Майже опівночі - Кейдин Мартин (книги онлайн без регистрации .txt) 📗
— Другий? Коли ж ви сюди прийшли?
— Прийшов? Чорт забирай, та доки не покінчено з цією халепою, я й не виходжу звідси. Сплю в кабінеті. Ходімо трохи підкріпимось.
Коли Девід Сілбер вийшов з гри, генерал Артур Шерідан повернувся до себе на Нортонську базу ВПС. Звідси він міг підтримувати прямий зв'язок з усіма військовими штабами, розкиданими по цілому світу. Він був переконаний, що це — неодмінна передумова успіху в пошуках п'ятої, останньої атомної бомби. На його подив, туди ж, до Нортона, прибув і Вінсент. ФБР та інші відомства обнишпорювали всю країну, шукаючи Майка Джеффріза, Пет Х'юз та останню бомбу. Отож Вінсентові не лишалося нічого іншого, як чекати наслідків цього ретельного й копіткого пошуку. Шерідан, як і Вінсент, також терпіти не міг бездіяльності. Вони обидва воліли діяти за власною інтуїцією, аніж очікувати, до чого призведе це полювання на людей, що відбувалося в масштабі всієї країни.
За їхніми відомостями, банда, яку очолював Майк Джеффріз, складалася з чотирьох чоловіків і трьох жінок. Щодо всіх, окрім Джеффріза та Х'юз, була вже цілковита ясність. Девід Сілбер являв собою восьму особу, але він ніколи не був у Ц'й справі прямим співучасником, і до того ж він уже вийшов з гри. Існували також якісь невідомі спільники в Європі. «Під три чорти їх», — подумав Шерідан. ЦРУ та органи контррозвідки мали невдовзі пристукати цю дрібноту. Артурові Шерідану потрібна була тільки остання бомба. А Вінсентові — Майк Джеффріз та його подружка.
Фактично всі операції тепер провадилися через ФБР. Проте, на пропозицію Вінсента, вони з Шеріданом жили й працювали разом, мов сіамські близнята. Вінсент хотів завжди мати Шері-дана напохваті для обговорення кожної крихти свіжої інформації, бо ніколи не можна передбачити наперед, як саме й коли саме одна така крихта допоможе знайти новий ключ для пошуків.
Артур Шерідан був переконаний, що п'ята бомба не схована в жодному місті. «Джеффріз, — казав він, — напевне знає, що за короткий час буде піддано обшуку всі більш-менш підозрілі квартири, номери в мотелях і готелях, кожна відлюдна місцина. А це обмежувало його можливості ефективно контролювати бомбу. Тільки дурень може відмовитися від свого козиря, — пояснював Шерідан Вінсентові, — а Джеффріз, судячи з усіх вивчених ними матеріалів, був аж ніяк не дурнем».
Згадка про Джеффріза змусила генерала згадати недобрим словом Джона Ховінга та Управління національної безпеки. Хап вони будуть прокляті! Адже вони давно вже могли б накласти лапу на Джеффріза — той весь час крутився в них під носом. Шерідан не міг думати про це без роздратування. Майк Джеффріз служив свого часу пілотом у військах Тактичного авіаційного командування, і його на цілий рік було відряджено в розпорядження штаб-квартири ТАК у Віргінії. А вони проґавили цю нитку, бо це було кілька років тому, а Ховінг чомусь обмежив пошук пілотами, які або досі служили в частинах ТАК, або зовсім недавно покинули дійсну службу.
Відомості, що могли б навести на Джеффріза, лежали поховані на полицях архівів. «До того ж, — скрушно подумав Шерідан, — навряд чи їх навів би на слід Джеффріза його послужний список у В'єтнамі. Той сучий син посідав друге місце в країні за кількістю бойових нагород. Крім Хреста ВПС, його було тричі нагороджено Срібною Зіркою, сім разів медалями Бронзової Зірки і ще цілою купою медалей та відзнак, якими він міг би обвішати всі груди. А коли додати до цього ще медаль «Пурпурове Серце» за бойове поранення, понад дві тисячі бойових польотів як над Південним, так і над Північним В'єтнамом…»
Тут не відбудешся старою байкою про те, що війна кінець кінцем обридає. Кожен, хто знав Майка Джеффріза, говорив про нього як про льотчика-винищувача, який до решти віддавався своїй професії. Та Шеріданові потрібно було знати більше. І його люди розшукали колишнього командира Джеффріза. Може, він дасть якусь нитку. В кожному разі справа варта заходу. І полковника Марка Дюпре було викликано на десяту годину до кабінету Шерідана.
— Ніхто не вмів літати на «сто п'ятому» з таким блиском, як Майк, — сказав полковник, не приховуючи поваги до пілота, який служив під його началом. — Він витискав із цієї бісової машини все, що обумовлено інструкцією, і навіть більше. Він творив чудеса, коли ми вдарили на північ від демілітаризованої зони. Коли він повертався на базу, його літак мав такий вигляд, наче був перепущений крізь м'ясорубку. — Марк Дюпре поглянув на генерала Шерідана. — А чи знаєте ви, що йому тричі доводилось катапультуватись.
— Справді? — перепитав Вінсент і навіть нахилився вперед, і щоб нічого ие пропустити повз вуха.
— Так-так, — підтвердив Дюпре. — Джеффрізові у трьох випадках доводилося покинути свій літак.
Вінсент кивком попросив полковника говорити далі.
— З його особової справи ви, мабуть, знаєте дещо, — провадив Дюпре. — До того як стати пілотом, Майк служив у парашутно-десантних військах. На його рахунку було, мабуть, стрибків з шістдесят.
Вінсент перевів погляд з Дюпре на Шерідана.
— Вкладається в нашу схему, правда?
— Авжеж. Шістдесят стрибків у десантних військах — чудова j школа для затяжних парашутних трюків.
— Даруйте, що часто уриваю вас, полковнику, — втрутився Вінсент. — Скажіть-но, а що траплялося, коли йому… коли він мусив катапультуватися?
— Двічі це траплялося над морем, — відказав Дюпре, — і йому щастило протриматися в повітрі, доки його парашут відносило до берега. У таких випадках треба вміти керувати парашутом, і Майк робив усе, що вимагають інструкції. Обидва рази він тільки ледь замочував ноги, і рятувальні вертольоти підбирали його. Але одного разу… — Дюпре замовк, мов заворожений спогадами, що наринули на нього. — Одного разу його занесло в густі джунглі. Ми знали, що приземлився він щасливо, але дістатися до нього зразу не могли. Три дні-і три ночі, звичайно, — його переслідував північнов'єтнамський патруль, але він утік від них. Згодом нам пощастило розвідати, де він переховується, і послати по нього вертоліт.
Вінсент, розминаючи в пальцях сигарету, промовив:
— Усе це дуже дивно, полковнику Дюпре… Дюпре нетерпляче закивав головою.
— Так, так, розумію. Але я ще не скінчив, містере Вінсент… — Полковник спохмурнів. Поки він збирав до ладу свої спогади, ніхто йому не заважав. — Лихо почалось тоді, коли В'єтконг розпочав широкий наступ миль за дев'яносто від Сайгона, — заговорив він нарешті. — Нас відчайдушно закликали надати безпосередню підтримку Арвіну і…
— Арвіну?
— Південнов'єтнамській армії. їх дуже пошарпали, і вони благали про допомогу. Ми дістали наказ припинити всі рейди на північ і якомога скоріше завдати удару по противникові на півдні. — Дюпре глянув просто в очі Вінсентові. — А чи відомо вам, що дехто з наших пілотів — більше, ніж ви можете собі уявити, — волів здійснювати бойові вильоти на північ від демілітаризованої зони, ніж на південь?
— Ніколи не чув про це, — сказав Вінсент.
— Вони страшенно не любили надавати південнов'єтнамцям безпосередню підтримку. Там точне місцеположення цілі далеко не завжди відоме. За орієнтир вам править димова шашка або граната, і ви маєте обробити все навколо цього орієнтира. Ясна річ, такий метод лишає бажати кращого.
Шерідан затиснув у зубах сигару і зауважив;
— Авжеж, буває іноді й так.
— Ще й як буває, — підхопив Дюпре. — Я-то розумію, що цього не уникнеш. Але далеко не всі «яструби» здатні міркувати так по-філософському. До цих останніх належав і Майк Джеффріз.
Дюпре знову помовчав, ніби чекаючи критичних випадів на свою або Джеффрізову адресу. Та його співрозмовники терпляче ждали, і він повів далі:
— Майк вилетів з шістьма «сто п'ятими», щоб скинути напалмові бомби на одне село. Арвіновський зв'язківець повідомив нас, що мешканці покинули те село і нам слід добряче просмалити його, щоб викурити звідти В'єтконг. Майк уже заходив на ціль, а решта пілотів рівнялись по ньому, як раптом він побачив біля хатин людей. То не були в'єтконговці, він це збагнув відразу. Жоден в'єтконговець не стоятиме на відкритому місці, коли просто на нього пікірують з неба «сто п'яті». — Полковник Дюпре скрушно зітхнув. — Побачивши тих селян, Майк загорлав на своїх ведених, щоб виходили з маневру. Але пілот одного з літаків неправильно зрозумів його і…
