Укус огняного змія - Тисовська Наталя (мир бесплатных книг .TXT) 📗

Ще не побачивши її, я вже знала, що це за цяцька.

На шкарубкій дядькові долоні, червоній з морозу, завилася кільцем срібна змія, кусаючи себе за хвіст.

— А чого він так налякався? — стиха спитала я в сусідки, яка з-за дерева визирала, стаючи навшпиньки, аби краще роздивитись. Оступившись, вона ледь не з’їхала з пагорба, і я підтримала її під лікоть.

— Красно дякую, — буркнула сусідка. А тоді пояснила: — Змія на похороні — недобра прикмета.

— Що означає?

— Що душа небіжчиці ся спускаєть в підземний світ, а не зліта на небо.

— Але ж, — заперечила я, — змія несправжня…

— Нема ріжниці.

Ніхто не хотів узяти в дядька срібний браслет, і тоді я підступила ближче, відібрала змію в нього й начепила на зап’ясток. За спиною хтось тихо охнув. Я навіть не повернула голови. Срібна змія вже почорніла від часу й від того, що її давно носили на руці. Хай там як, а вона недовго залишалася без господаря…

Решту похорону зібгали, скоротили, наче людям пекло якомога швидше втекти з цвинтаря. Священик бурмотів молитву. Люди хрестилися оддалік, але ніхто не підходив ближче попрощатись.

Одна я стояла перед гранітною плитою й нестямно дивилася на шпару, а в голові була повна каша. Яким чином браслет міг опинитись у гробівці? Що це той самий браслет, я не мала жодного сумніву. Нутром чула, що це він. Але хтось же мав його сюди підкинути? Чи не вбивця? І коли? І чому саме сюди? Сотня запитань, жодної відповіді.

Поминки були так само зібгані, небагатослівні, все поспіхом, поквапом. Розмістились у хаті моєї тітки, яка мешкала найближче до цвинтаря — тільки спуститись у долину і повернути праворуч. У покою, де колись, ще як я була маленькою і жила моя бабця, стояли дерев’яні величні ліжка, застелені перинами, а стіни були завішані іконами й родинними світлинами (чорно-білими, але розфарбованими фотографом у ненатуральні яскраві кольори, з домальованими померлими на той час родичами), поставили великий стіл, а довкола нього — стільці з високими спинками. Кілька разів нашвидку випили, закусили, мовили пару поквапних слів — і сусіди почали гарячково прощатися, ніби в них хати палають. Щойно попрощалась і втекла перша сусідка, як за нею, мов ошпарені, побігли інші.

За півгодини наша родина зосталася сама, та й та розбрелася хто куди. Сестра з дочкою щось порали в кухні, інша сестра теж із дочкою подалися чогось до крамниці. За столом лишилися хіба ми з тіткою.

— Цьоцю, — заговорила я, наливаючи собі і їй вишнівки, — ви хоч пам’ятаєте Кароліну або її мати Рузю? На цвинтарі баби говорили…

— Рузю пам’ятаю, аякже, вони на Посадці жили. Вона така, як твій батько, може, разом і до школи ходили. Я старша. Вона виїхала давно, років тридцять — тридцять п’ять тому, юж і не пам’ятаю. Мати її, цьоця Каролька, до цьоці Стефи час від часу заходила. А було таке, за війни, що п’яний німець вийшов із шинку, а там діти ся бавили, то він і шмальнув у них із автомата. Діти в лемент, а цьоця Каролька вибігла надвір і кинула в нього праскою. Діти ся розбігли, а німчура коли прочумав, то нич не пам’ятав…

Моя двоюрідна сестра зайшла до кімнати, скрутила трохи газ у грубі. Тоді сіла на ослінчик під грубою і, діставши сигарету, закурила. Дим вона видихала просто в піч, і він, підхоплений тягою, зникав десь у чорних звивистих каналах. Сестра слухала материну оповідь, але не виявляла до неї особливої цікавості: мабуть, чула її вже багато разів. Її маленька дочка стояла колінами на стільці й заглядала на стіл, вишукуючи найсмачніший шматок пляцку. [7] Сестра докурила, кинула недопалок у грубку й почала збирати зі столу брудні тарілки.

— Цьоцю, — спитала я, — а Каролька — наймолодша бабцина сестра?

— Так. Юлія найстарша, вона давно померла, потім мама, потім цьоця Стефа, Каролька наймолодша. У них іще брат був, то він перед войною до Америки втік. Він за Польщі комуністом був, а як совіти прийшли, то його раз до буцегарні забрали, він утік, удруге хотіли до Львова везти, а він знова накивав п’ятами, а тоді перейшов польський кордон — і зник. Мама чекала, щоб він ся обізвав, а він — як камінь у воду. Юж після войни, коли цьоця Стефа з Сибіру ся вернула, а її чоловік із Америки до неї озвався, мама просила, щоб той за океаном пошукав брата, та нич не вийшло…

— Цьоцю, а бранзолетку цю ви коли-небудь бачили?

— Змію? Скоч на горище, я скажу тобі де, й принеси альбом.

Цією напівдрабиною, напівсходами я лазила безліч разів. Важку ляду треба було підважити спиною, бо руками не стане сили. На горищі сушили білизну. Тут було царство котів, яких до хати не пускали, і після того, як стару стодолу розвалили і їм не стало де грітися, вони знайшли спосіб, як пробратися на горище. Сюди кілька років тому, коли робили в хаті ремонт, тітка та її дочка, моя двоюрідна сестра, занесли старі книжки, і одного літа я зробила набіг на горище, врятувавши перший том історії Києва шістдесят якогось року видання, кілька пригодницьких романів, однотомну енциклопедію України. Сюди ж, після знищення стодоли, потрапили речі, які десятки років зберігались у старому креденсі. [8] Серед них — альбом із довоєнними світлинами.

Тітка керувала мною знизу. За її вказівками я швидко знайшла потрібну мені купу старезного мотлоху, розгребла його, відігнала цікаву кицьку, яка терлася мені об руки й норовила тернутись об лице, і знайшла нарешті альбом із чорно-білими світлинами. Пригадується мені, що в дитинстві я не раз перекидала сторінки цього альбому.

Спустившись донизу, а поклала трофей тітці на коліна. Вона погортала його. Я не придивлялася, очікуючи, коли вона сама мені покаже, що хотіла. Тітка нарешті знайшла потрібну світлину й обернула альбом до мене.

Світлина маленька, групова. Три молоді жінки зі старомодними зачісками, у старомодних же сукнях за коліно, стояли попід руку. Середня зігнула лікті й тримала руки на грудях. Якщо придивитися, можна було розрізнити, що на зап’ясті вона має прикрасу — браслет. Якщо придивитися ще краще, можна було у тому браслеті вгадати змію, яку зараз я мала на власному зап’ястку.

— Це хто? — спитала я.

— А це і є небіжчиця цьоця Каролька. Ще як дівкою була. А оце — наша мати, твоя бабця. А третя — цьоця Стефа.

Всі три жінки на світлині мали однакові чорні очі.

Розділ одинадцятий

СПАДОК

Катажина повернулася з прогулянки — і не впізнала будинку. Брама навстіж, а придверника катма. Менший братик сидить на березі ставка, спустивши ноги в зимну воду. Катажина вихопила малого з води, потягла до хати. Він розрюмсався, навіть отримавши медівник, не хотів заспокоюватися.

Коло парадних дверей — невідомий екіпаж, біля нього товчеться незнайомий кучер, не знає, чи випрягати коней.

У будинку — цілковитий безлад. Покоївка вискочила з покою на другому поверсі, в руках — зібганий оберемок білого шовку. Побігла вниз широкими сходами, раптом затнулася на ходу, зіжмакані простирадла вислизнули з рук. Не помітивши цього, покоївка схопилася за голову, застогнала й помчала знов нагору.

Катажина занесла малого в кухню, де на плиті парував окріп у баняку, хляпнула гарячої води до мидниці, змусила малого гріти сині від холоду ноги.

— Юстино, Юстино! — покликала вона, але ніхто не обізвався. Відігрівши малому ноги, вона загорнула його у теплий шалик і понесла нагору.

Біля дитячої зіткнулася з придверником, який біг із гостьового покою.

— Що сталося? — хотіла перейняти його Катажина, але він глянув на неї невидющими очима й промчав повз. Шапка сповзла набік, із-під неї стирчали розкошлані сиві пасма. Катажина рознервувалася.

Всадовивши малого на килим і пхнувши йому в руку глиняну свистульку, Катажина вибігла з кімнати.

— Бабцю! Бабцю!

Вона враз перелякалася так, що аж свідомість потьмарилася. Ні, ні!.. — пульсувало у скронях. Ні, тільки не з бабцею!.. З бабцею нічого не могло… Ні, ні, не може бути!.. Боже, ну, будь ласка!..