Шість днів на роздуми - Щербаненко Джорджо (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
Пригнічений Джеллін рушив до дверей. Він усвідомлював, що Сандер лютує через відмову Енсайкоу і не знає вже, що робити.
— Ви все ще тут? — крикнув капітан. Артур зібрався з духом і сказав:
— Не піду звідси, поки ви не прочитаєте цього рапорту. — Тут він поклав на письмовий стіл перед капітаном три сторінки машинопису.
Сандер збирався спалахнути, але оскільки перший рядок підсунутого Джелліном тексту лунав інтригуюче, а саме: «Автор анонімок до Вейтона — сам Вейтон…», не міг утриматися, щоб не прочитати всього.
Закінчивши і не глянувши навіть на Джелліна, він глибоко замислився, потім перечитав ще раз деякі уривки рапорту.
Джеллін почував себе як учень, який показує учителеві твір, і з побоюванням очікував реакції капітана.
Сандер устав і підійшов до Артура.
— Що ж, ідея дотепна, — сказав він, — і я одразу хочу провести розвідку боєм. Гайда до Вейтона! Переб'ємо йому сон, зате прочистимо мозок, порадивши облишити кпити так з поліції.
В автомобілі по дорозі до Вейтона Сандер поклав руку на руку Артура і сказав:
— Даруйте, Джелліне, що я так вам грубіянив, але вся ця справа добряче далася мені взнаки за ці кілька днів.
Джеллін зашарівся з радості й пробелькотів:
— Пусте!
Коли приїхали до Вейтонів, вони помітили в домі великий рух. Біля брами, крім Джерріса, стояли два поліцейських, приставлених охороняти Вейтона, а також камердинер Карлтон і Метчі. Не встигли Сандер і Джеллін вилізти, як до них підбіг засапаний Метчі.
— Просто неймовірно, пане капітан! Ми згубили його з очей на якусь часинку, бо він захотів піти у ванну кімнату. Оскільки він не вертався, ми кинулися по нього. Це все сталося кілька хвилин тому! Ми почули гуркіт мотора в гаражі, пішли побачити, що там таке. Пропав автомобіль Вейтона.
Джеллін поблід.
— О Господи, — зойкнув він. — Треба негайно його шукати, капітане, інакше він учинить самогубство!!!
Розділ дев'ятий
Тривожна ніч
Зникнення Вейтона викликало нові ускладнення у справі, такій близькій до розв'язання. Значно згодом ми розмовляли про це з Артуром і не могли ніяк збагнути, чому істина, до якої ми були такі близькі, не давалася тому, хто доскіпувався до неї з такою самовідданістю й талантом. Багато говориться про поліційні методи. На мою думку, ці методи ні добрі, ні погані. Одначе я переконаний, що в більшості випадків викриття винуватця більше залежить від нього самого або від зовсім випадкових обставин, ніж від поліції. Методи нашої поліції, як я мав нагоду переконатися, беручи участь у вирішенні справи Вейтона, замість допомогти слідству, часто ускладнюють його. Допити, проведені тієї ночі капітаном Сандером, тільки утруднювали викриття злочинця. Адже коли допитують винного, то він вдається до брехні, а щоб у цьому переконатися, треба проводити нову серію нудних допитів, що викликають нові сумніви. Зате якщо допитують когось, кого вважають за винного, а він невинний, сліди зовсім губляться, а справжній винуватець дістає час, щоб організувати свою оборону і стати майже невловимим.
З психологічного погляду поведінка Артура тієї ночі, коли щезнув Вейтон, здається мені дивовижною. Капітан Сандер, як завжди безцеремонно, допитував усіх домашніх, але це не принесло жодних наслідків. Під час зникнення Вейтона всі вони спали, і тільки Матільда Чезлі сиділа з чоловіком тієї, за твердженням Філіпа Вейтона, останньої для нього ночі. Ніхто нічого не бачив, ніхто нічого не чув. Довелося їх будити й питати, що їм відомо про зникнення Вейтона, спершу повідомивши їх, що актор пропав. Якнайретельніше оглянули гараж. Перевірили кишені висячого на плечиках комбінезона Джерріса (Джерріс мив машину), скриньки й шухляди з інструментом, навіть каністри з бензином у надії знайти якийсь слід. О четвертій ранку геть виснажений Сандер пішов спати. Не знайшли нічого.
Зате Джеллін нікого не допитував, не цікавився плямами мастила на підлозі гаража, нічого не розглядав крізь лупу. Вії вдовольнився констатацією, що в гаражі, з якого зник автомобіль Вейтона, як він зрештою і припускав, не було жодних елі дів боротьби. Одначе він не відпустив спати Метчі, а поїхав з ним до пивного бару Клей 3.
О п'ятій ранку заклад був порожній і сумний. Оркестр не грав, офіціантки снували по залі бліді з утоми, нечисленні, геть п'яні клієнти сиділи ще за столиками, задушливим, насиненим кислим запахом пива повітрям дихати було важко. Хазяїна в барі вже не було. Пішов спати. Джеллін вручив офіціантці, яка йому сказала про це, свою візитну карточку.
— Передайте її пану Макх'ю, коли прокинеться, і скажіть, що я приходив до нього о п'ятій ранку.
Вони випили з Метчі по великій склянці чаю. Джеллін поклав руку на плече сержантові й довірливим тоном сказав:
— А тепер, любий Метчі, підсумуймо те, що сталося. Інакше нам ніколи не вдасться кинути промінець на всю цю справу. Поясню вам, що б мені хотілося почути від вас ізнову: капітан Сандер і я востаннє були у Вейтонів сьогодні в обід, вірніше вчора, бо вже дванадцяте листопада. Ми повернулися туди сьогодні о пів на третю ранку, дванадцятого листопада, і виявилося, що Вейтон здимів за кілька хвилин до нашої появи. Розкажіть мені, що сталося за той час. Передусім я хотів би знати: щось незвичайне там стряслося?
Метчі сильно замислився на кілька хвиль. Тугодумом він не був, але зараз він усвідомлював; його відповідь може мати неабияку вагу.
— Щоб стряслося щось незвичайне, — нарешті озвався він, — так ні. Єдина різниця між днем учорашнім і попередніми полягала в тому, що у зв'язку з воскресінням Вейтона усю другу половину дня телефонували і навіть приходили юрми цікавих. Вейтон, звичайно, посилав усіх к дідьку, а пані Чезлі й камердинер узяли на себе клопіт виганяти цих блазнів.
— А Вейтон ні з ким не розмовляв учора, не бачився?
— До телефону він підходив сам лише разу бо дзвонив хтось, хто хотів побалакати з ним. Особисто.
— А хто саме — відомо?
— Гм… не знаю, бо він відмовився назвати себе навіть Карлтонові, хоча той дуже церемонний в етикеті. Сказав тільки, і Карлтон так і доповів Вейтону, що це у справі дуже важливій.
— А крім цього, Вейтон не контактував ні з ким і не виходив з вітальні?
— Ні. Поводився він, як звичайно. Може, виглядав лише ще пригнобленішим і метався по кімнаті, як лев по клітці, гарикаючись раз у раз із дружиною, яка не хотіла залишити його на самоті. Цілісінький день, аж до моменту його зникнення, вона не відступала від нього ні на крок.
— Вони сварилися між собою?
— Я вже казав. Обоє були як на голках. Вона намагалася його втішити, але час од часу заходилася плачем і кричала; «Філіпе! Ох, Філіпе!», ніби бачила його вже неживого. Вейтон, який іноді давав себе втішити, упав тоді у розпач. Він зривався з канапи, знов бігав по кімнаті, кричав, що не хоче помирати, що його вб'ють, і таке інше… Присягаюся вам: я, хоч і призвичаєний до таких сцен, іноді відчував себе незатишно. Ця людина, здавалося, приречена на смерть!
Джеллін підпер голову руками, лікті поклав на стіл і слухав уважно.
— А вам, Метчі, не здалося, що Вейтон грає комедію? — спитав він.
Питання здивувало сержанта: досі про підозри Джелліна йому було невідомо.
— Грає комедію? Невже вам здається, що людина в його становищі може ще грати?
— Послухайте, Метчі,— Джеллін коротко виклав сержантові свою гіпотезу. — Розумієте, якщо прийняти, що я маю рацію, Вейтон, виходить, грав комедію. Тому мені так важливо знати вашу думку: чи у вас бодай мимобіжно створювалося таке враження.
Проте Метчі таки не пригадував, аби щось викликало в нього подібні підозри. Усе, що робив Вейтон, здавалося йому стихійним і цілком вірогідним. Питати, чи Вейтон грав якусь роль, усе одно що переконувати, що хтось, кого переїхав трамвай, потім тільки симулює біль.
— А тепер ми дійшли до моменту зникнення Вейтона, — сказав Джеллін. — Розкажіть, будь ласка, ще раз, як до цього дійшло.
