Історія з собаками - Гуляшки Андрей (читаемые книги читать TXT) 📗
Була шоста ранку. Стара згорблена жінка провела Авакума в ательє — простору кімнату, де посередині на розсунутій тринозі поважно гніздився великий фотоапарат з чорною сатиновою накидкою ззаду. Навпроти апарата, за кілька кроків, стояв стілець з прикрученою переносною лампою. Під стінами було дві лави, стіл і шафа, схожа на бібліотечний каталог. Біля цієї старої обшарпаної шафи стояв одягнутий у чорний халат фотограф Велко Трифонов, такий самий згорблений, як жінка, низенький, худий, сивий і короткозорий. Побачивши службове посвідчення Авакума, він так розхвилювався, що окуляри аж тремтіли в його руці, а короткозорі очі від збентеження не могли ні на чому затриматися.
— Сідайте, — він показав Авакумові на лаву й сам сів навпроти. Голос його був глухий і кволий.
— Заспокойтеся, я не зроблю вам нічого лихого! — всміхнувся до нього Авакум. — Я прийшов щось запитати у вас. Не будемо говорити про вашу незаконну торгівлю старими фотографіями. Прошу вас лише щиро розповісти все, що знаєте…
— Будь ласка! — прошепотів фотограф. — Охоче розповім усе, що знаю.
Авакум дістав портрет лікарки Юлії Сапаревої й подав йому.
— Чи знаєте ви цю жінку?
Велко Трифонов мало не впустив фотографію додолу.
— Зна-ю! — затнувся він. І, помовчавши, додав погаслим голосом: — Це вже давня фотографія.
— Розкажіть, коли зроблено фотографію і все, що знаєте про цю жінку! — сказав Авакум. — Увечері о восьмій ви зустрінетеся з лікаркою в кондитерській «Балкантуриста». Там ви дасте їй за чималі гроші одну фотографію. Ні я, ні хтось інший не перешкоджатиме вам у цьому, але з умовою, що ви розкажете мені все, що знаєте про цю жінку від початку до кінця. І потім дасте мені ще одну копію тієї фотографії. Прошу вас!
Старий фотограф коротко розповів таку історію:
— Лікарка Юлія сама родом з села Макреша. Батьки її давно померли. У неї немає ні братів, ані сестер. Училася в Софії. На початку 1943 року розпочала приватну практику в Відині, де служив її чоловік, капітан жандармерії. Чоловік її родом з міста Печери. Його звали Васил Атанасов Драгнев. Капітан був лихою, жорстокою людиною, переслідував партизанів і здобув славу справжнього ката. В середині 1943 року до Відина приїхав брат капітана Драгнева, лісничий Спиридон Драгнев, і гостював у Васила зо два тижні. Якось обидва Драгневи прийшли до фотографа, принесли йому фотографію й попросили перефотографувати. Ось копія тієї фотографії!
Велко Трифонов дістав з портмоне фотографію й подав її Авакумові. Той з цікавістю глянув на неї й похитав головою.
— Так я й думав! — замислено сказав він.
На фотографії він одразу ж упізнав бая Спиро, хоч той і був зовсім молодий. Біля нього в жандармській уніформі стояв високий, стрункий чоловік, разюче схожий обличчям на Прокопія Сапарева. Вся історія раптом так прояснилася, що Авакум аж примружився від тупого болю в серці. Отже, Прокопій мав дядька! Передчуття не обмануло його — у справжнього батька Прокопія був брат!..
Велко Трифонов вів далі:
— Спиридон Драгнев від'їхав, а потім, на початку вересня 1944 року знову повернувся до Відина. Обидва брати прийшли до мене й попросили негативи своєї фотографії. Я віддав їм один негатив, і тоді Спиридон Драгиев пригрозив, що вб'є мене, якщо колись довідається, що в мене є ще один. Другого чи третього вересня капітан Драгнев зник. Моя дружина приятелювала з лікаркою, й та призналася, що чоловік хоче тікати в Туреччину, бо комуністи не помилують, як прийдуть. Лікарка була вагітна, ходила вже на дев'ятому місяці, й моя дружина аж плакала, подумавши, що її чекає. Восьмого вересня лікарка сказала дружині, що дівер відвезе її до якихось своїх родичів у село Ізвор біля Печери, щоб вона народила там. В обід вони від'їхали. Ми стояли на воротях, махаючи їм руками, доки машина не проїхала повз нашу хату. Машину, трофейний «опель», вів Спиридон Драгнев, дівер лікарки. Оце все, що я знаю.
Велко Трифонов трохи помовчав, тоді додав:
— Ще згадав. За два-три дні до від'їзду лікарка отримала нове посвідчення. Вона приходила до мене по фотографію. Ваша фотографія — це збільшена копія тієї, яку я зробив для посвідчення. Вони мали своїх людей у поліції, і все було зроблено швидко. Показуючи мені посвідчення, лікарка хвалилася: «Правда ж, не видно, що я вагітна?» — «Ну, звідки ж буде видно», — відповів я, глянувши на посвідчення. Там стояло її дівоче прізвище: Юлія Цекова Тодорова, а в графі «родинний стан» — також неправда: «неодружена»! Але я не сказав ні слова. І досі нікому нічого не сказав. Навіщо жінку підводити? Колишній її чоловік був чистий звір. Під таким прізвищем добра не жди!..
Авакум пішов від Велка Трифонова перед сьомою. Тієї ж ночі він поїхав до Пловдива.
Двадцять сьомого жовтня, в понеділок, пробувши з годину в окружному управлінні, Авакум «Волгою» поїхав до села Ізвора. О десятій виїхав з Ізвора й за півтори години прибув до міста Н. Зустрівшися з капітаном Петровим, дружньо поплескав його по плечі й жартома спитав:
— То як, друже, ти й досі вважаєш, що син, чий батько не має брата, не може мати дядька?
— Ви, здається, знову мене морочите! — насупився капітан Петров.
— Ну, не ображайся, — всміхнувся Авакум. — Я просто проводжу опит, складаю анкету! — і запитав перш ніж усмішка згасла в кутиках його уст. — Ти щось довідався про інженера Димо Карадимова?
— Та, власне, Димо Карадимов єдиний з конструкторського відділу бував у експериментальному цеху. Він приятелює з начальником цеху — інженером Николою Николовим. Разом ходять на полювання. Рік тому Николов очолив цех, і з того часу інженер Карадимов став туди вчащати. Бачили, як він накручував пружинки з дроту спецсталі.
Розмова відбувалася на квартирі Авакума. Трохи помовчавши, Авакум сказав:
— Ці дані наближують нас до розв'язки. Сьогодні ввечері заарештуємо інженера Карадимова.
Того вечора в «закутку» сиділо тільки троє інженерів і Авакум. Настрій за столом був невеселий. Прокопій пив мовчки. В його очах час від часу спалахувало полум'я, тоді насували хмари. Блискавиці гніву миттю перетворювалися на меланхолійні відблиски. На обличчі Хафезова застигла маска цілковитого відчуження. Він не цікавився ніким і нічим. І не говорив. А якщо маска відчуження на секунду чи дві зникала, то на зміну з'являвся вираз безмірної зневаги. Так, ніби він зневажав усіх і все.
Найневимушеніше тримався Димо Карадимов. Раз у раз він кидав репліки на адресу своїх колег, сам сміявся зі своїх дотепів, переважно досить банальних, і все намагався чимось шпигнути Авакума.
І ось, може, виведений з рівноваги його зачіпками, Авакум упустив на підлогу порцелянову люльку, яку палив того вечора, й чашечка її враз розкололася на дві половинки.
— От нещастя! — сплеснув Авакум руками, болісно скрививши обличчя.
— Подумаєш, — засміявся Карадимов, — люлька!
Авакум нагнувся, зібрав шматки, глянув на них і мало не заплакав від жалю.
— Ця люлька для мене дорога пам'ятка, — промовив він трагічним голосом. — Покійний брат курив її.
— Дав би йому по пиці, щоб не дражнився, — порадив Прокопій, киваючи на Карадимова.
— Всі ви блазні, — незворушно кинув Хафезов.
— Я беріг ту люльку, як зіницю ока, — звернувся до нього Авакум. — І що тепер робитиму?
— Ну, не скигли! — глянув на нього з лихою зневагою Карадимов. — У мене вдома є спеціальний клей, склею тих два шматки, й твоя нікчемна люлька стане ще міцнішою, ніж перше.
— То ходімо! — зрадів Авакум.
Карадимов жив сам у гарно вмебльованій кавалерці. Він запросив Авакума до кокетливо опорядженої вітальні, показав, де сісти, й промовив:
— Спершу почастую тебе віскі. А ти взагалі пив коли-небудь віскі?
— Спершу направ мені люльку! — наполягав Авакум, чиє обличчя наче закам'яніло.
Карадимов здивовано глипнув на гостя, хотів підкинути ще якусь шпильку, але передумав і махнув рукою. Пішов у кабінет і за хвилину з'явився знову з червоною коробочкою, де великими літерами було написано: «Універсальний клей». Простелив серветку й дістав з неї дві пляшечки.
