Арахнофобія - Сорока Юрій В. (книги полностью .TXT) 📗
– Нікого! Казав уже. Підходжу – воно горить. Я зрозумів, що треба кігті рвати. Тут автомобілі самі по собі не загоряються.
Машина, чув, від'їздила. Не бачив її, темно було. На горищі спав… недалеко тут. Склянку всмоктав і заснув. Усе.
– Слухай, а ці люди, котрих ти бачив щойно, раніше ти не помічав їх тут?
– Ні.
– Ти давно тут?
– Третій год микаюсь. Як син помер, невістка швидко з хати викинула. Із зони відкинувся, а йти немає куди. От і бомжую.
– То, кажеш, не бачив тих хлоп'ят тут раніше?
– Не бачив. Не личаківські то урки.
Ярослав пожбурив недопалок у куток і звівся на ноги.
– Що ж, дякую на доброму слові. Йшов би ти звідси, чоловіче. Недобре тут.
– Поняв я, не вчорашній, – Гришка заховав до кишені другу десятку, швидко підхопив свою чималу клітчасту торбу й зник за купою мотлоху, звідки з'явився всього кілька хвилин тому.
Ярослав витяг мобільний телефон. Швидко натиснув кілька кнопок.
– Радіо-таксі, слухаю вас, – почув за мить мелодійний дівочий голос у слухавці.
– Доброго дня, прошу авто на вулицю Личаківську, – несподівано Ярослав згадав, що не знає своєї адреси. – Перекажіть водієві, щоб їхав до виїзду з міста, я зустріну.
Кілька секунд операторка про щось спілкувалася по радіостанції, після чого проспівала у слухавку:
– П'ять хвилин очікуйте, біла «Волга», – і почулися сигнали відбою. Ярослав зашпилив кобуру свого «гумостріла», який так і не знадобився, і почав обережно продиратися до виходу.
Розділ 6
Сивовусий водій таксі пильно оглянув дивного пасажира, але нічого йому не сказав. Очевидно, багаторічна праця за кермом таксомотора привчила його не ставити зайвих питань людям, які виглядали так, ніби в них пожбурили гранату.
– Не дивися так, – мовив до нього Ярослав. – Я заплачу за все.
– Адреса? – просто запитав водій.
Ярослав назвав адресу.
– Якомога швидше, я стомився сьогодні, потрібно відпочити.
– Помітно.
Невеличка двокімнатна «хрущовка», що її винаймав Ярослав, була для нього після всіх подій чимось на зразок тихої гавані для пошарпаного штормами корабля. Ярослав скинув у темному коридорчику свій брудний пошматований костюм і пройшов до ванної кімнати. Відкрив обидва крани і став під душ. Лише тепер згадав, що після повернення з Польщі вперше зайшов додому. Автобус, Федько, полячка, потім вибухонебезпечне вітання від невідомих жартівників. Цей день однозначно тягнув на те, щоб його решту провести у кріслі перед телевізором, потягуючи з улюбленого кухля прохолодне пиво. Заразом не зашкодить обміркувати події, у центрі яких, а в цьому Ярослав не мав жодних сумнівів, він опинився, зумівши перейти стежку комусь такому, хто звик спочатку кидати гранату, а потім розбиратися в ситуації, яка склалася. Хто ж цей невідомий, який почувається в межах Львова так, як зазвичай поводяться люди в горах роздертої війною Ічкерїї? Що довше роздумував над цим Ярослав, то більше схилявся до думки, що саме цей «бомбист» зможе розповісти йому про місцезнаходження малжонека пані Красовської.
Ярослав із жалем вийшов з-під пружних струменів теплої води і взявся за рушник. Саме цієї миті почув мелодію мобільного – телефонував Галкін.
Ярослав спересердя пожбурив рушник у куток і взяв телефон.
– Галкін, це несправедливо, я щойно зайшов до квартири.
– Намагаюся не відставати від тебе в ролі доброго вісника, – почувся голос Галкіна на тому боці. – Збирайся.
– Вбогому зібратися… Що там?
– Схоже, я виконав за тебе роботу. От тільки ти навряд чи будеш занадто щасливий – Євген Бондаренко щойно знайдений мертвим. Давай, під'їзди до моргу, поспілкуємося. Заразом розповіси мені про нинішній феєрверк на Личаківці.
– Ти й про нього знаєш?
– Чого б я був вартий, якби мені не було відомо про вибухи гранат у моєму районі? – відповів запитанням на запитання Галкін. – Не барися.
У приміщенні патологоанатомічної експертизи було напівтемно, пахло формаліном, ліками і смертю. Тут, на відміну від сусіднього приміщення моргу, де покійники лежали на столах роздягнені, вимиті, з биркою на великому пальці правої ноги й акуратним швом «від горлянки до пупка», була дещо інша картина. Ті, кому доля не посміхнулася зовсім нещодавно, лежали в одязі, у якому їх застала смерть, подекуди брудні і вкриті закипілою кров'ю. Ложами їм слугували схожі на неглибокі ванни столи з нержавіючої сталі, з водопровідними кранами та короткими шлангами в головах. За допомогою останніх напівп'яні санітари-лаборанти змивали той самий бруд і кров із трупів, а заразом і те, що залишалося після розтинів. Хоча Ярослав ніколи не любив заходити сюди, кілька останніх років він не відчував жодних емоцій, проходячи крізь рівні ряди столів. Після баченого ним у Чечні картини міського моргу не викликали навіть огиди. Вони були звичайними мерцями, навіть ті, котрі побували у серйозній ДТП. Серед них не було розірваних на шматки вибухом авіабомби куп м'яса, спалених напалмом мумій і обгризених собаками дитячих кістяків.
Галкіна Ярослав відшукав у глибині приміщення, поблизу освітленого кількома яскравими лампами стола, на якому лежало приготоване до розтину і прикрите білим простирадлом тіло.
– Ти саме вчасно, – поманив Ярослава рукою Галкін. – Поглянь, твій клієнт?
Ярослав обережно відкинув з голови померлого простирадло і придивився. Навіть перекошене гримасою болю, обличчя неможливо було сплутати з іншим – перед ним був той, хто на фото посміхався з тайського літа, стискаючи в обіймах Барбару Красовську. Ліва скроня Євгена Бондаренка була чорною від закипілої крові і порохових газів.
– Це він, – Ярослав смикнув простирадло, прикриваючи голову вбитого. – Євген Бондаренко.
– Добре. – Галкін поглянув на чоловіка в гумовому фартусі, білій шапочці й окулярах. – Ми зачекаємо, Костю.
– Можете пройти до мого кабінету, – схилив голову той. – Це забере не менше години. Коньяку і сигар я не маю, але у столі є спирт. Так що розташовуйтеся, там зручніше.
– Ходімо, – Галкін підхопив Ярослава під руку. – Спирт – це, звичайно, не коньяк і сигари, але краще, аніж патрати жмурів.
У кабінеті патологоанатома Галкін поводився як справжній господар. Швидко відшукав у столі літрову пляшку зі спиртом, під краном у кутку кімнати вимив чотири склянки, після чого одну з них наповнив спиртом до половини, решту доливши дистильованою водою, добутою з того ж таки столу. Останніми мазками доповнив картину трилітровою банкою квашених огірків із холодильника біля вікна кімнати, серветкою і парою виделок.
– Сідай, не соромся. Тут, звичайно, без шику, але все по-простому, а головне – з лікувальною метою, – він клацнув нігтем по пляшці зі спиртом, – медичний!
Ярослав посунув стілець і сів навпроти Галкіна. Той протягнув йому склянку з прозорою рідиною. Взявши, він зважив її в руці й відставив.
– Де його знайшли? – запитав.
Галкін знизав плечима.
– Не п'єш? Ну, як знаєш, – він перехилив свою склянку, голосно видихнув і захрумкотів огірком. – А я вип'ю. На сьогодні досить служби. А знайшли його в іншому кінці міста, на цвинтарі. Ти часом не знаєш, що він міг робити на цвинтарі?
– Вони разом із Мостовим і Сердюком мали відвідати могилу батьків Барбари.
– Тоді зрозуміло. Його знайдено під купою сміття, за три сектори від могил Красовських.
– Причина смерті – той «вогнепал», що я бачив у нього на скроні?
– Вірогідно, але не будемо поспішати. Зараз Кость нам про все розповість, для того ми тут і сидимо. – Галкін налив собі ще порцію і швидко випив. – Що ж усе-таки трапилося в тебе на Личаківці?
– Банальний вибух армійської гранати Ф-1.
– Ого! – присвиснув Галкін. – Жорстокі з тобою люди.
– Життя з нами жорстоке. Я дещо там накопав, хотів ще трішки побродити. Але, очевидно, мав місце так званий феномен повернення злочинця на місце злочину.
– Злочинців, – Галкін явно намагався підкреслити свою обізнаність, як робив це завжди. – Двоє молодиків у сріблястій «Хонді». Що ж ти накопав?
