Арахнофобія - Сорока Юрій В. (книги полностью .TXT) 📗

– Звідки така обізнаність? – примружився Ярослав. Хоча він завжди вважав майора своїм приятелем, схильність того до пустої похвальби його дратувала.

– Треба лишень уміло організовувати агентуру, Ярику, – Галкін припалив цигарку.

– Вербування агентури, пане майоре, це не найголовніше, її потрібно ще зберегти. Ти щойно «злив» мені свого агента. Його звуть Гриша, він бомж. З особливих прикмет – татуювання у вигляді перснів на середньому й безіменному пальцях правої руки. Живе на Личаківці близько двох років, – Ярослав широко посміхнувся, помічаючи, як самовпевнений вираз обличчя майора змінюється виразом легкої досади.

– Він, кіт помийний, не сказав, що «засвітився» тобі. Бог із ним, маю надію, ти вже все забув.

– Так. Я все забув, Вадиме. Але з тебе послуга, – Ярослав витяг із кишені джинсів крихітний пластиковий пакетик, до якого встиг перекласти знайдену на Личаківці гільзу. – Треба, щоб твої хлопці поглянули, чи не залишилось на ній відбитків.

– Гендляр, – Галкін підхопив прозорий прямокутник, недбало поглянув на гільзу і кинув його до кишені. Втретє наповнив свою склянку й випив, закусивши огірком. – Це і є твоя знахідка?

– Так. Стріляли з вулиці, ти звернув увагу?

– Що з того?

– Адже стріляти, знаходячись у салоні автомобіля, безпечніше – не так помітно.

У відповідь Галкін лише змахнув рукою:

– Стільки «вивихів» світом ходить, а ще в нас на Личаківці… Не переймайся. Вважаєш, на ній можуть бути відбитки?

– Цілком. Якщо вбивця не професіонал, його зазвичай вистачає лише на протирання «ствола», так, як показано в детективному кіно.

У коридорі, який відокремлював кабінети міської судмедекспертизи від моргу, почулися кроки, і за мить у дверях з'явився Кость. На ньому вже не було гумового фартуха і рукавиць, лише білий халат і високий докторський ковпак на голові. Щільно причинивши за собою двері, патологоанатом підійшов до рукомийника, відкрив воду і почав неквапно мити руки, щось безтурботно насвистуючи під ніс. Нарешті, підхопив білосніжного рушника, що висів на гачку над умивальником, витер свої схожі на клешні краба долоні й сів за стіл. Посунувши склянки, виклав на нього товсту канцелярську книгу, потім розкрив її посередині і взявся щось старанно записувати на пожовклих аркушах.

– Вип'єш? – запитав у нього Галкін.

– Ні, Вадиме, дякую, – покрутив головою Кость. – Ще маю офіційний висновок писати. Та й так плани на вечір.

Галкін, який добре знав, що «плани на вечір» – це не що інше, як сидіння перед телевізором поряд із дружиною Людмилою Феофанівною, котра категорично не терпіла горілчаного духу, лише криво посміхнувся.

– Як знаєш. Розповідай тоді.

Кость мовчки дописав, кинув авторучку на аркуші книги й відкинувся на спинку стільця.

– Власне, жодних сюрпризів. Смерть настала від вогнепального поранення в голову, на тілі жодних ознак насилля. Алкоголю в крові не виявлено. Стріляли в ліву скроню з близької відстані. Але самогубство маловірогідне.

– Чому так вважаєш?

– Кілька причин. Перша – більшість самогубців стріляє собі в праву скроню, хіба що покійний був шульгою. Друга – це те, як було виявлено труп. Ну й, нарешті, третя – відсутність залишкових речовин горіння порохових газів на долоні лівої руки. Стовідсоткової гарантії я поки не дам, але, схоже на те, йому допомогли залишити наш недосконалий світ.

– Поранення навиліт? – запитав Ярослав.

– Що? – Кость ніби відірвався від власних думок. – А, куля… як не дивно, але куля була в голові. Хоча стріляли…

– З пістолета ТТ, – продовжив патологоанатома Галкін.

– Саме так. Звідки ти довідався?

– Це було просто припущення, але, як бачиш, воно виявилося правильним.

– Ось куля, – Кость протягнув Галкіну пластиковий пакетик, копію того, у якому Ярослав нещодавно віддав гільзу. – Нехай займається балістика.

Опер дістав із кишені гільзу.

– Знаєш, друже Савицький, – задумливо мовив він, розглядаючи прозорий пластик на світло. – А от щось підказує мені: з одного поля ці ягоди.

– Цілком імовірно, – Ярослав звівся на ноги. – Я зателефоную до тебе завтра.

– Що збираєшся робити?

– Маю кілька побачень.

Галкін звівся й собі.

– Поки що дякую, Костю, – мовив він. – За мною не іржавіє, ти ж знаєш. Таку рибалку організуємо, надовго запам'ятаєш!

– Та годі тобі. І так мав його різати. До речі, коли буде офіційне впізнання?

– Напевне, завтра. У мене, правду кажучи, ще й заяви немає від родичів покійного. Це он – приватний сектор займається, – Галкін указав на Ярослава. – Такому як відмовиш?

Розділ 7

– Пані Барбаро? – запитав Ярослав, коли зі слухавки після довгих рівних гудків почулося шарудіння. – Вас турбує Ярослав Савицький.

– То nie Basia, Basia na Ukrainie, – почув після невеликої паузи сумний жіночий голос. – U jej biada, duza biada. [1]

Ярослав кілька секунд поміркував, після чого набрав український номер телефону. Красовська відповіла одразу.

– Вітаю, Барбаро. Ви все ще у Львові? – запитав Ярослав.

– Я не доїхала до летовища, – голос її був таким слабким і безбарвним, що Ярослав пожалкував про свій дзвінок. Проте вирішив іти до кінця.

– Ми могли би зустрітися з вами? Я маю перед вами певні обов'язки, тож, співчуваючи вашому лиху, мушу узгодити всі питання.

– Тепер ви не маєте жодних обов'язків. Дякую за вашу працю. Можете вважати себе вільним від нашої угоди.

– І, не зважаючи на це, прохаю вас про зустріч.

Важке зітхання у слухавці.

– Навіщо? Вони вбили його… Втім, мені зараз усе одно. Можете приїздити. Я в готелі «Київ».

– Дякую, пані Барбаро, я буду за півгодини.

Відповіддю слугували короткі гудки. Ярослав підійшов до краю тротуару й підняв руку. Жовтий автомобіль з «шашечками» на даху, ризикуючи зіштовхнутися з мікроавтобусом, який саме почав від'їздити від зупинки, привітно моргнув правим указівником повороту і сумирно застиг поряд з ним. Хлопчина за кермом, подивившись поглядом утомленого спекою кота, процідив крізь зуби:

– Куди?

– Готель «Київ».

Без зайвих розмов водій клацнув перемикачем поворотів і взяв різко ліворуч, примушуючи мікроавтобус, який тільки тепер оговтався після раптового «підрізу» і почав об'їздити таксі зліва, загальмувати й наповнити повітря роздратованим виттям клаксона. Ярослав відкинувся на спинку і заплющив очі. Навіщо він їде до неї? Якби зараз хтось поставив йому таке запитання, він навряд чи зміг би знайти відповідь. Так, він отримав добрий аванс, що з того? Адже за неписаними правилами приватного розшукового бізнесу аванс не повертався в будь-якому разі, вважаючись витратними коштами на проведення розслідування. Щоправда, відколи було отримано замовлення і гроші, минуло трохи менше доби. Але, врешті-решт, сама Красовська ясно дала зрозуміти, що не хоче отримувати назад свої гроші. Бондаренка, точніше, те, що від нього залишилося, знайдено. А розслідування вбивства – то справа Галкіна… Навіщо ж він сидить у таксі й мчить, долаючи спекотні коридори вузьких вуличок старого міста? Чому поспішає до вбитої горем жінки, котра сидить десь у полоні вкритих портьєрами вікон, така самотня і слабка перед горем, яке так раптово впало на неї? Що йому до її нещастя? Це робота. Просто частина його брудної роботи. Чому ж тоді він прямує до неї? Можливо, з тієї ж причини, яка примусила його залишитися у Грозному після того, як, отримавши гроші, поїхали додому дагестанці, естонці і навіть двоє з трьох земляків. Цією причиною як там, так і тут були мерці. Вони дивилися на нього невидющими очима і благали про помсту. Помсту від нього, найманця. Тому що всім навколо було байдуже. «Непримиренним» у Чечні було байдуже все поза межами свого власного «шляху Аллаха», романтикам, які опинилися в тому пеклі, було байдуже тому, що перед їхніми очима летіла шкереберть уся світобудова, перемішана за допомогою вогню «Градів» із тілами мирних жителів та вояків, чеченців і росіян… Та помста коштувала йому двох поранень, місяця на межі життя і смерті й ще трьох тижнів статусу гнаного хортами дикого вовка, коли, невідомо яким чудом уникнувши переслідувань ФСБ, він крався через простори Російської Федерації до кордону України. Тепер мерці знову були поряд. Яку ціну візьмуть вони цього разу?