Острів злочинців - Ненацький Збігнєв (серии книг читать онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
— До кого?
— Та я ж казала вам, до Кондраса, що засвічує на річці бакени. Його дочка, Ганка, вчиться на лікаря у Варшаві. Там така горда пані стала, коли йде вулицею, то ледве вітається. Тепер не буде так кирпу гнути, як батька посадять.
— Посадять? А чого?
— Ну, коли той чоловік пішов до Кондраса та ще й, кажуть, ночував у нього, а тепер у лісі знайдено його кістки, то, певне, не хто інший його забив, як Кондрас.
Я подумав про Ганку, про її таємницю. Он воно що! Ось чому Ганка так дивно повелася, коли я розповів їй про кістяк, знайдений у давньому бункері. Ось звідки вона знає прізвище вбитого. Нікодем Плюта ночував в їхній хаті…
Сплативши пані Пілярчиковій за непотрібні мені мундштуки, я вийшов на вулицю і вже збирався сідати в машину та вертати до табору, коли це мені здалося, наче далеко попереду майнула постать пана Кароля. «То він не пішов рибалити?» — здивувався я. І хоч Кароль, як і я, іноді приїздив до містечка по цигарки чи якісь харчі, проте я покинув машину перед крамницею Пілярчикової й швидко подався до ринку.
Справді, це був пан Кароль. Він зайшов до цукерні біля автобусної зупинки. Я підійшов до великої вітрини й зазирнув усередину.
Пана Кароля біля буфету не було. Я помітив його в глибині, коло мармурового столика. Він вітався з кимсь, хто, певне, чекав на нього. Коли пан Кароль сів, я побачив, що людина, з якою він зустрівся в цукерні, була… Тереза.
Вертаючи до табору, я посміхався: «Оце так? Тереза взялася тепер за пана Кароля?»
Надходив вечір, похмурий літній вечір, у повітрі пахло дощем. «Вночі, певне, піде дощ», — подумав я.
Поставивши «сама» біля намету, я подивився на річку» ще й досі бурхливу й каламутну від намулу. «О цю пору Ганчин батько засвічує ліхтарі на бакенах, — згадав я. — Цікаво, чи й сьогодні він світитиме й чи знову хтось моторошно гукатиме «Ба-ра-баш»?»
Я знову завів «сама» й поїхав до лісу. Там, де колись причалював річковий пором, я спустив «сама» на воду і повільно поплив за течією, посеред річки, аби машину не зауважив хто із Ганчиної хати, що стояла над самісінькою водою. Далі я завернув у рукав і незабаром під їхав до Острова злочинців.
Бралося на ніч, темрява дедалі густішала. Я ледве знайшов стежку, що вела в глиб острова. На якусь мить я затримався біля спільної могили Барабашевої зграї.
«З усієї зграї живими лишилися тільки двоє, — міркував я. — Обидва через п ятнадцять років ув'язнення опинилися на волі. Перший з них, Нікодем Плюта, загинув восени минулого року, його тіло хтось сховав у давньому бункері. Чи не ймовірно, що Плюту вбила та сама рука, яка написала анонімного листа й допомогла знищити всю банду? Може, та людина заприсяглася помститись усім Барабашевим людям, навіть і тим, хто відбув, як кару, довголітнє ув'язнення? Тут не йшлося про скарби дідича Дуніна, це була кривава помста. А що ж керувало Плю-тою, коли він з в язниці одразу подався сюди? Що тягло його в ці краї, наче нетлю — блиск вогню, на якому вона спалює собі крила й гине?»
Повільно побрів я від могили Барабашевої банди. Опинившись на великій галявині, я огледівся.
Біля дерев'яної будки хтось стояв спиною до мене. Здалека я бачив лише постать. Раптом вона зникла за будкою, і я почув, як рипнули двері.
«То, мабуть, Кондрас», — подумав я і вже зовсім сміливо перетнув галявину. Мені здалося це зручною нагодою поговорити з ним про ті звинувачення, що про них казала Пілярчикова.
— Що ви тут робите? — спитала мене Ганка, виходячи з-за дерев'яної будки.
— Це ви? — збентежено вигукнув я.
— Батька викликали до міліції, і він ще й досі не повернувся. А вже темно, треба якось засвітити ліхтарі. Я знаю, що в цій будці був запасний ліхтар, то й приїхала човном по нього.
— Я допоможу вам.
Ганка кивнула. її, очевидно, тішила зустріч зі мною.
— Брр, — здригнулася вона, замикаючи двері. — Не люблю сама ходити до цієї будки.
І знову спитала:
— Чого ви приїхали сюди, на острів?
— Не знаю, — щиро признався я. — Цей острів просто інтригує мене. Тут сталося стільки страшних подій…
— Це правда. А чи знаєте ви історію острова? Вже в самому його виникненні є щось драматичне. Було це, кажуть старі люди, двісті років тому. Якось улітку плотарі сплавляли річкою величезні дубові колоди. Літо видалося тоді жарке, посушливе, рівень води в річці геть упав, і люди мусили часто перетягати плоти через мілину. Нарешті по тій роботі вони так знемоглися, що зажадали від купців більшої платні. Купці довго міркували, чи пристати їм на вимогу плотарів. Тривало це кілька день, плоти стояли на воді, ось тут, саме в цьому місці. За цей час води стало ще менше, плоти опинилися на мілині. І хоча купці нарешті погодилися збільшити платню, та вже ніхто не зміг зіпхнути на воду величезні стовбуряки. Плотарі кинули їх і, нічого не заробивши, повернулися додому. Вони тішилися надією, що наступного року, коли підніметься вода, можна буде зіпхнути плоти з мілини. Але річка нанесла на колоди стільки піску й намулу, що з них утворився острів, який більшав з року в рік. Навіть тепер, коли хтось пробує викопати тут глибоку яму, знаходить у землі потрухлу деревину…
— А по тому сталася тут драматична поразка Барабашевої зграї, — закінчив я Ганчину розповідь про острів. — Уявляю собі ту мить, коли військо й міліція на човнах оточили острів, на якому ночували бандити. Кажуть, що тільки в останню мить вони завважили небезпеку й кинулися боронитись. Та було вже пізно. Військо вдерлося на острів, нараз спалахнула стрілянина, однак Барабаш не думав здаватись. Адже він добре знав, що його чекає за всі його злочини. Це знала й більшість бандитів, руки яких були в людській крові. Тож і боронились вони так, що міліція схопила живцем тільки Плюту та ще одного бандита.
— А згодом Плюта теж загинув на цьому острові.
— Невже? Значить, його убито тут? — пробурмотів я. Ганка знітилася.
— Ні, ні, я не знаю, де його вбито. Благаю вас, кінчаймо цю розмову. Вже темно, бакени не засвічені, й пароплави можуть попасти на мілину.
Біля берега стояв Кондрасів човен. Ганка поклала в нього запасного ліхтаря, й ми попливли вздовж річки.
Уже зовсім поночіло, коли Ганка відвезла мене туди, де я залишив «сама». Допіру тепер я наважився спитати в неї найважливіше:
