Легенда про безголового - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
Я зручнiше вмостилася на спинi, заклала руки за голову.
Пункт перший: чи може бути психiчно хвора людина, яка ночами вдає з себе безголового привида, вбивцею трьох чоловiкiв? Вiдповiдь — не виключено. Вiн гнався за мною з сокирою, вiн розковбасив мою машину, яку я, до речi, не дуже горю бажанням зараз бачити. Нехай вiн раптом кинувся геть, хоча довго стримувати його атаку я не могла i жодна допомога не наспiла б до мене вчасно — просто щось змусило його змiнити намiри стосовно мене. Отже, виконавець ролi привида, мiй нiчний кошмар i вбивця трьох чоловiкiв — одна й та сама особа. Iмовiрнiсть цього — дев'яносто дев'ять i дев'ять десятих вiдсотка.
Годинник цокав, пiд цей розмiрений звук краще думалося.
Пункт другий: чи вдавав наш таємничий i страшний незнайомець саме привида полковника Вiтольда Ржеутського? Вiдповiдь — до бабки не ходити! Напiвзруйнований маєток та його iсторiя безпосередньо пов'язанi з легендою про Безголового, що стала прокляттям роду Ржеутських. I чому б комусь, у кого не в порядку з головою, не уявити себе раптом «чорним полковником», котрий, за легендою, примiряє до себе чужi голови, шукаючи свою. Тодi наш невiдомий мусить бути мiсцевим жителем, який цiкавиться подiбними речами. А таких цiкавих, як я вже встигла помiтити, в Подiльську небагато. Для чого далеко йти — Стасовi Жихарю по барабану iсторiя рiдного краю. Родина Комарових так само байдуже ставиться до мiсцевих легенд та мiфiв. Таким чином, коло пiдозрюваних швидко звужується.
Я заплющила очi, порахувала до двадцяти, розплющила.
Пункт третiй: чи може будь-хто почути легенду про Безголового в усiх подробицях i взагалi — дiзнатися щось подiбне самотужки, без того, аби вiдвiдувати мiсцевий краєзнавчий музей i спiлкуватися з його директором, кандидатом iсторичних наук Анатолiєм Бондарем? Вiдповiдь — виключено. Бiльше того: саме довкола так званих «закладiв культури» ошивається найбiльше мiських та мiстечкових божевiльних. Декого з них називають так у переносному значеннi, але трапляються серед них i люди з дiагнозом, про який нiхто не знає. Психiатри кажуть так — немає здорових, є необстеженi. Такi собi тихi шизофренiки, зацикленi на чомусь одному, i потiм ця зацикленiсть рано чи пiзно проявиться, навiть вибухне, ось як у нашому випадку. Таким чином, «привида» треба шукати серед постiйних вiдвiдувачiв музею, серед фанатiв краєзнавства, серед особистих специфiчних приятелiв Бондаря. Клюнуло пiдступне — а раптом це сам директор? Нi, вiдмахнулася я, вiдпадає. Його б я впiзнала вiдразу. Проте Бондар може пiдказати напрям пошуку, i це — реально.
Я пiдвелася з дивана рiшуче, але надто рiзко — голова знову запаморочилася, правда, на короткий час. Коли барвистi мухи перед очима перестали кружляти, я потягнулася за мобiльником, збираючись уже набирати номер Бондаря. I завмерла, набравши першi кiлька цифр.
Музей.
Я бачила його в музеї. Цей погляд з-пiд козирка старенької бейсболки, ця зелена старомодна штормiвка. Вiн дивився здалеку, але таким поглядом, який просто неможливо не запам'ятати. За iнших обставин такi погляди лякають. I завжди — закарбовуються в пам'ятi.
Передумавши, я швидко набрала Тамару.
— Музейний сторож! Стьопа, здається, прiзвище вилетiло!
— Ти серйозно?
— Бiгом, Томо, бiгом!
Вони запiзнилися.
Вiрнiше, ми всi запiзнилися. Це розказала менi Тома, до того чотири години не вiдповiдаючи на мої наполегливi дзвiнки, просто вимкнувши телефон. До Жихаря дiстатися вдалося, але так само на короткий час. Кинувши буквально чотири слова: «Це вiн. Передзвоню пiзнiше.», вiн так само вирубав мобiльний. Я поривалася йти, тiльки не знала, куди, та й Олег, що саме повернувся додому, став у дверях з намiром триматися на смерть. Менi нiчого не лишалося, як засiсти з ним на кухнi за рештками недопитого мною вчора коньяку i вислуховувати ще й вiд нього, за яким хрiном мене понесло до маєтку i чому вiн, такий iдiот, вирiшив лишити мене, клiнiчну дуру, саму вдома.
Повернувшись пiд вечiр додому, Тамара додала до столу ще одну пляшку коньяку. Олег запитально подивився на дружину, та кивнула, вiн вiдкоркував, налив їй рiвно половину чарки, Тома випила i лиш пiсля цього навiть не сказала — видихнула, мов штангiст, який взяв вагу свою рекордну вагу i кинув штангу на помiст:
— Усе! З мене досить, але — все!
— Взяли?
— Знайшли, — поправила Тамара. — У себе вдома повiсився. Висновки не остаточнi, тiльки, здається, з минулої ночi висiв. Чи з раннього сьогоднiшнього ранку. Яровий зараз друга твого, директора музейного, особисто допитує.
Ми не перебивали, i Тома, випивши ще трошки i починаючи помiтно попускатися, розказала, як пiсля мого дзвiнка весь особовий склад карного розшуку помчав додому до Степана Притули, музейного сторожа. Здивований Бондар так само пiшов туди — сторож не вийшов на роботу, не ночував вiн i у флiгелi, а телефону вдома не мав. Правда, Бондар уже потiм признався — вiдсутнiсть сторожа його стривожила, та не здивувала. Вiн знав, що у того перiодично трапляються приступи.
Вiн свiдомо тримав на роботi психiчно хвору людину. Чому — про це, мабуть, вони бесiдують зараз iз начальником мiлiцiї, прокурором i заодно — мером мiста. Цей теж пiдтягнувся, коли дiзнався, що резонансну справу нарештi закiнчено, лишилося тiльки закрити її формально.
Сторож Притула мешкав у приватному секторi, у невеличкiй неохайнiй хатi. Двi кiмнати — зала та спальня. Крихiтна кухонька, хоча з газовим опаленням. Там, у кухоньцi, його й знайшли опери, коли протиснулися туди з пiстолетами наготовi. Господар телiпався пiд стелею замiсть лампочки, в дротяному зашморзi, який не просто здавив на смерть горло, а ще й до кровi впився в шию. Ешафотом для Притули послужив клишоногий кухонний стiл: вочевидь, ставши на нього ногами, вiн штовхнувся i покiнчив зi своїм грiшним та недолугим земним життям.
Поки однi знiмали його зi стелi, iншi разом iз всюдисущим Жихарем оглянули спочатку хату, де нiчого пiдозрiлого не виявили, i сарайчик у дворi, де знайшли все, що треба.
Закривавлену сокиру в кутку.
Лопату зi слiдами свiжої землi.
Яму, викопану господарем у землянiй пiдлозi в кутку сарайки, i три вимащенi у сумiшi кровi та землi людськi голови.
Аби винести їх на свiтло i облити водою з вiдра для хоча б поверхової iдентифiкацiї, оперативники спочатку сходили на сусiдню вулицю, до мiсцевої баби Мухи, купили лiтр самогону за вiсiм гривень i перед початком кожного етапу процедури робили по ковтку просто з пластикової пляшки. Нiхто не сказав їм анi слова, пойнятi навiть собi просили, тiльки за законом вони мусили знаходитися при тверезому розумi. Тому їм лишалося блювати i вiдвертатися.
Звiдти ж, iз сарайчика, винесли канцелярську папку, акуратно зв'язану бiлими мотузочками. Усерединi — акуратно складенi газетнi вирiзки та цiлi газети, де пiд тим чи iншим соусом розповiдалася легенда про Безголового. Серед вирiзок лежала i знайома всiм музейна брошура. Що найсмiшнiше — з дарчим написом: «Шановному Степановi Притулi з побажанням i далi цiкавитися iсторiєю рiдного краю. А. Бондар».
Склад злочину наявний. Божевiльний убивця остаточно зiстрибнув iз котушок, усвiдомив, мабуть, що робить, i звiв рахунки з життям. У Подiльську орудував манiяк, помiшаний на давнiх легендах. Прекрасна тема для телевiзiйних новин i сенсацiйних газетних публiкацiй. Та все це дурня.
Головне — Тамара права. Справа дiйсно фактично закрита. Писанини довкола буде багато, але до цього дiла нашi слiдчi звичнi.
Отже, все, здається, позаду.
Коли Комарови поснули, я тихенько пройшла до кiмнати, що служила Олеговi за кабiнет. Там прилаштували паралельний телефонний апарат, i звiдти, щiльно причинивши дверi, я подзвонила додому Бондарю.
— Ларисо, в мене немає настрою з вами розмовляти. Вибачте, я не надто ввiчливий та делiкатний, але пiсля всього, що трапилося сьогоднi…
— Почекайте секунду, Анатолiю, i послухайте трошки мене, — я намагалася не пiдвищувати голосу i одночасно говорити так, аби спiврозмовник на тому боцi дроту розумiв — я розлючена i кричу: — У вас нема бажання спiлкуватися пiсля того, що сталося сьогоднi. А в мене є дуже велике бажання пiсля того, що сталося сьогоднi, поговорити з вами про те, що сталося i чого не сталося вчора. Думаю, я маю на це право. Ваш сторож учора мало не зарубав мене сокирою, i я хочу знати, чому ви допустили це.
