Два денних рейси - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги серия книги читать бесплатно полностью .txt) 📗
— Кого треба?
— Катерина Гнатівна тут живе?
Двері відчинилися. На порозі стояв низенький товстий чоловічок у засмальцьованій піжамі.
— Нема її. На село поїхала.
— Шкода, та нічого не вдієш, — озирнувся Хаблак на Устимчика. — Так і не побачу тітку.
— А ви її племінник? — запитав чоловічок.
— З Москви, проїздом… Конче треба побачити. Мати доручення дала.
— Тоді почекайте. — Чоловічок безцеремонно зачинив двері перед оперативниками і вже за дверима додав: — Зараз покличу її подругу.
Довелося чекати хвилин з п’ять. Нарешті двері знову відчинилися, й на порозі з’явилась худа й висока, схожа на знак оклику жінка.
— Щось мені Катерина не казала, що має племінників, — сказала, уважно розглядаючи Хаблака. — І взагалі — родичів…
— Та факт залишається фактом! — засміявся Хаблак і по-змовницьки підморгнув жінці. — В усякому разі, тіточка мала б приємність від зустрічі. Я їй дещо привіз.
— А-а… Тоді можете провідати її. Це не так уже й далеко. Село Макарів, по дорозі на Житомир. Запитайте Дударя.
— Давно вона там?
— З місяць уже.
— Додому приїздить?
— Тиждень тому була.
— Минулої суботи?
— Ні, в суботу я працювала. Чекайте, коли ж це було? Ага, в середу в мене вихідний, вона зранку й приїхала.
Хаблак поставив ще кілька запитань, проте жінка, наче зрозумівши, що й так розбазікалась, відповідала ухильно.
На вулиці Хаблак запитав в Устимчика:
— Ти своїй дівчині на завтра побачення призначав?
— Домовились, що приїду до них на дачу. Батько запрошував.
— Бідний батько. Доведеться йому втішати покинуту дочку.
— Жартуєш?
— Для чого ж! Ти її в Макарів, певно, не візьмеш.
— А-а…
— Не “а-а”, а прикидай: середа на тому тижні, яке це число? Двадцяте липня. А вбивство коли сталося? Також двадцятого. Зв’язок уловлюєш?
Велике село попід лісом. Вулиці піщані, й машина ледь повзла по глибокій колії. І довелося залишити її біля крамниці. Далі все одно не проїдеш — пісок, та й пішки краще — не так впадає в очі.
Дудар жив біля самого лісу, точніше, в лісі — сосни заходили аж на подвір’я.
— Якось тривожно мені, — поскаржився Хаблак. — Серце віщує, що наша пташка не з’являлася тут минулої середи.
— Нічого собі пташка: пудів на вісім! — посміхнувся Устимчик, відчиняючи хвіртку.
Хаблакова тривога виявилася даремною. Жінка, що поралася біля веранди, дізнавшись, кого вони шукають, голосно гукнула:
— Катерино Гнатівно, до вас!
Огрядна чорноволоса жінка вийшла на ганок. Побачивши Хаблакове посвідчення, лише підняла брови й широким жестом показала на лавку попід розлогою грушею.
— Тут буде зручно чи зайдете до кімнати?
— Краще тут. Свіже повітря, ліс… — Хаблак подивився на господиню, що з цікавістю оглядала їх, і попросив: — Не могли б ви, шановна, пригостити нас водою? Є у вас студена, з криниці?
Коли та, схопивши відро, побігла, рішуче почав:
— Кілька запитань, Катерино Гнатівно. Перше. Ви підтримуєте зв’язки з жінками, разом з якими перебували в Колонії?
— А яке це має значення?
— Певно, має…
— Прошу пояснити, що ви маєте на увазі, говорячи про зв’язки?
Устимчик уважно, хоч і сидів, здавалося, впівоберта до жінки, спостерігав за нею, Спокійна, навіть посміхається, руку недбало поклала на спинку лавки.
— Листування, зустрічі… — одповів Хаблак. — Може, комусь висилали або одержували посилки?
— Гадаю, таємниця листування в нас зберігається.
— Звичайно, якщо людина не звинувачується в карному злочині.
— Ого! — здивувалася Катерина Гнатівна. — Ви мене в чомусь звинувачуєте?
— Не маємо підстав. Але розслідуємо карний злочин і мусимо з’ясувати деякі обставини.
— Коротше, — втрутився Устимчик, — ви знаєте Ольгу Іванівну Сидоренко?
Хаблакові здалося, що якась тінь промайнула в очах у жінки. Однак відповіла вона спокійно й твердо:
— Знаю.
— І давно ви з нею бачились?
— П’ять хвилин тому… — І, побачивши здивування на обличчі Устимчика, гукнула: — Ольго! Вийди-но сюди!
На зворотному шляху Хаблак сидів на передньому сидінні й щось буркотів собі під ніс. Устимчик куняв на задньому. Лейтенант був не дуже засмучений. Навпаки, висловлене ним припущення, що вбивство сталося після згвалтування, знов ставало реальним.
“Теж мені — криміналістичний зубр, — згадав у напівсні Дробаху. — Ось тепер побачимо, хто з нас правий…”
Хаблак заспокоївся лише перед самим Києвом.
— Цього слід було чекати, — сказав, буцім підсумовуючи. — Все йшло надто легко… Доведеться починати спочатку. Вчора ввечері дзвонили з управління: надійшла цікава справа з Івано-Франківська. — Коли в’їхали в місто, запитав Устимчика: — Ти до своєї дівчини?
— До речі, її звуть Тетяною.
— Не ображайся, я ж по-дружньому.
— Я так і зрозумів. До неї. А ти додому?
— Само собою.
— Не забудь поцілувати Маринині пальчики. А сина сам знаєш куди…
— Ах ти ж, нахабо!
— Привіт! — Устимчик зупинив машину, хряснув дверцятами й перейшов на другий бік Хрещатику. Сів у тролейбус, що йшов на Печерськ. Він мешкав разом з сестрою в кривому завулку біля Лаври. Щоразу, повертаючись додому, Федір переживав складне почуття душевної пригніченості й гострої ненависті. Він ненавидів цей вимощений бруківкою завулок з дерев’яними, зеленими від моху будиночками, підмальованими хвіртками й віконницями, якими господарі кожного вечора наглухо відгороджувались від зовнішнього світу. Устимчик знав, що він не скоро вирветься з цього завулка: разом з сестрою вони займали флігельок з двох кімнат.
Федорові взагалі непогано жилося за сестриною спиною. Ще з студентських років він не знав, що таке невипрасувана сорочка чи не поданий вчасно сніданок. Втративши чоловіка, вже літня, некрасива, але добра й м’яка Катря перенесла ще нерозтрачену ніжність на брата.
Тоді Федір тільки-но вступав до університету. Приїхав до Києва вайлуватим селюком у дешевому смугастому піджаку, модній кепочці, що ледь трималася на маківці, й важких добротних черевиках. Не звертаючи уваги на зітхання Катрі, яка вже встигла набратися міської культури, у тій же кепочці пішов на екзамен — адже точно таку носив знаменитий на весь їхній район комбайнер, з котрим Федір працював два роки. Не зважаючи на посмішки юнаків у модних піджаках, засунув кепку під пахву й першим викликався до екзаменатора.
Відігрався на тих, хто глузував з його кльошу й кепки, за чверть години.
— Як? — запитав хтось, коли вийшов з аудиторії.
Федір зухвало натягнув кепочку на буйного чуба, не поспішаючи, оглянув юрбу під дверима й відповів недбало, як про зовсім звичне:
— Само собою, п’ять!
Та не зміг до кінця витримати марку: щасливо посміхнувся, від чого обличчя його зробилося круглим, схожим на благодушний місяць, як його малюють у дитячих книжках. Отак і складав усі екзамени.
На першу ж лекцію Устимчик пішов у всьому новому: Катря перешила йому костюм, що залишився від чоловіка, потім повезла на базар кілька кошиків груш і купила йому жовті угорські черевики. Вони трохи порипували на ходу й приємно стискали ноги. Коли Федір підіймався високими університетськими сходами, йому здавалося, всі милуються його костюмом і черевиками, й від цього було незручно й радісно.
Федір не сподівався на матеріальну допомогу батьків. Мати весь час хворіла й майже не працювала, батько був нічним сторожем у крамниці, теж заробляв небагато. Іноді мати збирала посилку з салом, пляшкою меду, а то й з улюбленими ще з дитинства коржиками. Але грошей батько не надсилав. Федір і не сподівався їх, знаючи, як рахують дома кожну копійку. Тим більше, що жилося йому добре. Катря була непоганою кравчинею, тепер почала ще шити вдома. Якось уже так повелося: вся Федорова стипендія залишалася йому на особисті витрати — сестра повністю взяла його на своє утримання.
Вчився Устимчик добре, любив виступати на семінарах та різних засіданнях. Уже після його першого виступу на комсомольських зборах до Федора підійшов сам декан факультету, поважний і суворий професор громадянського права. Глянув з-під кошлатих брів допитливо, наче зазирав у душу, й сказав приязно:
