Шість днів на роздуми - Щербаненко Джорджо (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
— Метчі, приведіть мені другого імпресаріо, — сказав він йому по хвилі.
Джон Лодері, високий і кремезний, скидався на Макх'ю, тільки був не рудань, а білявець. На питання Джелліна відповідав майже так само, як Феремптон. їхні пояснення так скидалися між собою, що можна було подумати, що вони змовилися між собою раніше. Філіп Вейтон людина закінчена. Актор заборгував Лодері тисячу п'ятсот доларів, від яких імпресаріо відмовився наперед, і тепер Лодері уже не підписав би з ним контракту, навіть аби Вейтона рекомендував сам Шекспір.
Після завершення другої розмови Джеллін попрощався з Метчі й повернувся додому, щоб поспати. Але оскільки цілий день він не їв і йому все марився Енсайкоу в руках семи агентів, Джеллін не зумів заснути навіть на п'ять хвилин. О сьомій ранку він устав розбитий, з розпухлим обличчям: давалася взнаки безсонна ніч.
Коли дружина принесла йому сніданок, він сказав:
— Може, сьогодні мені доведеться подати у відставку. Сподіваюся, що ти не проти.
Пані Джеллін, яка ніколи не виступала проти будь-чого чи будь-кого, а проти чоловіка й поготів, зблідла.
— Артуре, звідки ти взяв, що я могла б бути проти твого рішення? Ти що, невдоволений мною?
Артур поцілував її, швидко одягнувся і побіг на службу. Було чверть на дев'яту, одинадцяте листопада. Коли Джеллін увійшов до кабінету капітана Сандера, він пошукав поглядом полковника Енсайкоу. Не знайшовши його, він подумав, що той, мабуть, у в'язничній лікарні.
Сандер тримав у руках газету і так захопився читанням, що навіть не почув кроків підлеглого. Через мить він звів голову, глянув на нього і з дивним, сповненим гіркоти усміхом сказав:
— Підійдіть, будь ласка, ближче і прочитайте цю статтю. Артур наблизився і глянув на вказаний Сандером заголовок:
«Методи нашої поліції.
Відомий актор Філіп Вейтон, якого поліція вважає за померлого, живий!»
Розділ сьомий
Останній день
— Це «Олд Бостон». Ті спритники до синдикату преси не належать і розважаються тим, що спростовують повідомлення інших газет, — обізвався похмуро Сандер. — А все ж мені б хотілося з'ясувати, хто поінформував їх, що Вейтон живий, і добратися до цього типа…
Джеллін прочитав статтю.
«Бостон, 22.00.
Ми вже віддавали номер у друк, коли нам подзвонив незнайомець, який назватися відмовився, і повідомив нам, що актор Філіп Вейтон, про чию смерть писала преса, почуває себе чудово і ховається у своїй віллі. Повідомлення про його смерть було лише маневром поліції, досі не здатної викрити автора анонімок з погрозами, надісланих Вейтону, з тим, щоб поставити на нього пастку. Для перевірки вірогідності цієї інформації ми одразу ж послали репортера. Незважаючи на великі перешкоди, до дому Вейтона він добрався і виявив, що актор живий, тішиться добрим здоров'ям і навіть грає в карти з двома співробітниками поліції, виділеними йому для охорони.
Звичайно, ми проти деяких методів нашої поліції і синдикальної преси, яка має недобру славу і схвалює ці методи…»
Текст доповнював знімок, зроблений через вікно: актор грає в карти. У другій половині статті, обсягом майже на всю колонку, критикувалася поліція, здатна лише, за словами автора, затримувати злочинців тоді, як вони самі приходять повинитися. Стаття завершувалася погрозою:
«Може, завтра, дванадцятого, Філіп Вейтон буде ще живий, а може, буде вбитий рукою автора анонімок з погрозами. Ось тоді і виявиться, що нашу поліцію треба реформувати, оскільки її працівники, дарма що ввічливий убивця повідомив на шість днів раніше про плановане убивство, не в стані йому запобігти».
— Зрозуміли? — спитав Сандер, коли Джеллін закінчив читати. — Поліцію треба реформувати! Треба реформувати, бо цей кретин полковник мовчить!
— Він не сказав нічого? — спитав Джеллін товариським тоном. Від учорашнього вечора, відтоді, як ній додумався до правди, він втратив свою звичну несміливість.
— Нічогісінько, після десятигодинного допиту! — крикнув Сандер. — Він геть замучений, ледве дихає; але все мотає головою, що нічого не скаже. Зараз за нього візьмуся я! — заявив він грізно. — Заговорить! Доведеться заговорити! — Тут він зібгав, газету і викинув її у кошик.
Через кілька хвилин двоє співробітників ввели до кімнати полковника Енсайкоу. Його посадили в крісло напроти капітана. Полковник важко дихав, лице його відбивало страшенну втому, але очі ще більше, ніж попереднього вечора, блищали. Руки від великого нервового напруження тремтіли: допитували його з погрозами.
— Ну що, надумали заговорити? — спитав Сандер, не сподіваючись на ствердну відповідь.
Полковник не відповідав, тільки сидів нерухомо, ніби не чув поставленого питання.
— Шкода. Я думав, що у вас трохи більше розуму й здорового глузду, — продовжував Сандер. — У мене ще один спосіб змусити вас розговоритися, і не моя це вина, що я мушу вдатися до нього.
Він на хвилю замовк і вийняв з шухляди столу телеграфний бланк.
— Я звертаюся до центрального управління поліції Нью-Йорка, щоб негайно арештували Марту Енсайкоу, студентку університету Убіч, а потім видворили із Сполучених Штатів. Марта Енсайкоу ваша дочка. Штовхаючи мене на такий крок, ви занапащаєте її наукову кар'єру і майбутнє. Як вам відомо, у нас не відновлюють тик студентів, які мали справу з поліцією навіть на короткий час. — Капітан Сандер зробив паузу і продовжував свою промову. — Щоб показати, що я йду на це, неохоче, даю вам ще останній шанс. Чекаю до десятої вечора: якщо ви до того часу не заговорите, я пошлю телеграму.
Слухаючи Сандера, полковник неспокійно совався в кріслі. Коли капітан скінчив, Енсайкоу глянув зневажливо на нього і прошепотів:
— Огидно… Огидно!
— Огидно, що ви відмовляєтеся говорити, — заверещав Сандер, виведений з тями зневажливим поглядом полковника. — Ось що огидно! Заберіть його! Не можу дивитися на нього… Якщо захоче щось сказати, то тільки до десятої, а потім хай дідько забирає його і його слово честі!
Полковник Енсайкоу, сповнений гідності й погорди, такої невідпорної до його вбогого одягу, вийшов з високо піднятою головою, його супроводжували двоє агентів. Сандер дивився йому вслід і кусав губи.
Коли двері зачинилися, капітан гупнув кулаком об стіл і гукнув:
— Це жінка! Голову даю на відруб, що це жінка! Тому полковник такий рицар! Колишній царський двір і різні голлівудські витребеньки, аби тільки не зламати слова честі, даного жінці!
Сандер так казився, що Джеллін ніколи не дозволив би собі урвати цю тираду, якби попереднього вечора не позбувся своєї сором'язливості.
— Ні, мужчина, — відповів він спокійно, але рішуче. Капітан Сандер обернувся в його бік і спитав ущипливо:
— Ах так? І ви знаєте, хто це? Ну?
— Цього вам сказати я не можу, — вибачливим тоном відповів Артур.
З подиву капітан Сандер онімів. Злість спотворила його лице й одібрала на хвилю голос. Коли йому вдалося видобути з себе слово, він спалахнув:
— Ви теж не можете мені сказати! Ви теж дали слово честі!.. Виходить, я вже посміховисько для всіх!?
Джеллін, хоч його пробрав циганський піт, залишився нерухомим і, перечекавши бурю, пояснив:
— Бачте, пане капітан, деталей я ще не знаю. Як би вам це викласти? Тут тільки інтуїція, якої я не можу розтлумачити вам. Мені треба дістати неспростовний доказ, ведучи слідство далі. Наприклад, загадка оцього ініціалу «Ф», яким підписується автор анонімок. Я ніколи чомусь не задумувався над цим…
— Ви хочете сказати, що тут замішаний Френзен? — спитав іронічно Сандер. — Побоюючись, що його важко буде викрити, він з сердечної доброти поставив під листом свій ініціал, щоб полегшити нам працю?
— Я не казав, що маю на гадці Френзена, — відповів Джеллін. — Ще два дні тому я був переконаний, що автор листів жінка. Але від учорашнього вечора я певен, що тут замішаний чоловік.
