Укус огняного змія - Тисовська Наталя (мир бесплатных книг .TXT) 📗
У бабциному покої стояв розгардіяш. Віко на старій скрині, пропахлій лавандою, відкинуто, а різнобарвні тканини жужмом лежать на долівці. Ваза з конваліями перевернулася, з неї на стіл натекло води. Двері до гардеробної розчахнуті навстіж, всередині гармидер — мовби щось шукали настирливо. Одна половинка високого вікна відчинена, фіранку рвонуло вітром і видуло назовні. А в покою нікого нема.
Катажина вилетіла з бабциної кімнати.
Прочинилися двері до гостьового покою, і звідти вийшла черниця. Катажина мимоволі притулилася до стіни: ця черниця з’являлась у домі, тільки коли бабці ставало зле з серцем. Після смерті діда Михася це траплялося дедалі частіше.
— Окропу принеси, — змучено кинула черниця й повернулась назад до покою.
Катажина хапнула повітря, тоді понеслася до кухні. За хвилю вона повернулася з повним баняком окропу. Поставила його під двері, постукала. Серце вилітало з грудей. Тільки не… тільки не… — билось у голові, але думка так і не оформилася. Черниця визирнула.
— Ну, чого стала? Занось.
Катажина підхопила баняк і зайшла досередини.
На широкому ліжку з високою дерев’яною спинкою в узголів’ї лежав сивий старий. Поруч із ним на колінах стояла бабця й час від часу стогнала. Вона не помітила онуку, не помітила й черницю, яка здерла зі старого покривало.
— Поможи мені! — крикнула черниця.
Катажину замлоїло, але вона через силу наблизилася. Старого вона не знала — навіть якщо й бачила колись у дитинстві, навряд чи б упізнала знайомого у цьому жовтому, висохлому мертвяку. Подумавши про мертвяка, Катажина похолола: старий був живий, він хрипко дихав, але вона була певна: не жилець. Судячи зі стятих губ черниці, та була тої самої думки.
На шиї старого темнів багряний рубець.
Ливнувши окропу у мидницю на столі, черниця за хвилю з неї набрала у полотняні мішечки гарячих варених висівок й приклала старому до стіп і долоней, щоб розрухати кров. Катажині майнула думка про мертвого й припарки, але вона силою відігнала її. Бабця тихо стогнала, не піднімаючи від ліжка голови.
— Виведи пані, — наказала черниця, й Катажина спробувала підвести бабцю. Та не звернула увагу на онуччині зусилля. Довелося закинути бабцину руку собі на шию й силою підводити її. Бабця, здається, зовсім не могла переставляти ноги — тільки стогнала важко. Катажина цілком упріла, поки дотягнула бабцю до її покою.
Всадовивши бабцю в крісло-гойдалку, Катажина відшукала в шафці нюхальну сіль. Бабця начеб прийшла до тями, глянула на онуку, розплакалася. Пошукала в кишені хусточку — не знайшла, Катажина простягнула їй свою. Бабця приклала хустку до обличчя, застогнала, хитаючись у кріслі:
— Ох, ні! Ох! Брате, брате! За що?
Брат? — здивувалася Катажина. Дідо Юзьо, про якого вона багато чула, але жодного разу не бачила? Але як він опинився в їхньому домі з жахливим багряним рубцем на шиї?
— Його вбили? — вихопилось у Катажини — й вона перелякано затисла рот обома руками.
Бабця ж, на диво, не розгнівалася, а тільки коротко кивнула. Катажина знала з оповідей, що дідо Юзьо останнім часом був радником посла в Оттоманській Імперії. Страшні історії про мусульманські звичаї, які під час забавок оповідали малій Катажині хлопські діти, могли пояснити багряний рубець на шиї. Але не могли пояснити, чому дідо Юзьо так раптово з’явився у них удома.
— Його магометани задушили? Як невірного? — бовкнула Катажина.
— Не мели дурниць. То братство… — бабця затнулася. — То зовсім інше.
Постукали, і двері одразу ж прочинилися. На порозі стояла черниця, потупивши очі.
Катажина по-справжньому злякалася. Примарилося, що з бабцею зараз станеться апоплексичний удар, а вона… а вона… Боже, що ж вона тоді робитиме? Батько… мати… Треба викликати… Ховати діда Юзя… Але ж він державний службовець, може, то зовсім не так робиться… А маленький братик… Вихор закрутився в Катажининій голові й не влягався.
— Все, — повідомила черниця тихо.
Бабця рвучко підвелася з крісла, за мить важко осіла назад. Гучно висякалася, зібгала хусточку. Очі її погасли, але в складках рота з’явилася рішуча твердість.
— Сядь, — наказала вона онуці.
Катажина слухняно сіла. Вона й не помітила, як черниця безшумно зникла за дверима, тактовно лишивши їх наодинці. Бабця тримала руку на серці.
— Цей будинок у духівниці я відступаю тобі, — мовила вона нарешті. Катажина ковтнула. Бабця усміхнулася: — Цей будинок з усіма його таємницями…
Вона зняла з руки бранзолетку — срібну змійку, що кусає себе за хвіст, — і вдягла на зап’ястя онуки.
— Бережи її, — мовила. — Про ключик і сховок ти знаєш…
Катажина спалахнула. Років у дванадцять вона підгледіла, як бабця ховала у бібліотеці за секретними дверцятами грубу чорну книжку. Одного разу вона й сама полізла драбиною нагору, відчинила дверцята, дістала книжку — але злякалася, поклала на місце.
— Ну-ну, не червоній, хто б утримався від спокуси у такому віці? — розсміялася бабця, навколо очей запроменилися веселі зморщечки, й Катажині на мить задалося, що і дідо Юзьо, і духівниця — то непорозуміння і далі все буде, як раніше… Бабця сказала: — Про сховок нікому не розбовкай. Коли за книжкою прийдуть, покажуть тобі косинець. Якщо ж ніхто так і не прийде, заповіси бранзолетку і ключик молодшій онуці — буде вона хоронителькою.
Розділ дванадцятий
UROBOROS
— Чом ти не бачиш очевидних речей? — говорила мені через день Ліна Оверченко. З похорону я повернулась уранці, а Ліна, незважаючи на законний вихідний, який можна було витратити на важливіші справи, прибігла до мене в гості, знемагаючи від цікавості. Замість одразу потамувати її спрагу, я півгодини старанно оглядала помешкання, плекаючи в душі надію, що заміна замків усе-таки не була марною, і раз у раз струшувала зап’ястям, на якому звивалася срібна змія. Ліна не відривала від неї очей.
— Що тобі видається аж таким очевидним?
— Вона лишила тобі купу знаків, — наполягала Ліна.
— Ти маєш на увазі Кароліну Сокальську?
— А кого ж? Бубочко, вона спеціально написала в духівниці, що саме ти маєш її поховати, адже хотіла, щоб тобі дістався браслет.
— Занадто заплутано. Чи не легше було просто надіслати мені змію поштою?
Ліна сиділа з ногами на дивані, я — через журнальний столик — у глибокому кріслі. Між нами стояло два горнятка і два келишки. Пуста пляшка смородинового домашнього вина вже опущена була під стіл. Ліна, і так язиката, після кількох келишків винця не замовкала ні на хвилю. Її балакучість заспокоювала мене. Після похорону і поминок, після майже безсонної ночі в поїзді, в якому не опускалася непрозора завіса, а хіба засувалися фіранки, тож сліпучі пристанційні ліхтарі раз у раз будили мене, понад усе хотілося отак тихо пересидіти у компанії людини, якій я можу повністю довіряти. Але пересидіти тихо не було жодної можливості.
— Чого ж ти така вперта? — дратувалася Ліна. Горіхові очі вивергали на мене потоки невдоволення й розчарування. — Може, її вбили саме через цей браслет! А вона подбала, щоб прикраса не потрапила до чужих рук…
— Тільки давай не будемо про вбивство, — урвала я її запальну мову. — Не хочу бути наступним кандидатом, тим паче, навіть не знаючи, в чому цінність срібної блискітки.
— Послухай, — не відступала Ліна, — спробуй проаналізувати, які ще таємні знаки ти могла отримати від небіжчиці?..
Ну, якщо це блаженної пам’яті Кароліна Сокальська лишила напис парою на дзеркалі, якщо це вона сірниками виклала для мене повідомлення… ні, стривай! Не могла вона цього зробити, адже на той час уже загинула. Чи приходила до мене вночі на повний місяць, шурхотіла білим саваном?..
— Пригадай! — насідала Ліна. — Може, було щось, на що ти просто не звернула уваги? Кароліна Сокальська мала тебе хоч раз побачити, перш ніж складати заповіт на твою користь!
— Я отримала віршовані погрози! Хтось проник у мою квартиру і копирсавсь у моїх книжках, а може — і в речах! Тобі не досить? На що ще я повинна була звернути увагу? По-моєму, для пересічної людини і цього забагато!
