Легенда про безголового - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
— Хто вiн? Як повернувся? Чому? Де живе? — бомбардуючи її питаннями, я подумки лаяла себе за нестриманiсть, та Мегера далi зберiгала спокiй.
— Нiчого не знаю. Тiльки оце святе мiсце, — знову кивок у бiк дивану, — вона стала не так часто використовувати. Там якiсь iншi проблеми: вона вже переїхала в той Потураїв Подiльск i не могла так часто й вiльно маневрувати в Хмельницькому, як ранiше. У нього теж щось не завжди виходило, хоча вiн наче вiльний. Причому — всi цi роки. Лiза менi нiколи не показувала своїх коханцiв, а тут — узагалi особливий секрет. Вона взагалi любить шифруватися, пунктик у неї такий. У кожного свiй є. У мене, у вас, у сусiдiв моїх… Ну, — розвела вона руками, — звиняйте, все, що знала. Навряд чи Лiзцi це зашкодить, особливо тепер. Вона ж чоловiка не вбивала.
— А… чому ви вирiшили раптом ось так повернути?
— Звiдки, кажете, ви? Якась там страхова компанiя? Хочете довести, що Лiза чоловiка вбила, аби страховку отримати? Дуже смiшно, — її очi не смiялися. — У нас через таке не вбивають. Тим бiльше — голови не рубають. Голову вiдрубати — вмiти треба. Вона Вiтьку не любила, тiльки не любити не означає — ненавидiти. Лiза не вмiє рубати голови, можете менi повiрити. Вибачте, в мене ще робота сьогоднi.
Я не знала, кому i в що я готова вiрити зараз. У головi крутилося надто багато всього.
Щоб там менi не здавалося, але з усiма справами впоралася до половини четвертої. А так, нiби за розмовами цiлий день пролетiв.
Утiшена власною оперативнiстю, вирiшила обiйтися поки що без таксi, розпитала, як простiше дiстатися до центру, а там уже через двадцять хвилин зайшла в першу-лiпшу пристойну кафешку. Менi хотiлося швидше запити напiй, наполегливо влитий у мене подругою Лiзи, нормальною якiсно звареною кавою. Така в меню була, i заодно я вирiшила, що зголоднiла. Тому, замовивши одне «еспресо» просто зараз, одне — потiм, а мiж кавами — м'ясо по-французькому з овочевим салатом, вирiшила зiбратися з думками i розставити їх по поличках.
Пiдбити бабки, як казав чекiст у одному з радянських телевiзiйних фiльмiв.
Але спочатку — один дзвiнок.
Я думала, що зайнятим буде Стас, а бiльш-менш вiльною — Тамара. Вийшло навпаки: Тома вимкнула телефон, зате Жихар вiдгукнувся пiсля першого ж дзвiнка.
— Ну, як розкопки? Удалося щось накопати? Скелетiв трошки чи бивнi мамонта?
— У тебе на диво гарний настрiй, Стасику.
— Хiба це погано? У вiльної людини завжди гарний настрiй.
— Добре, немає часу. Треба напружитися i знайти людину, яка одружилася рокiв шiстнадцять-сiмнадцять тому.
— А точнiше?
— Нема точнiше. Зате є установочнi данi: наречену завали Єлизавета Чмаренко, шлюб брала, швидше за все, у Кам'янцi, вчилася в той час або на четвертому, або на п'ятому курсi тамтешнього педiнституту.
— Оп-па! Це наша фiгурантка?
— Так точно. Знаєш, нашi жарти про таємного коханця — не зовсiм жарти. Вiрнiше, зовсiм не жарти.
— Навiть так?
— Слухай, Жихарю, постався до цього серйозно, — мене непокоїв його дещо грайливий тон, i заворушилося: вiн, мабуть, випив — причин навалом. — Через твої контакти в Кам'янцi таку iнформацiю реально пробити?
— Ага. Правда, тiтко, ти наче вiд щастя на годинник не дивишся — офiцiйному робочому дню скоро гаплик. Так що сьогоднi не обiцяю.
— А раптом? Давай, Стасе, давай, час же йде! Ще одне: коли вдасться вирахувати, за кого Лiза Чмаренко вийшла замiж, треба буде знайти чоловiка.
— Вiн колишнiй, я так розумiю?
— Розлучилися тут, у Хмельницькому. Хто, де живе, чи не мiняв раптом прiзвища, коротше — сам знаєш.
— Ну, сьогоднi цього вже точняк не вийде!
— Та ясно, — зiтхнула я. — Хоча б щось. Давай, побачимося ввечерi, розкажу подробицi, — менi як раз несли першу каву.
Вiдключившись, я зробила два ковтки, третiм осушила чашечку. Гидотний присмак у ротi зник, я вдоволено кивнула сама собi, поклала телефон перед собою на стiл, крутнула його довкола своєї вiсi, тодi взяла порожню чашечку, зазирнула, шукаючи кавову гущу. Немає, ворожити доведеться так.
Ну, Ларчику, пiдбиваємо бабки.
Вiктор Потурай знав, як дружина ставиться до нього. Проте цей шлюб йому для чогось потрiбен. З жiночої позицiї можу зрозумiти: краще тримати бiля себе жiнку, почуття якої не викликають жодних iлюзiй та сумнiвiв. Тобто, яка не бреше про любов до могили, зате з часом перетворилася з об'єкта безкоштовного задовольняння чоловiчої сексуальної потреби на повноцiнного дiлового партнера, опанувавши ази бiзнесу. Таким чином, свої матерiальнi потреби дружина цiлком задовольняє. Залишається застрахувати себе вiд втрати вигiдного дiлового партнера, з яким не треба дiлитися i якому немає потреби платити зарплату — Вiктор Потурай складає заповiт. Тепер, якщо Лiза розлучиться з ним, вона втрачає все, i їй в iдеалi треба шукати такого самого бiзнесмена йому на замiну.
Логiчно. Але є одна обставина, яку чоловiки не зрозумiють нiколи: навiть найбiльш товстошкiрим, розчарованим у всьому цинiчним жiнкам у певний момент перестає вистачати лише безбiдного iснування бiля людини, до якої не вiдчуваєш нiчого. Будь-якiй жiнцi потрiбне Велике Кохання. Почуття, якого не iснує, коли тупо тiкаєш вiд одного остогидлого гаманця до iншого, який теж незабаром остогидне, i так до старостi. Принесли салат. Колупнувши виделкою, я вирiшила не поспiшати, дочекатися м'яса. Ще раз крутнула телефон по поверхнi стола.
Усе це поки що припущення, написанi вилами по водi чи виделкою — на фруктовому желе. Але щось менi пiдказувало: приблизно так мiж Вiктором i Лiзою Потураями все вiдбувалося. Лiжковими пригодами вона розраджувала себе час вiд часу, тiльки серйозно до цього не ставилася i я, поклавши руку на серце, розумiла її, як жiнка жiнку. Зiзнатися чесно, коли я вiдчула повну байдужiсть до власного чоловiка, теж час вiд часу дозволяла собi коротенькi пригоди. Це нiчого не означає, можете менi повiрити. I раптом…
Принесли м'ясо на великiй тарiлцi, прикрашене зверху двома стеблинами петрушки. Посунувши його виделкою вбiк, я вивалила поруч салат iз маленької мисочки. Нiчого, нормально тут готують, не зiпсували.
Поїхали далi: раптом до Лiзи повертається колишнє кохання. Де, коли, за яких обставин — тепер не важливо. До того ж чоловiк перебирається з обласного центру в маленьке мiстечко, пiдкидати дров у вогнище пристрастi раптом стає складнiше, i в когось iз коханцiв нарештi починає працювати голова. Колишнiй чоловiк так бездарно втрачений i тепер раптово знайдений, але другого шансу доля не дає. Вiрнiше, дає — бери, скiльки хочеш, тiльки часи змiнюються. Очевидно, колишнiй чоловiк не з багатих. Живе, ясна рiч, не зовсiм уже в куренi, але напевне матерiально не так забезпечений, як власник мережi продуктових мiнi-маркетiв. Лiза ж звикла до певного рiвня життя, i навiть повернуте кохання не заслiплює її остаточно.
Єдиний вихiд — передчасна смерть Потурая i вступ у дiю заповiту. Вона вже може сама керувати фiрмою, впорається. Навряд чи коханого така перспектива не влаштовує. Але ж Потурай — чоловiк у розквiтi сил, i помирати не збирається. Убити? Отруїти, наприклад? Вiдпадає — будь-яка нагла смерть почне розслiдуватися, рано чи пiзно Лiза потрапить пiд пiдозру. Та й кiлера вона навряд чи погодиться наймати: за логiкою, згодом доведеться позбавлятися вiд нього самого, бо нема гарантiй, що не почне шантажем доїти новоспечену вдову i директорку фiрми.
Зате Лiза Потурай — iсторик за освiтою. Нехай давно не працює за фахом, але цiкавiсть залишилася. Тим бiльше, що в тихому Подiльську, куди її перевiз чоловiк, не особливо питаючи про згоду, нiчого цiкавого, крiм iсторiї, немає. Так вона знайомиться з мiсцевим активiстом, директором музею Бондарем. Це, до речi, треба ще додатково з'ясувати. Бондар не говорив, що вони знайомi, але я й не запитувала — для чого менi це знати? Гаразд, це потiм, вiдволiкаюся…
Директор музею розповiдає дружинi мецената легенду про Безголового. Вiн усiм її розповiдає, бо це — чи не єдиний його реальний капiтал, його розробка, його знахiдка, його дiтище. Очевидно, Лiза ще не знала, як вона використає цю iсторiю. Можливо, навiть нiяк i не збиралася використати. Тiльки раптом у Подiльську починаються жахливi вбивства, i не одному Бондарю стукає в голову прямий зв'язок того, що вiдбувається, зi старою страшною казкою.
