цього вона не може… Я вже навколо неї і сюди й туди, — професорка зробила спробу показати, як крутилася навколо своєї робітниці, та, побачивши, що лейтенант переступає з ноги на ногу, запропонувала: — Заходьте ж, прошу вас, до кімнати, сідайте, будь ласка.
Устимчик потонув у зручному фотелі.
— Прошу вас, Аглає Дем’янівно, — почав він, — розповісти все, що ви знаєте про Ольгу Сидоренко. Коли можна, більше деталей.
— О-о! Деталей скільки завгодно, — заторохтіла Аглая Дем’янівна. — Олька — це тип! Коли б знала, хто вона, на поріг не пустила б. Ви розумієте, — професорка зробила великі очі, — вже після її зникнення я дізналася, що Олька сиділа в тюрмі. Це ж треба уявити — в тюрмі, а після цього — в мене на квартирі. Жах, вона ж могла скомпрометувати мене!
— Коли ви востаннє бачили Сидоренко?
— Перед самим нашим від’їздом на дачу. Місяць тому, в середині червня. Ми відпустили її, попросилась з їздити до подруги в Київ.
Устимчик насторожився:
— У Київ, кажете? А вона ніколи не розповідала про цю подругу?
— Аякже, кілька разів. Чи то Федоренко її прізвище, чи то Федосенко. Ольга ще посилки від неї одержувала. Знаєте, різні делікатні речі: кофточки, сукні, білизну, панчохи… Навіть я в неї купувала.
Устимчик сидів як на голках.
— А ви не могли б уточнити прізвище подруги Сидоренко?
— Хвилиночку, — професорка підвелась і, грайливо загорнувши халат, так, щоб на мить показати дорогу прозору білизну, пронесла своє мало не стокілограмове тіло в сусідню кімнату.
“І воно туди ж…” — подумав Устимчик, чуючи, як скрипить паркет під важкими кроками.
— Ой, яка невдача, — повернулась Аглая Дем’янівна, — була кришка від посилки, так на неї Ольга сковороду ставила, ну, й пропалила…
Справді, на диктовій дощечці сковорода випалила величезне чорне коло. Але з боків можна було розібрати початок прізвища “Фед…” і трохи вище перші літери адреси “Буль…” і останні — “кв. 8”.
— Я у вас заберу цю кришку, вона нам згодиться.
Адже те, що для професорки не становило жодної цінності, могло стати серйозним орієнтиром і важливим доказом проти злочинниці.
“Так і є, — подумав лейтенант, — подруги були зв’язані спекулятивними справами, потім чогось не поділили. Ось і вбивство на схилах”.
— У Сидоренко бував хто-небудь? — запитав Устимчик.
— Ні, характер у неї, знаєте, — закрутила головою Аглая Дем’янівна, — м’яко кажучи, не дуже привабливий. Відлюдна якась, усе мовчить, що не скажеш, вовком дивиться. Іноді зауважиш, то зиркне — аж страшно стане! Я її звільнити хотіла, та чоловік у мене ліберал: почекаймо та почекаймо… Де, мовляв, кращу знайдеш? Тому й терпіла.
— Часто вона одержувала посилки?
— Приблизно раз на два місяці. Іноді частіше.
— І всі з цінними речами?
— В усякому разі, такі в нас іноді важко дістати. Здебільшого речі дамського туалету… — Також чоловічі вовняні сорочки, гарні дитячі костюмчики.
— А до неї ніхто не приїздив?
— Не бачила.
Устимчик показав Аглаї Дем’янівні фотографію вбитої на дніпрових схилах.
— Це не Ольга Сидоренко? — запитав.
Професорка довго тримала знімок.
— Вона! — мовила нарешті впевнено. — Я так і знала, що Ольга цим скінчить. Що не кажіть, а злочинні нахили…
Устимчик подивився на жінку здивовано: треба ж таке — не злякалася, навіть не здивувалася.
— Отже, ви твердите, — перебив професорку, — що тут сфотографовано Ольгу Іванівну Сидоренко, котра до недавнього часу була у вас хатньою робітницею?
— Так, тверджу.
— Доведеться написати про це, Аглає Дем’янівно.
— З задоволенням. Пройдемо до кабінету чоловіка. Там зручніше.
Хаблак прилаштувався за столом і зосереджено малював кульковою ручкою якісь фізіономії, а Дробаха за звичкою дмухав на кінчики пальців.
Устимчик закінчив свою розповідь і вичікувально дивився на колег.
— Молодець, — відірвався від паперу Хаблак, — це вже факти!
Дробаха був настроєний не так оптимістично:
— Цікаво, нічого не скажеш… Можливо, це нитка.
— Які в тебе пропозиції? — запитав Хаблак Устимчика.
— Слід запросити колонію, де відбувала покарання Сидоренко. Дізнатися, хто з жінок за останні два роки виїхав після звільнення у Київ. Можливо, одна з них буде цією Федоренко чи Федосенко. Далі — орієнтири в нас більш-менш точні: бульварів у Києві не так уже й багато. В одному з будинків у восьмій квартирі живе жінка, прізвище якої починається літерами “Фед…” Ну а решта — справа техніки.
Хаблак глянув на Дробаху. Той кивнув:
— Гадаю, Сергію Антоновичу, пропозиція слушна.
Через день з колонії пришло повідомлення: у 1978 році після відбуття покарання за спекуляцію до Києва виїхала Катерина Гнатівна Федорченко. А через кілька хвилин її адреса вже лежала на столі в Хаблака: Катерина Гнатівна мешкала на бульварі Шевченка.
Капітан розпитав про Федорченко дільничного інспектора. Той добре знав її: жінка років сорока п’яти, вдовиця, працює друкаркою-надомницею. Про спекулятивні зв’язки Катерини Гнатівни дільничний інформації не мав. “Гадаю, продовжує цю ж механіку, — сказав. — Але доказів не маю”.
Вечоріло, збиралося на грозу. По бульвару Шевченка в натовпі йшли двоє з тих, кого дехто чомусь називає образливо піжонами. Двоє чоловіків у яскравих модних брюках і світлих, гарно пошитих піджаках. А в одного ще й сорочка вся в якихось кубиках і трикутниках різних кольорів. Вперше побачивши її на Устимчику, Дробаха, прихильник строгої крохмальної білизни, довго протирав окуляри, але так нічого й не сказав: що вдієш — мода, а твої смаки, може, й справді застаріли.
А Хаблак схвалив:
— Чудово! Де купив? Начальству тільки може не сподобатись.
І розказав, як кілька років тому мав неприємності через джинсовий костюм, привезений товаришем з Польщі.
Майор Худяков, побачивши на ньому цей костюм, підкликав і запропонував:
— Негайно зняти! Ти офіцер чи стиляга?
Даремно Хаблак посилався на те, що бачив у кінохроніці джинсовий костюм на відомому письменникові й навіть директор одного з великих київських інститутів носить такий одяг.
Відповідь була залізобетонна:
— То ж директор, а хто ти?
Гаряча хвиля вдарила тоді Хаблакові в голову, й він зрозумів, що не пізніше як через секунду почне говорити цьому майорові все, що він думав про нього. І лише в останню мить, коли перше слово вже, здається, злетіло з язика, Хаблак зусиллям волі стримався.
Певно, Худяков відчув щось, бо нічого більше не сказав, повернувся й пішов коридором до виходу.
— І досі не можу пробачити собі, що не виклав йому своїх думок у популярній формі, — невесело посміхнувся Хаблак. — Либонь, злякався.
— Ну, й погорів би ні за цапову душу, — констатував Устимчик. — Худяков, братику, це шишка й з’їсти кожною го з нас ого як може! Гам — і нема…
Устимчик не сказав Хаблакові, що картату сорочку насмілився купити лише після того, коли дізнався, що полковник Каштанов не проти новітньої моди. Для чого ж казати? Нехай товариші думають, що він людина самостійна і йому байдуже, як поставиться начальство до його, так би мовити, лівацьких вибриків.
Почався дощ, але мало не одразу припинився. Устимчик, трохи згущуючи фарби, розповідав про чернігівську професорку.
Звернули в під’їзд високого будинку. На четвертому поверсі постояли кілька хвилин, подзвонили. Ніхто не відчиняв. Знову подзвонили. За дверима хтось зачовгав стоптаними туфлями, сиплий голос запитав:
