Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Детективы и триллеры » Прочие Детективы » Трава нічого не ховає - Нюквист Герд (библиотека книг бесплатно без регистрации TXT) 📗

Трава нічого не ховає - Нюквист Герд (библиотека книг бесплатно без регистрации TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Трава нічого не ховає - Нюквист Герд (библиотека книг бесплатно без регистрации TXT) 📗. Жанр: Прочие Детективы. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Полковник Лунде був у синьому костюмі. Я відразу побачив, що костюм старий, такий старий, що знову став модним. Костюм із жилетом і вузькими штаньми. Мабуть, він був незрівнянний тоді, коли носили підкладені плечі і штани з манжетами. Правду казати, полковник справив на мене найбільше враження. Він був дійсно елегантний — власне, я досі не помічав, який він вродливий, яке гарне його виразне, смагляве обличчя і буйний, сивуватий чуб.

Крістіан приїхав рівно о чверть на восьму.

— Ти чому не в ліжку? — запитав він.

— Зараз ляжу, — відповів я. — Мені навіть гірше, ніж учора…

Та тієї миті Крістіан спрямував усі свої чари на трьох дам Лунде.

— Панно Лунде, ви просто чарівні…

Я не слухав, що він казав далі. Я добре знав свого брата.

— Ну, бажаю приємної розваги, — сказав я. — Я піду ляжу.

— Одужуйте, — мовила панна Лунде. — Тепле молоко в кухні.

— Шкода, що я не потанцюю з тобою, — сказала Вікторія.

— Мені також шкода, — відповів я.

За цілий вечір я вперше сказав правду.

Я почекав, поки Крістіанова машина поїхала. Тоді стягнув із себе проклятий шарф.

— Сержанте Віку!.. — гукнув я.

— Слухаю, — озвався він.

Я обернувся і аж тепер побачив його.

— Сержанте Віку, не пускайте сюди нікого, поки о другій ночі не повернуться всі Лунде. Вас тоді вже тут не буде, але передайте цей наказ сержантові Ев'єну. Часом би хтось із родини повернувся швидше, відразу скажіть мені. Я буду на горищі. Негайно попередьте мене.

Сержант Вік незворушно вислухав мене.

— Гаразд, — відповів він.

Я піднявся до своєї кімнати, відчинив шафу і взяв звідти лапу, позичену в Управлінні державного будівництва і громадських споруд. Потім витяг мішок із сигнальними ліхтарями з вітрильника.

Серце в мене гупало.

Я виліз на горище і ввімкнув світло. Тоді спустив завіси. Хтозна, що б подумали сусіди, якби раптом побачили на горищі в полковника Лунде світло, схоже на спалах фотолампи.

Потім я засвітив сигнальні лампи.

Задля певності я почав з того, що десятки років робили інші. Колись я бачив фільм, у якому смарагди були нашиті на сукню з блискітками. Як же в біса він звався? Ага, згадав — «Газове світло».

Не знаю, скільки я так шукав.

Я почав з одного кінця горища і посувався до другого. Я витягав зі скринь одяг, обмацував кишені, водив рукою уздовж швів.

Я повивертав з коробок книжки на підлогу. їх виявилася величезна купа. Я працював мов навіжений. Скинув із себе піджак і збагнув, що вже не знайду його. Я брав книжку за книжкою, обертав їх на всі боки, гортав вказівним пальцем сторінки. Ще добре, що я звик мати справу з книжками. Але з-поміж сторінок не випало нічого.

Я поскладав книжки назад у коробки. Не тому, що хотів навести лад, а щоб мати змогу шукати далі, бо коли я спорожняв якусь коробку, на підлозі не лишалося жодного сантиметра вільного місця.

Ось велика паперова коробка зі старими листами.

Мене охопив розпач. Щоб прочитати кожен лист, мені треба було б згаяти кілька днів. Мене нітрохи не мучило сумління. Я почав навмання витягати листи з конвертів — запрошення, давні рахунки, подеколи приватні листи. Але в них не було нічого особливого.

Далі я взявся за старі меблі.

Старий секретер із безліччю шухляд. Чи в ньому є по» тайний сховок? Я почав висувати шухляди. Посипалися ґудзики, пластинки корсета, гральні карти, недокінчене вишивання, старі зошити з рахунками.

Я скинув із себе краватку.

Тоді розпоров плюшеві спинки двох стільців, що мали тільки по три ніжки і, стоячи під кутом, підпирали один одного. Коли я посунув один стілець, дерев'яна вішалка перевернулась і тріснула навпіл. Падаючи, вона потягла за собою хмару сірої павутини, яка обснувала її вгорі.

Сигнальні ліхтарі з мого невинного вітрильника кидали на стелю чіткі чорно-білі світлотіні.

Ось перев'язані мотузками паки старих газет і тижневиків. Я витяг складаного ножика й порозрізав мотузки. Паки розсипалися на всі боки, і я впав на них. Там були не тільки газети й тижневики.

Там були комплекти журналу «Самтіден» за двадцять п'ять років.

Я забув, що я доцент-філолог. Навіть річники «Самтідена» здавалися мені просто старими аркушами паперу. Я перегорнув їх:, проте нічого не знайшов між пожовклими сторінками.

Я не міг уже скласти їх за роками, а згорнув усі гамузом в одну велетенську паку.

Скринька зі старою порцеляною. Кожна річ загорнена в газетний папір. Я почав діяти трохи обережніше. Але там були самі лише два неповні потріскані сервізи. Скриньку з кухонним посудом і формами на тістечка я просто перевернув на підлогу.

Я мав ту перевагу, що мені не треба було дотримуватися тиші. Тому я за кілька годин устиг зробити стільки, скільки інші, шукаючи тайкома, за багато ночей.

Але горище полковника Лунде скидалося тепер на поле бою.

Я глянув на годинник.

Скоро північ. Мене пойняв страх. Та я покладався на свого приятеля завідувача відділу й на лапу, яку він позичив для мене в котрогось зі своїх хлопців.

Бо тепер мені більше не було чого робити. Не було чого робити, крім найважливішого. Адже тепер остаточно з'ясувалося, що хоч яку річ сховала прабабуся Лунде, вона сховала її саме там, де сказав архітектор.

Я повідсував коробки з перекиданими книжками від стіни. Дах тут був такий низький, що мені доводилося згинатись майже навпіл.

І ось я взяв у руки лапу.

Тепер треба було працювати послідовно.

Я прилаштував один ліхтар так, щоб світло падало просто в куток, з якого я думав почати.

Крайня мостина складалася з коротких дощок, як і змалював мені архітектор.

Я спробував найдальшу дошку в самому кутку. Вона сиділа міцно, але я відразу помітив, що її не прибито. Я взяв лапу й підважив дошку.

Мій приятель архітектор казав правду.

Під крайньою мостиною була порожнина. Ніяких глиняних вальків, а порожнина до самих брусів, з яких була настелена стеля. Цілковита порожнина. Я переставляв ліхтаря і підважував дошку за дошкою.

По спині в мене стікав піт, обличчя було обліплене павутиною і брудом.

Хай би її чорти взяли, ту стару Лунде. Хоч мертвих не годиться згадувати лихим словом.

Добре, не буду згадувати її лихим словом, та дозвольте сказати, шановні судді: якщо колись була на світі баба, хитріша за самого чорта, то це якраз стара Лунде. Звичайно, коли вона казала правду. Але, може, вона на старість здитиніла? Як у біса можна знайти те, що вона сховала? Хіба що розтрощити ціле горище?

Може, стара Лунде й думала собі, що хтось колись розтрощить ціле горище?

Якщо так, то вона вгадала. Я намагаюся розтрощити і його — правда, не ціле горище, а крайні мостини, дошку за дошкою.

Я скінчив підважувати їх уздовж однієї стіни.

Тоді втомлено поплентався до протилежної стіни й почав відсувати від неї скрині і коробки. Потім я переставив ліхтаря, взяв лапу і знов заходився відривати дошки. Ні про що не думаючи, я працював, мов автомат. Автомат із лапою, що відривала дошку за дошкою… Автомат, що орудував, зігнувшись майже навпіл, бо інакше] не міг уміститися під низьким дахом біля стіни.

Я підсунув лапу під чергову дошку й виважив її.

Тоді, як автомат, витяг лапу, щоб підкласти її під наступну дошку. Під наступну?

Мої очі не встигали за моїми автоматичними рухами Та враз я зупинив лапу, що була наче продовженням моєї руки, й завмер.

Тоді заглянув під дошку, яку щойно підважив. Підняв ліхтар і заглянув у порожнину під тією підваженою дошкою. І відчув, як по спині в мене раптом сипнуло морозом, Я поставив додолу ліхтар, а поряд із ним поклав лапу

Потім нахилився й витяг знахідку.

То була маленька залізна скринька. Не більша за старовинні коробки на нитки, тільки що залізна.

Я опустився додолу, тримаючи скриньку в руках і не зводячи з неї очей. Цікаво, чи вона замкнена? Гарна стара скринька без жодних оздоб. Мабуть, таки замкнена.

Перейти на страницу:

Нюквист Герд читать все книги автора по порядку

Нюквист Герд - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Трава нічого не ховає отзывы

Отзывы читателей о книге Трава нічого не ховає, автор: Нюквист Герд. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*