Арахнофобія - Сорока Юрій В. (книги полностью .TXT) 📗
Барбара прощаючи усміхнулася.
– Я подумаю над вашою пропозицією, а ви мусите довести, що заслуговуєте на мою увагу.
І Олександр Кравченко довів, що він дійсно галантний кавалер і цілком заслужено може бути наділений увагою світської левиці. Він був куртуазним та оригінальним. Він був дотепним і веселим. Він був уважним і запопадливим. Одним словом, перед Барбарою Красовською, жінкою, котра звикла рахувати свої перемоги над чоловіками десятками, постав черговий грошовитий бовдур, який після недовгої обробки погодиться на все, що вона йому запропонує. А проводити таку обробку Барбара вміє. Так, вона докладе максимум зусиль. Перевершить навіть саму себе, але поверне собі те, що втратила минулого разу. І їй зовсім не буде шкода цього білявого красеня, як не було жаль тих, попередніх. А за що їх жаліти? Мерзенні покидьки, які дивляться на жінку лише як на об'єкт сексуальних домагань або на служницю, котра повинна догоджати їм, готувати їжу і прати білизну. О, вона достатньо помстилася всім тим самцям, які мали сміливість відчути свою перевагу над нею. І мститиметься й надалі. І житиме за їхній рахунок. Хто сильніший, той має на це право. Тим паче, якщо сильніший – тендітна жінка, обділена фізичною силою за законами природи.
Барбара занурилася у свою стихію. Все було, як і раніше – дорогі ресторани, розкішні авто, відвідини світських раутів і богемних тусовок. Ті ж закохані очі навпроти, точнісінько такі, як і раніше. Відчуття власної сили, коли чоловік перетворюється на кумедну ляльку-маріонетку в руках досвідченого ляльковода, і п'янка насолода від думки, що незабаром вона зможе забути про цього самця й зажити так, як гідно жити людині, подібній до неї. А на гроші цього молодика можна буде жити досить добре – стільки знайомств серед багатіїв, така щедрість на подарунки і здатність смітити грошима без жодного на те приводу ясно промовляли Барбарі, що в її тенетах саме той, кого вона шукала. Все, як і багато разів раніше, все відточене до віртуозності й бездоганності, все поставлено на потік. І не знала Барбара Красовська, котру Ярослав тепер інакше, як «павучиха», не називав, що всі останні дні, починаючи від знайомства з Олександром Кравченком, кожен її рух, погляд, кожне слово фіксувалися й навіки залишалися у кристалічних глибинах цифрової пам'яті сучасних засобів спостереження. Кожен її крок був на видноті, а невеличкий, нафарширований трьома центнерами скажено дорогого шпигунського обладнання мікроавтобус був завжди неподалік від неї. І в ньому дуріли від безсоння й неймовірної кількості кави Ярослав Савицький і Вадим Галкін. Пастка поступово дедалі більше засмоктувала «чорну вдову», почавши відлік останніх годин її пекельної діяльності.
Розділ 15
– Сьогодні в нас особливий день, – прошепотів голос у слухавці, й посмішка злетіла з вуст Олександра Кравченка. – Сьогодні я хочу кохати тебе і бути коханою. Ти приїдеш?
– Так, я приїду, – тремтливим від хвилювання голосом відповів лейтенант. – Коли?
– Ти питаєш «коли»? Я втомилася очікувати на тебе…
– Я буду за півгодини, кохана. Люблю тебе.
Кравченко вимкнувся й подивився на Ярослава.
– Ну от і все. Попалася пташка, – у безтурботному голосі не було й тіні хвилювання, лише сарказм. – Думаю, сьогодні вона почне мене пригощати. Хоча, повір мені, Савицький, переконати її в тому, що для мене все серйозно і я готовий пов'язати свою юнацьку долю з її долею, було титанічною працею. Ящик пива, не менше.
– Хабарник ти, Сашку, – зітхнув Федько, зблиснувши поглядом з-під скла окулярів.
– Тоді ще відро раків! Як компенсація за напади на честь мундира.
– Домовились, – відмахнувся Ярослав. – Ти все пам'ятаєш із того, що тобі казали?
– Ой, не треба-таки казати мені, що в мене погана пам'ять. Вона у мене таки добра!
– Повтори все, що маєш зробити, Сашуню, – подав голос Галкін, котрий досі дрімав, прикрившись газетою.
Кравченко зітхнув.
– Купую квіти, беру таксі і мчу назустріч своєму щастю. Прибувши до готельного номера Барбари, вдаю із себе закоханого Вертера, упадаю за нею й очікую, коли вона підсипле алдрін у сік. Після цього очікую на вас. Вадиме Олексійовичу змилуйтеся, хіба це все настільки складно, що потрібно стільки разів повторювати? Покладіться на мене, все влаштую, як у найкращих будинках Лондона! Головне, щоб не підвела апаратура і все залишилося зафіксованим.
– Про це обіцяли поклопотатися наші київські друзі, – Галкін змахнув рукою. – Усе, причепурися й біжи до Красовської… Вертер!
За годину Ярослав сидів у салоні «дев'ятки» служби зовнішнього спостереження Київського УМВС і нервово постукував кінчиками пальців по чорному м'якому велюру спинки сидіння. Хотілося палити. Надто від того, що чорнявий капітан із надмірно гордовитим виразом обличчя крізь зуби попрохав його не палити. За два десятки метрів, за залитим дощем вітровим склом автомобіля, був помітний мікроавтобус, у якому разом із Галкіним і Федьком очікували троє працівників столичного «Беркута». Ярослав пригадав вигляд цих одягнутих у кевларові бронежилети й титанові «сфери» здорованів у хвилину, коли ті дізналися, якого бандита їм доведеться затримувати. Він зловтішно посміхнувся. Це була невеличка помста столичній міліції за неможливість викурити цигарку. В руках у капітана, який сидів на передньому сидінні, ожила радіостанція:
– Шістсот десятий, шістсот десятий, я шістсот перший, прошу на зв'язок.
– На зв'язку шістсот десятий, – недбало кинув у мікрофон капітан.
– Вертер зайшов, зайшов Вертер, як зрозуміли, прийом?..
– Зрозумів вас, шістсот перший.
– Готовність номер один.
– Готовність номер один, зрозумів, – він поклав радіостанцію на панель приладів і косо подивився на Ярослава. – Не можна було «прийняти» її без такого гучного шоу?
– Не можна! – буркнув Ярослав. Йому не хотілося спілкуватися з цим хвальком.
Минали хвилини. Ярослав без цікавості роздивлявся автомобілі, які проїздили повз них густим потоком, розбризкуючи дощову воду. Півгодини минуло як цілих дві, потім ще півгодини. Радіостанція мовчала. Ярослав зітхнув і зібрався припалити цигарку, нехтуючи бажанням капітана, коли рація ожила:
– Шістсот десятий, шістсот одинадцятий, шістсот дванадцятий – уперед! Беремо її, хлопці! Швиденько!
Вискочивши з машини, Ярослав помітив, що троє беркутівців уже добігають до дверей готелю. Він зітхнув і попрямував слідом. Бігти, наздоганяючи спецназ, він не збирався. Бувають моменти, коли швидкість не найголовніше.
Широкий хол готелю був зовсім порожнім – адміністрацію евакуювали на час проведення операції, а спецназ і двоє оперів уже гупали черевиками по сходах на два поверхи вище. Ярослав зупинився і припалив цигарку. А може, капітан має рацію і арешт однієї жінки, нехай і міжнародного злочинця, не вартий такого галасу? Адже навіть телепню зрозуміло: головне в цій справі не арешт, а грамотно дібрані докази. Не поспішаючи, Ярослав рушив до сходів.
І саме цієї миті присів, рефлекторно прикриваючи голову: десь нагорі лунко й потужно гримнув вибух.
– Твою мать!!! – лише гаркнув Галкін, який слідом за Ярославом увійшов до холу. Він швидко видобув з оперативної кобури пістолет і побіг сходами догори. – Ярику, візьми ліфти! – кинув наостанок.
Ярослав пожбурив недопалок на мармурову підлогу й покрокував у бікліфтів. Уже за кілька секунд почув, як десь нагорі запрацював один із підйомників. Він поглянув на таблички над дверима ліфтів. Середній із трьох – кабіна рухалася з шостого поверху вниз і зупинилася на четвертому саме там, де був номер Красовської. Після цього поїхала донизу. Таймер на зеленкуватому табло почав відраховувати секунди до прибуття кабіни на перший поверх. Десять секунд, дев'ять… Невже це вона? Невже змогла пробитися крізь шістьох сильних чоловіків, сповнених бажання затримати її? Сім, шість… Там вибухнула граната, Ярослав надто добре знав цей звук, щоб помилитися. Звідки у неї граната? Як вона взагалі озброєна? Адже він, Ярослав, був беззбройним. Чорт, знову хтось намагатиметься поцілити в нього шматком розпеченого свинцю, коли ж це припиниться?! Чотири, три… Ярослав напружився, готовий кинутися на того, хто вийде з ліфта. А раптом там не вона? Може, це їде зовсім стороння людина? Два, один… Геть сумніви!
