Трава нічого не ховає - Нюквист Герд (библиотека книг бесплатно без регистрации TXT) 📗

Не знаю, скільки я просидів так, перше ніж збагнув, що можна перевірити це. Хвилин п'ять, а може, й цілих десять.

Нарешті я обережно попробував замочок.

Він був не замкнений.

Я відчинив скриньку й зазирнув усередину, то тебе приставили наглядати за мною, Мартіне. А це не те саме, що пустити цапа в капусту?

Вони лежали в скриньці — п'ять штук.

Я взяв у руки одну і справді, в буквальному значенні цього слова, не повірив своїм очам. Оглянув її докладніше. Тоді взяв ще три й також оглянув. Нарешті взяв останню. І подумав, що зараз зомлію. Якби я не сидів уже долі, то напевне впав би.

Прабабуся Лунде… прабабуся Лунде…

Вона казала правду — ще й яку правду.

У цьому будинку ніхто не буде бідувати.

Всі мешканці цього будинку… Але чи всі? Думки в мене плуталися в голові. Всі чи не всі, а вони володіють тим, чому навіть не можна визначити ціни.

Я обережно склав усе назад до скриньки.

Сидячи долі в блакитно-білому світлі ліхтарів, я обвів поглядом схоже на поле бою горище. Потім пошукав у кишені штанів сигарет і знайшов пачку. А де мій піджак? На щастя, сірники були також у кишені штанів. Я закурив сигарету.

Треба було поміркувати, що робити далі.

І враз мені спало на думку, що я зробив страшну помилку, отак перевернувши догори дном горище.

Я знайшов те, що сховала прабабуся Лунде. Але краще-було б, щоб його знайшов хтось інший, і тоді… тоді той… як же його в біса звати? Я почав згадувати. Атож, його звати Карл Юрген Галл, кримінальна поліція міста Осло, телефон 42-06-15. Тоді Карл Юрген зміг би по знахідці визначити вбивцю.

Я збагнув, що мені треба зробити. І ця думка вкинула мене в розпач.

Мені треба було прибрати після себе. А потім покинути принаду.

Принаду. Це найважливіше. А тоді залишиться одне: сподіватися, що перший, хто поткнеться на горище, буде вбивця. І пасьянс зійдеться.

Я глянув на годинник.

Було пів на другу.

Я зовсім перестав хвилюватись. Але мені десь мріє в пам'яті, начебто я молився. Молився, щоб Крістіанові пощастило затримати в себе гостей хоча б до третьої години.

Я взяв скриньку й обережно поставив її біля самих сходів. Не можна було ризикувати. Ще, боронь боже, згубиться в цьому страхітливому розгардіяші.

«Галерний раб», — крутилось у мене в голові.

Скільки разів я розповідав своїм учням на уроках історії про галерних рабів, не задумуючись над цими словами. Тепер я усвідомив їхній зміст.

За той час, що в мене залишився, неможливо було повернути горищу його колишній вигляд.

Але я почав прибирати. Я не думав ні про що. «Галерний раб… галерний раб…» — це єдине, що снувалося у мене в голові.

На щастя, я відразу вкидав у скрині той мотлох, що витягав із них. Тепер я тільки поопускав на них віка. Потім поставив на місце стільці з трьома ніжками й підняв вішалку. Ґудзики, корсетні пластинки, карти, форми на тістечка я позгрібав у шухляди й коробки — позгрібав гамузом, та принаймні мені пощастило позачиняти скрині й позасовувати шухляди.

З книжками було легше, я звик мати з ним справу. Я брав їх на оберемок по десять-дванадцять зразу і складав на місце.

З газетами, тижневиками й річниками журналу «Самтіден» довелося поморочитись довше. Хай йому біс, тому Гутенбергові! Я насилу порозплутував мотузки і сяк-так позв'язував журнали в паки.

Мої долоні нагадували два шматки січеного м'яса, облиплого павутиною, сажею і порохом.

Я вимкнув свої ліхтарі, щоб побачити, який вигляд має горище.

Виявилося, що кращий, ніж я сподівався.

Горище полковника Лунде здавалось такою самою проклятою оселею примар, як було досі. Принаймні майже такою. А надто для того, хто дивитиметься на нього при світлі двох тьмяних лампочок під скляними абажурами.

Залишилося ще зробити останній шаховий хід.

Я знову ввімкнув свої ліхтарі, оглянув усе довкола і спинив свій погляд на тій скрині, що стояла на виваженій дошці, під якою я знайшов залізну скриньку. Я посунув скриню так, щоб вона стояла трохи боком. Так поставив її, щоб вона відразу впала в око тому, хто добре знає, як усе стоїть на цьому проклятому горищі.

Треба було ще покинути принаду.

Я відчинив залізну скриньку, чотири речі обережно витяг із неї, а одну залишив. Тоді так само обережно поставив скриньку за велику скриню, що була висунена і стояла тепер ледь боком.

Я прикинув, у якій частині горища тепер перебуваю. Тобто чия кімната була під великою скринею. Мені пощастило — наскільки я зміг визначити, під скринею була моя кімната.

Під тим місцем, де стояла скриня, а за нею, біля виваженої дошки, — маленька залізна скринька з принадою.

Не треба, щоб убивця заволодів усіма п'ятьма. Це було б несправедливо. З усіх поглядів несправедливо. Що там Вікторія казала про законне право на спадок? Я вже докладно не пам'ятав.

Я зробив усе, що міг. Тепер лишилося тільки надіятись, що перший на горище закрадеться той, хто розбив викруткою лоб панні Лунде і вистрілив у спину моєму братові Крістіану з револьвера полковника Лунде.

Чотири я відніс до своєї кімнати й поклав у брунатну шкільну течку. Потім забрав ліхтарі й лапу і сховав у себе в кімнаті до шафи.

Була вже майже третя година.

Я швиденько побіг до ванної і вперше за весь час став під справді гарячий душ. Я, мабуть, використав усю гарячу воду. Мене наче хто помолотив. Я надяг піжаму, халат і сів на стілець. Навіть якщо мені доведеться сидіти до світанку, я не встану. Я знав, що вони скоро повернуться. Мені не можна було заснути. Бо саме сьогодні важливо було знати, хто піде на горище. Сьогодні я нарешті вийду в коридор і побачу, хто спускається з горища.

Я не зважувався закурити.

Вони відчують у коридорі запах диму, коли будуть заходити до своїх спалень. Ні, хай думають, що я в ліжку з хворим горлом і давно сплю.

Я сидів на стільці й дослухався до кожного звуку.

Я чув, як вони приїхали. Чув віддалені голоси, але слів не міг розрізнити. Мабуть, дякують за вечір. Ось вони зайшли у вестибюль. Кроки ледь долинали до мене. Ось від'їхала машина.

Вони почали підійматися сходами — тепер я вже добре чув їх. Видно, Крістіан щедро пригостив їх усілякими наїдками. Але, мабуть, не поскупився й на вино.

Мені здавалося, що я сиджу на стільці вже цілу вічність.

Я чув, як вони по черзі заходили до своєї жахливої ванної кімнати, де на лев'ячих лапах стояла ванна, а над нею — бак із гарячою водою, в якому вода ніколи не була досить гаряча. Сьогодні вона була холодніша, ніж завжди. Адже я використав її майже всю.

Нарешті я почув, як одні за одними зачинялися двері їхніх спалень.

Я знов глянув на годинник. Я розраховував, що хтось почекає півгодини, аби всі заснули. Ті півгодини здалися мені довгими, як рік. Але я не помилився.

Я почув, як хтось відчинив двері. Так тихо, що цього не міг почути ніхто, крім мене, — адже я сидів і сподівався, що почую той звук. І почув.

Кроків у коридорі не чутно було, але біля моїх дверей, поряд зі сходами на горище, щось зашаруділо.

Не чути було також ходи на горищі, тільки подеколи порипували мостини, як буває в старих будинках. Таке порипування й підтримує в людей віру в примари.

Але то була не примара. То була жива-живісінька людина. Якийсь Ікс.

У мене було таке почуття, що мої вуха настовбурчились, мов у собаки. Бо я почув, як те порипування наблизилося до великої скрині над моєю кімнатою, що була ледь відсунена одним боком.

Запала цілковита тиша. Скільки вона тривала, я не знаю. Принаймні достатньо, щоб той Ікс знайшов залізну скриньку, відчинив її і побачив ту одну річ, яку я там залишив.

Потім знов почулося легеньке порипування в напрямку сходів.

Я підвівся і в темряві підійшов до дверей.

Я чув, як хода поволі наблизилась до сходів, як відчинилися дверці на горище, тоді знов зачинилися. Так обережно, що тільки я, стоячи на відстані метра за своїми дверима, зміг почути той звук.