Острів злочинців - Ненацький Збігнєв (серии книг читать онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Звірення пана Короля. — Чого він боїться? — Дивна Ганчина поведінка. — Приїзд офіцера з Головною управління міліції. — Слідство. — Таємничий анонім. — Хто зрадив Барабаша? — Підозра падає на бакенщика. — Вбивство. — Історія Острова злочинців. — Злочин на острові. — Куди зник труп?
День був теплий, хоч і похмурий. По обіді я сидів на траві перед своїм наметом й знічев'я роздивлявся навкруги. В таборі антропологів панували спокій і тиша, бо члени експедиції лягли відпочити. Річкою повільно плив вантажний пароплав, тягнучи три баржі. Вони здавалися порожніми, та пароплав насилу змагав течію збуреної річки. Чорний дим клубочився в нього з димаря, і вітер доносив аж до мене гуркіт парової машини.
З намету, що стояв край табору антропологів, вийшов пан Кароль. Як завше, він спершу сторожко оглядівся довкола, побачив мене і наче зрадів.
— Добридень! — люб'язно всміхнувся він.
— Добридень, — пробурмотів я.
Він сів обіч мене на траві, вийняв цигарки.
— Даруйте, що морочу вам голову, — почав він, — але я дедалі менше розумію, що тут діється. Тож і прийшов попрохати вас дещо мені пояснити. Пані Залічка розповіла, що ви визволили з підземного бункера якогось рибалку на ім'я Скалбана, а сьогодні вранці, коли ви ще спали, до табору приїхала міліція й забрала голову, зроблену паном Опалком. Мені пощастило дізнатися, що пан Опалко відтворив обличчя людини, яка була восени тут, у містечку, і нагло зникла безвісти. Цю людину начебто вбито, а тіло кинуто в колишній бункер. Гарцери знайшли череп і принесли сюди, пан Опалко відтворив за черепом обличчя, і в такий спосіб з'ясувалася ця темна історія.
— Авжеж, це темна історія.
— Як на вашу думку, чи ми не матимемо неприємностей з цього приводу? Може, краще скласти намета й податися до іншого, спокійнішого місця? Я приїхав відпочивати, і темні історії мене аж ніяк не розважають. Та я боюсь, що мій переїзд сприймуть як втечу, і я накличу на себе біду. Однак іншого я боюся дужче. Пані Залічка впевнена, що я — детектив, який приїхав сюди розв'язати кримінальну задачу.
Багато разів я намагався пояснити їй, що я ніякий не детектив, та що частіше це казав, то більше вона впевнювалася в своїй вигадці. Я працюю у Варшаві на пошті, прошу, ось моє посвідчення. Мені не хотілось, аби міліція гадала, що я видаю себе за когось іншого. Не хочу мати ніякої халепи. Чи зможете ви пояснити пані Залічці її помилку?
— Спробую, — невпевнено сказав я.
Посвідчення пана Кароля я не схотів дивитись, адже не мав на це права.
— А той Скалбана? Навіщо його ув'язнено в підземеллі? — спитав пан Кароль, вираз його обличчя був надзвичайно нещасний. — Не розумію, що тут діється. Як навмисне попав у цю колотнечу й тепер матиму неабиякий клопіт. Що робити? Я приїхав сюди відпочивати, рибалю, хоч риба й не ловиться, маю досить прикростей за свою відпустку, а тут іще той злочин…
— Ну, це нас не стосується. Ту людину вбили восени, коли ми були далеко звідси.
— Так, так, це нас не стосується, — зрадів пан Кароль. Він підвівся, побачивши Ґанку, що йшла до мого намету.
— Не буду вам заважати. Перепрошую й дякую за добре слово, — сказав пан Кароль і вклонився мені.
— Скалбана знайшовся! — повідомила Ганка. — Я бачила сьогодні, як він плив човном по річці.
— Знаю. Це я його знайшов, — мовив я переможно.
І розповів їй, як ми сховалися в малиннику, як приїхав пан Гертель, як нас зрадила Тереза, як ми знайшли лаз до підземелля, а в ньому зв'язаного Скалбану, котрий не зміг переконливо пояснити, що з ним сталося.
— Скалбана брехав, — кивнула головою Ганка. — Важко припустити, щоб Гертель, чоловік тут зовсім чужий, так добре орієнтувався серед давніх бункерів. Найкраще за всіх у бункерах орієнтується сам Скалбана. Я певна, що це він привів Гертеля в підземелля, але там сталося щось таке, чого Скалбана не передбачив. Гертель зв'язав його й покинув.
— Чому? Навіщо він це зробив?
— О, якби ми могли відповісти на це питання, то, напевне, з'ясували б і те, де саме сховано колекції дідича Дуніна.
— Ви гадаєте, що ув'язнення Скалбани має якийсь зв'язок із тими колекціями?
— Не знаю. Мені тільки так здається…
— А я гадаю, що це пов'язано тільки з убивством.
— Що таке? Про що ви кажете? — вигукнула Ганка. Вражена моїми словами, вона зірвалася з місця.
— Я кажу про вбивство Нікодема Плюти з Барабашевої зграї. Його було засуджено до смертної кари, але Державна Рада його помилувала. Восени минулого року Плюта вийшов із в'язниці, але був тут кимось убитий.
Ганка затулила лице руками.
— Боже милостивий, — тихо мовила вона. — Тож про це вже відомо!..
— Звичайно. Тільки мене цікавить, звідки й ви це знаєте.
Вона опустила руки й збентежено глянула на мене.
— Я нічого не знаю. Я нічого не казала. Вам здалося.
— Люба пані, я був би сліпий та глухий, якби не зробив висновку з вашої поведінки: ви щось знаєте, і це вас бентежить.
— Неправда, — рішуче відказала вона. Я стенув плечима.
— Я не збираюся витягати з вас визнання. Однак мені здається, що для вас самої, для вашого спокою було б краще, аби ви розповіли все, що знаєте.
Тільки-но я скінчив говорити, як до нас долинув гуркіт моторного човна. Через якусь мить з-за закруту річки вискочив сірий міліцейський моторний човен. Він плив швидко, задравши ніс, а позаду тяглася біла пінява смуга.
— Я дуже шкодую, — сказав я Ганці, — що вас не було з нами, коли ми знайшли ув'язненого Скалбану. Останнім часом у мене склалося враження, що ви втратили цікавість до усіх дивовижних подій, які тут сталися.
— Саме так. Моя цікавість до цих подій могла викликати підозру. І навіть таку підозру, що хвилину тому ви запевняли мене, наче я знаю більше, ніж кажу, і наче саме через те я неспокійна.
— Що то був за лист, якого дістав ваш батько? — нараз спитав я.
— Який лист?
— Той, про якого ви мені казали на острові, коли раптом зажадали, аби я пішов звідти. За кого ви тоді мене мали?
Сірий моторний човен крутнувся посеред річки й помчав до берега, до табору антропологів. Коли човен підплив ближче, я розпізнав у ньому людей. Біля стерна сидів міліціонер, а посередині — цивільний з довгим гачкуватим носом.