Майже опівночі - Кейдин Мартин (книги онлайн без регистрации .txt) 📗
16
— Гей, Альберто!
Той, що співав, підвів голову.
— Хлопче, засмерділо лягавим. Гітара змовкла.
— Що таке?
— Засмерділо нишпоркою, хлопче. Поліційною нишпоркою. Він отам позаду і начебто хоче побалакати з нами.
Усі почули виття сирени.
— Хуаніто, ти, мабуть, пригальмуй, — сказав Альберто.
Темноволоса дівчина, яка сиділа за кермом, кивнула, скидаючи газ і звертаючи свій «фольксваген» до узбіччя дороги. Молода пара на задньому сидінні витріщила очі на поліційну машину.
Альберто обернувся до них.
— Манку, ти маєш якесь уявлення, чому вони нас зупиняють?
Манк кивнув головою.
— Звичайно. Закон на їхньому боці, а не на нашому. Цього цілком досить, хлопче. А ти, крихітко, не здумай відповідати, коли про щось питатимуть, — наказав він своїй подружці. — Зрозуміла?
— Еге.
— Якщо він до тебе заговорить, ти тільки всміхайся та задом крути.
— Еге.
— Вона не прохопиться? — поквапно запитав Альберто.
— Ні, хлопче, — всміхнувся Манк. — Вона не вперше має справу з полісменами. Досі ще нікому не щастило викрити її. Я просто пояснюю їм, що вона теє… несповна розуму.
— А де ви ховаєте своє зілля? — різко запитав Альберто. — Під три чорти, якщо вони…
— Не бійся, хлопче. — Манк вишкірив зуби в широкій посмішці. — Для чого, гадаєш, у мене дірка ззаду? Хлопче, таж я всю дорогу його туди заштовхував. — Поділившись своєю таємницею, Манк засміявся. — Атож, хлопче, ми чистенькі.
Від погляду Хуаніти не сховалось, як Альберто ногою засу» нув купу зім'ятого одягу під сидіння. І вона зітхнула з полегкістю. Отже, Альберто вирішив підігрувати Манкові та його ідіотській подружці. Доведеться і їй зіграти свою роль. Бути привітною з поліцаями. Всміхатися їм. Наперед змиритися з тим, що вони ображатимуть тебе, і не звертати на це уваги. «Усміхайся», — наказувала вона собі. Поглянула в праве дзеркальце. Один полісмен — це шляхова інспекція, зауважила вона, — ужсї вийшов з машини і, не кваплячись, прямував до них. Вона побачила, як він інстинктивно торкнувся рукою пістолета, що теліпався на стегні.
Тоні («Навіть не згадуй про це ім'я! — подумки вилаяла вона себе. — Альберто!»)…Альберто знов узяв у руки гітару. Зібганий одяг лежав під сидінням. Він не стане вдаватися до того, що лежить під ним, якщо тільки все буде гаразд. В тому лахмітті в нього був захований обріз півавтоматичної гвинтівки, і він дуже вправно умів стріляти з тієї зброї. їй, звісно, начхати на те, скількох лягавих він нашпигує свинцем, але більше вона не хоче насильства. Вона обома руками вчепилася в кермо і втупила погляд перед себе.
«Хуаніта Алеман. Це твоє ім'я! — застерегла вона саму себе. — Не забувай. Ти мексіканка. Мексіканка. Коли заговориш, вони мають почути твій акцент. І ти повинна переконатися, що вони почули його. Усміхайся, дівчино. Усміхайся, показуй їм свої зубки і в жодному разі не дай їм здогадатися, що ти — вродливе чорнопике дівчисько з двома коледжами за спиною, напхане бісовою освітою так, що ті два білі бевзі навіть уявити собі не здатні. Бо якби вони здогадалися… — Вона скоса зиркнула на Тоні… — Альберто, ти, дурепо! Альберто». Хоч сотню років витріщайся на нього, нізащо не скажеш, що на голові в цього хлопця перука. Вона сама дібрала її і приладнала так, щоб він був схожий на того, кого удавав із себе. Виконавця народних пісень — ані доброго, ані поганого, але жвавого, невимушеного і веселого. Бо він таки трохи грав на гітарі, а більше нічого від нього й не вимагалося. Перука сиділа на ньому бездоганно, до того ж він не голився цілісінький тиждень, та ще ці блазенські окуляри на носі…
Це був у них єдиний спосіб прорватися крізь поліційні кордони, встановлені повсюдно. Коли вони дізналися про Джесса і Мей, її всю пройняло холодом до самих кісток. Але Тоні завжди висміював думку про втечу зі Штатів на якомусь судні. «Байдуже, скільки ви заплатите капітанові, — остерігав він, — цей сучий син знатиме, що від уряду він одержить більше, та ще й у герої вилізе».
Але просто так узяти й вирушити в дорогу вони не могли. Скрізь-бо порозвішувано їхні фотографії, і геть усі вистежували їх.
— Білого й негритянку — таку парочку вони ніколи не запідозрять, — сказала вона Тоні. — Звичайно, ми привернемо якусь увагу, але навряд чи вони доскіпуватимуться, хто ми такі, і…
Тоні засміявся їй просто в обличчя.
— Леслі, ти приваблива дівуля, і тобі не слід зайвий раз висуватися навіть за гарної погоди. А тут вони знають нас як облуплених. І розшукують нас, розумієш? А ти не просто чорна дівчина — ти красуня. Побачивши тебе, чоловіки міцно стуляють ноги і виють на місяць. Ми так не проїдемо й десяти миль. Та є інший спосіб, — сказав він, усміхнувшись.
Тоні Мальйоні і Леслі Холл зникли. У них вистачило грошей, щоб придбати все необхідне. Леслі виходила сама вечорами, і ніхто не зміг її впізнати. Вона напинала на себе зайву одіж, аж поки її фігура гладшала, а сама вона прибирала вигляду вдягненої без смаку, гидотної баби. Вона зовсім не гримувалася, тільки куйовдила собі волосся й носила черевики без підборів, у яких незграбно шкандибала. Вона розчинилася в Уоттсі — негритянському районі Лос-Анджелеса. А там можна роздобути що завгодно — були б грошенята.
Тож вони придбали собі водійські права на Альберто Хіме-неса й Хуаніту Алеман. Тоні вільно розмовляв іспанською мовою. Вони стали американцями мексіканського походження. Тоні грав на гітарі, і вони склали вдвох досить пристойний дует. Вони викинули всю свою стару одіж і вдягалися тепер відповідно до тих ролей, які мали грати.
Тоні придбав державний автомобіль, і вони спершу приїхали до Уоттсу, де найняли дешеву кімнату. Плата готівкою, запитань ніхто не ставить. Та й перебути там їм треба було лише день-другий. В Розуеллі, штат Нью-Мексіко, готувалася велика подія. Виконавці народних пісень та рок-музики, хіппі і всяке таке інше. Вони роздобули кілька друкованих бланків. Десять хвилин за друкарською машинкою, і Леслі виготовила цілком правдоподібне запрошення виступити з піснями на фестивалі музики в Нью-Мексіко.
Далі треба було вирішити, як їхати.
Вони де з ким переговорили, і надвечір до них з'явився гість. Так вони познайомилися з Манком, який «фольксвагеном» збирався їхати зі своєю дівчиною з Лос-Анджелеса до Флоріди. Це було дуже доречно. Манк і його як-там-її-звати надають ко-лсса, вони оплачують пальне, а харчування спільне.
І ось тепер цей тричі клятий поліцай калатає по дверцятах, пропонуючи їм вийти!
Тоні сів за кермо. Леслі все ще почувала себе геть знесиленою після двадцятихвилинного допиту, якому піддав їх дорожній патруль. Манк зіграв свою роль, як було умовлено, а його дівчина світила очима на полісмена в безтямній посмішці, так і не вимовивши за весь час ні слова. І полісмен, поглянувши на її вуста, що розпливалися в безглуздому усміху, тільки пробурчав щось про «дурноверхих шмаркачів», а тоді дав наказ:
— Забирайтеся геть і не здумайте зупинятися, поки не переїдете кордон штату.
«Навіть непогані хлопці. А втім, начхати на них, — думав собі Тоні Мальйоні. — Головне — що їх не схопили і вони їдуть далі, і тепер він поведе цю чортову тарадайку навпростець до самого Розуелла. А там вони змішаються з юрбою і зникнуть до тієї миті, коли він здійснить свій кидок».
На сидінні праворуч від нього куняла Леслі. Мальйоні озирнувся назад, на Манка з дівчиною. Тонка ковдра, якою вони прикрилися від сторонніх очей, тепер зібгалася жужмом, і Тоні ковзнув туди поглядом. Тоді посміхнувся й знову спрямував усю свою увагу на дорогу.
Тепер принаймні він мав час поміркувати. Як це, в біса, сталося, що він вирядився мексіканцем? Чим більше він про це думав, тим кумеднішим воно здавалось, аж поки він голосно пирснув. Леслі спросоння промурмотіла: «Що такого смішного?» — і він поклав руку їй на коліно.
— Просто думаю, крихітко, просто думаю. І вона, щось проворкотівши, знову заснула.
Справді кумедно, як подумати про це все. А взагалі, життя— суцільна мерзота, і він про це ніколи не забував. Такий погляд на життя здорово допоміг йому кілька років тому, коли під ним розверзлася безодня. Капітан-лейтенант ВМС Сальва і оре А. Мальйоні. Блискучий льотчик-винищувач. Один з найкращих «яструбів» на весь чортів флот. Дві сотні бойових польотів над Північним В'єтнамом і повні груди орденських стрічок не залишали сумніву в тому, що Мальйоні — перший кандидат на позачергове підвищення в чині. Хоч він і тримався осторонь від решти пілотів, зате в небі міг будь-кого з них заткнути за пояс.
