Арахнофобія - Сорока Юрій В. (книги полностью .TXT) 📗
Ярослав кинувся до дверей ліфта, щойно вони розчинилися, і останньої миті встиг схопити тендітну жіночу руку, яка стискала невеличкий, але цілком здатний убивати браунінг. Постріл лунко ляснув, відбився від високої стелі холу, й на підлогу, бризнувши осколками скла, впала люстра. Нетямлячись від люті, Ярослав стиснув зап'ястя правої руки Барбари й зірвав з її голови червону шовкову хустину, намагаючись схопити її за волосся й кинути на підлогу. З насолодою відчув у руці чималий жмут цього самого волосся, потягнув і… Розгублено зойкнув від несподіваного болю – із залишеної без уваги лівої руки Барбари йому в обличчя, позбавляючи здатності бачити й відчувати, вдарив струмінь сльозоточивого газу. Почув лишень, як, віддаляючись, зацокотіли по підлозі жіночі підбори.
Неймовірно! Вона пройшла їх усіх, як ніж проходить крізь шмат масла, і тепер може розчинитися серед тримільйонного міста. А він, Ярослав Савицький, той, хто пройшов пекло війни і розплутав десятки справ, не лякаючись вийти один на один із сильними й озброєними чоловіками, він зможе лише розпустити соплі й обливатися сльозами, не в змозі зробити кроку. Від цієї думки Ярослав загарчав, наче поранений звір. Ні, не для того, щоб упустити її зараз, він прожив останні кілька місяців. Похитуючись, він зайшов за стійку адміністратора. Радше навпомацки, аніж намагаючись щось побачити крізь набряклі повіки, почав шукати річ, яка б помогла припинити сутужний біль. Очі і все обличчя пекли нестерпно. Повагавшись, відставив графин із водою – з власного досвіду знав, що вражені газом ділянки слизової оболонки та шкіри від води боліли ще дужче. Нарешті рука натрапила на пачку м'яких паперових серветок. Подумки лаючись, Ярослав швидко протер очі й подався слідом за Барбарою. Хоча біль і не припинився, серветки дещо допомогли відновити можливість бачити. Наостанок боляче вдарившись плечем об виступ стіни біля входу за стійку, Ярослав пошкутильгав до дверей на вулицю. Щосили намагався стримати стогін.
Барбару він помітив крізь скло дверей, коли йому залишалося здолати до них ще кілька метрів. Вона стояла на проїжджій частині дороги поблизу правих дверцят «дев'ятки», з якої щойно вийшов Ярослав, і тримала на мушці капітана за кермом.
– Геть із машини, бовдур! Ще секунда, і я нароблю в тобі дірок! Геть, кому сказала!
Капітан, котрий одразу ж утратив усю свою пиху поспіхом виліз із машини. Але навіть така швидкість переляканого слуги закону була для Барбари замалою – вона дещо звела ствол пістолета і двічі вистрілила в повітря. Капітан мішком гепнувся на асфальт. Коли Ярослав штовхнув двері і вибіг на вулицю, Барбара вже запустила стартер. За мить мотор авто ревонув і воно з пищанням шин рвонуло з місця. Ярослав, намагаючись не піддаватися відчаю, побіг до тротуару, на якому завмер сірий «Рено» з написом «ДАІ» на капоті й увімкненими світловими сигналами. Не звертаючи уваги на двох даїшників, котрі, роззявивши роти, дивилися, як він заскочив за кермо їхнього авто, увімкнув швидкість і рвонув у потік транспорту. На ходу розлякав десяток водіїв, котрі проїздили повільно, роздивляючись стовп чорного диму з вікна на четвертому поверсі готелю.
– Стій, гаде! – встиг лише крикнути один з даїшників, після чого Ярослав потонув в оркестрі клаксонів і ревінні двигуна.
Очі пекли нестерпно, і сльози все ще заливали їх, заважаючи бачити те, що робиться попереду. Однак Ярослав якимось дивом зміг не лише помітити за півтори сотні метрів від себе «дев'ятку» Барбари, але й проскочив повз машини, які дременули від нього врізнобіч, не зачепивши жодної з них. Спочатку, від надто стрімкого стрибка з бордюру, бідолашний «Рено» кілька разів вильнув задом і здійняв цілий водограй водяних бризок, але зрештою вирівнявся і почав набирати швидкість.
Він наздогнав її на шляхопроводі, що вів з моста Метро на Дніпровську набережну. Перелаштовуючись із ряду в ряд і викликаючи хвилю обурених клаксонів, Барбара мчала на шаленій швидкості. Вона не зважала на світлофори й інші машини, розпачливі помахи міліцейських жезлів і несамовите пищання шин навкруги. Водії, яким трапилася прикрість опинитися не в тому місці не в той час, застосовували екстрене гальмування, намагаючись уникнути зіткнення з божевільною торпедою, що на неї перетворився легковик, спрямований рукою готової на все Красовської.
До «дев'ятки» залишилося сто метрів, п'ятдесят, тридцять. Ярослав поступово приходив до тями, оговтуючись від дії сльозоточивого газу, і не залишав своїй здобичі жодного шансу втекти – нагадували про себе навички керування, отримані замолоду, коли він брав участь у змаганнях з авторалі.
Ось і подряпаний задній бампер «дев'ятки». Ярославові довелося навіть різко пригальмувати, щоб уникнути зіткнення. Тієї ж миті він ледве встиг пригнутися, мало не впавши під кермо, – заднє скло «дев'ятки» вибухнуло водограєм блискучих осколків, і на вітровому склі його автомобіля з'явилися дві білі цятки – Барбара відкрила вогонь, намагаючись збити з хвоста надокучливого переслідувача. Гонка забитими транспортом вулицями Києва тривала.
Вдруге Ярославові вдалося наздогнати її вже біля в'їзду на шляхопровід Південного мосту. Широка асфальтована естакада підхопила автомобілі, й за лічені секунди за склом побігли високі опори підвісного мосту, від яких униз тягнулися опахала сталевих канатів. За мостом вони вискочили на кільце, пролетіли на червоне світло під тривожні переливи міліцейських свистків і виїхали на швидкісну магістраль, яка вела до Борисполя. Ярослав відчув, що ця гра йому остогидла.
– Ну, досить, пташко, – мовив він крізь зуби і вдавив педаль акселератора в підлогу.
За хвилину дволітровий мотор «Рено» розігнав машину до потрібної швидкості і вона нахабно буцнула задній бампер «дев'ятки», примушуючи її затанцювати дорогою, – Барбара не сподівалася на таку поведінку Ярослава і тепер щосили намагалася втримати автомобіль. Після другого удару бампер захрускотів і Ярослав відчув, як колеса його авто перескочили через рештки пластикового облицювання. На мить сяйнула думка, що пробити шину на швидкості півтори сотні кілометрів за годину не найкращий спосіб зберегти добре здоров'я. Але лише на мить. Під час третього удару Ярославу вдалося зачепити зад автомобіля Барбари трохи збоку. «Дев'ятка» почала гуляти дорогою ще сильніше. Зрештою вона з гучним хрускотом ударилася у відбійник, що розмежовував зустрічні смуги руху, різко взяла праворуч і зачепила жовтий мікроавтобус, який щосили намагався загальмувати. Останнім, що побачив Ярослав, кидаючи свій автомобіль праворуч, була хмара пилу, з якої вилетіла понівечена «дев'ятка». Вилетіла, щоб зануритися у смугу густого підліску при дорозі.
Коли він підбіг, Барбара була ще в салоні. Очевидно, намагалася прийти до тями. Ярослав швидко розчинив водійські дверцята і рвучко витягнув Барбару з авто, не забуваючи перехопити руку, у якій вона все ще стискала пістолет. Розігнув її пальці й відкинув зброю геть. Лише після цього зустрівся з нею очима. З повними ненависті й пекельного болю очима під залитим яскраво-червоною кров'ю чолом. Від дороги вже бігли люди. Кількість міліцейських машин збільшувалася щохвилини.
– Все. Нарешті, все, – видихнув Ярослав і відіпхнув її від себе так, що вона вдарилась об кузов розбитої машини.
Барбара не пручалася й не намагалася втекти. Вона лише дивилася Ярославові в очі тим самим повним ненависті поглядом, холодним та злим. Напевне, так дивиться на жертву павук.
– Невже ти нічого не відчуваєш до мене? – раптом прошепотіла вона. – Після того, що відбулося між нами у Варшаві?
– Відчуваю, – сказав Ярослав і повернувся, щоб іти геть. – Арахнофобію.
Далеко позаду лунали тріск автоматних пострілів, ревіння вогню та крики людей. Бій ущухав. Ліниво гуркотіли вибухи чи то реактивних снарядів, чи то артилерійських фугасів. Вище, у вкритій напівпрозорою імлою височині неба, йшла пара штурмовиків СУ-25. Закінчивши свою криваву роботу, пілоти поверталися на базу. Ярослав озирнувся й не побачив круг себе нікого з бійців. Але його це не бентежило. Він просто йшов, продираючись крізь густий підлісок, і роздивлявся чудо природи, яке поставало перед ним після царства смерті, залишеного позаду. Це були звичайні листочки на деревах, тендітні й ніжно-зелені, такі, якими вони можуть бути лише кілька днів після того, як розпустилися бруньки. Він зупинявся й обережно підносив гілки з цими листочками до обличчя, вдихаючи несміливий аромат весни, милувався ними й намагався зберегти в пам'яті. І раптом помітив, що на ньому немає обридлого камуфляжу та «розгрузки». Шию не муляє ремінь автомата, а на плечі не тисне рюкзак зі спорядженням. Ярослав був одягнений у прості джинси й сорочку з коротким рукавом, а на ногах замість важких солдатських черевиків мав звичайні туфлі. Та чи гуркіт битви чує він позаду? Ні, це лише громовиці. З півдня надходить тепла травнева злива, і чорна, вагітна блискавками хмара готова розродитися щедрим дощем, напуваючи землю життєдайною вологою.
