Вельветові джинси - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
— А спробуй у клініку пробитися! Там він мене й не впізнає. А тут я йому журнали в квартиру заношу, завівся у них у під’їзді хтось, журнали іноді пропадають, а Мирон Захарович он скільки передплачує!
— Скажи-но, Марусю, кому казала про відпустку Зими? Чи, приміром, Перовського?
— Петре Петровичу, ви ж самі знаєте, хіба це секрет? Самі ж їхні заяви підписували, в шафі вони лежали, а хіба шафа замикається?
— Може, хтось з подруг розпитував вас про Зиму? — запитав Хаблак. — Як живе, що в квартирі?
— А вам для чого?
— Ну, Марусю, — обурився Гапочка, я б тобі порадив бути ввічливішою. — Товариш з міліції, і хоче знати…
— Так би одразу й казали, — аніскільки не збентежилась Красовська. — Про крадіжки хочете дізнатися? Але ж про них уся Русанівка гомонить, краще б злодіїв ловили!
— Ось ми й ловимо, Марусю, — якомога м’якіше пояснив Хаблак, — і сподіваємось на вашу допомогу.
— Що я можу?
— Відповідати на запитання, — суворо мовив Гапочка, — ось що від тебе потрібно.
— Та я ж не проти… Питайте. Про Зиму хочете? Ні, про Зиму мене ніхто не розпитував.
— Скільки людей не одержували в серпні кореспонденцію? — обернувся Хаблак до Гапочки, але відповіла Красовська:
— Усю шафу завалили. Літо, і люди у відпустках.
— Заяв з двадцять підписував, — уточнив Петро Петрович.
— Ну, припустимо, з Зимою більш-менш ясно, — почав Хаблак, — професор, до того ж відомий, живе заможно, тут злодієві треба лише знати, що нема нікого дома. А Перовський?
Красовська посміхнулася зневажливо:
— Тепер усі знають, завмаг більше за професора має. Ось тільки міліція…
— Ми ще встигнемо обговорити цю проблему, — ввічливо, але твердо зупинив її Хаблак. — А тепер поміркуємо разом. Зима — фігура відома, про нього в газетах пишуть, а Перовському реклама ні до чого. Чи так?
— Звичайно, вони й мене далі передпокою не пускають Коли розписатися треба за бандероль чи лист рекомендований… Але раз таки пустили. Самого не було, а жінка в нього проста, то й до вітальні запросила. Багатство в них велике, люстра кришталева, й для чого такі вішають? І килими всюди, на стінах і на підлозі, все в килимах…
Хаблак згадав, як метляв хвостом Перовський, намагаючись знецінити вкрадене, й запитав:
— І ви про ці відвідини розповіли подругам? Обмінялися, так би мовити, думками?
— А що! Хай усі знають, — задерикувато відповіла Красовська. — Тобі сумка плече відтягує, за день набігаєшся, а про той килим і мріяти не можеш.
— Це вже з іншої опери, — сердито пробуркотів Гапочка, — ти, Марусю, конкретніше, а Перовський нікуди не втече. Принаймні ти спиш спокійно.
— Хочете сказати, що він седуксен приймає? Дуже сумніваюсь.
Ця суперечка могла затягтися надовго, і Хаблак втрутився рішуче:
— Отже, розповідали подругам про квартиру Перовського? Тільки на пошті чи деінде?
— На пошті, звичайно… — Красовська задумалась. — Ще чоловікові. Більш нікому.
— А хто чув на пошті?
— У нас сторонніх не буває.
— Тільки ваші дівчата?
— Чому — дівчата? Ще й студенти.
— Які студенти, — щиро здивувався Хаблак.
— А котрі “Вечірку” розносять.
— Кадрів не вистачає, — пояснив Гапочка, — мусимо брати студентів на півставки. Розносять “Вечірній Київ”.
— І багато студентів?
— Шестеро.
— Ледачі, — категорично заявила Красовська, — Я скільки разів казала: четверо моїх клієнтів поїхали у відпустку, заяви лишили, а студенти все одно їм “Вечірку” носили. Професор скаржився: повну скриньку натовкли.
— Так… — напружився Хаблак. — І всі шестеро студентів чули вашу розмову про квартиру Перовського?
Красовська стенула плечима.
— Не пам’ятаю.
— Спробуйте пригадати, Марусю, — я вас дуже прошу пригадати, хто з них був тоді на пошті.
— Вони іноді тут крутяться.
— І все ж!..
Красовська наморщила чоло.
— Ну, був отой високий і рудий, Кирило, здається
— Кирило Тарапута, — пояснив Гапочка, — студент будівельного інституту.
— Ще Віктор і Тома.
— Віктор Саєнко й Тамара Теплицька, — знов утрутився Гапочка. — З політехнічного.
— І Микола Шило, з інституту культури.
— Всі?
— Так, рудий пізніше прийшов, а ті спочатку.
— А не намагався хтось із них розпитувати вас?
— Ні.
— Ви певні?
— Здається, ні. Тома тільки питала про меблі. Сама в гуртожитку мешкає і на спідницю не має, а меблями цікавиться.
“Меблі з хати так просто не винесеш”, — подумав Хаблак і запитав:
— Зараз хтось із студентів є тут?
— Вони увечері приходять.
— Але ж розмова про квартиру Перовського відбулася вранці. Я правильно зрозумів?
— Еге ж. Тільки того дня Петро Петрович нараду проводив. І всіх покликали.
Хаблак подумав, що до вечора є час зібрати відомості про студентів-поштарів і, попередивши Красовську й Петра Петровича про секретність їхньої розмови, поспішив до дільничного. Звідти подзвонив полковнику Каштанову — той пообіцяв “натиснути” на автоінспекцію, щоб не барилася з розшуком оранжевого “пікапа”. Вони поговорили трохи про хід розслідування. Буквально через кілька хвилин полковник одержав адреси всіх учасників “квартету”. Троє з них мешкали в гуртожитку, четвертий, Кирило Тарапута, на приватній квартирі поблизу станції метро “Лівобережна”. Туди можна було дістатися за кілька хвилин, і Хаблак сів на один з численних жовтих “Ікарусів”, які ходили набережною до “Лівобережної”.
Біля станції метро, як завжди, юрмилися люди. Гуркотіли голубі поїзди, по шосе, що вело до Броварів, рухався безкінечний і шумливий потік автомобілів — сиза хмара відпрацьованого пального висіла над ними.
За шосе починався новий житловий масив — дев’яти- й шістнадцятиповерхові білі будинки, широкі проспекти, сквери, клумби з трояндами й декоративними кущами. Але поміж висотними красенями й асфальтованою стрічкою шосе якимсь чудом зберігся шматочок старої слобідки: одноповерхові будиночки, старі халупи, оточені фруктовими садами й високими дерев’яними парканами. Серед них в’юнилися вузькі піщані завулки, більшість парканів вражала своєю чорнотою і залишавілістю.
Будинки виглядали з-за парканів також якісь самотні й сумні, давно не ремонтовані. Та й кому спаде на думку ремонтувати їх, коли все одно через рік — два все тут знесуть, і на місці цього патріархального запустіння зростуть багатоповерхові будинки. Мабуть, цей прогрес цілком закономірний, і жити в сучасній комфортабельній квартирі зручніше, ніж у допотопних халупах без гарячої води й каналізації. Хаблак, звичайно, розумів це, однак йому завжди було сумно дивитися на вишневі сади, старі яблуні й величезні груші, які люди так дбайливо плекали десятиріччями.
Навіть похмурий вигляд приречених халуп, які немов плакали й скаржилися на невдячність господарів, котрим вони давали тепло й затишок, пригнічував і наводив на думки про людську безжалісність та прагматизм.
Хаблак зупинився перед однією з давно не фарбованих хвірток, вона навіть не зачинялася і нудотно порипувала на іржавих завісах. З хвіртки на нього вищирилася намальована грізна собача морда, попереджаючи, що в садибі його зустріне злий пес. Та ні гавкотні, ні гарчання Хаблак так і не почув, навіть собачої будки ніде не було видно. Либонь, старий пес уже подох, а заводити нового не було сенсу. Та й хто із злодіїв зазіхатиме на цю злиденну халупу?
Подумавши таке, майор посміхнувся: певно, одна кришталева люстра Перовського коштувала половину цієї садиби.
Жінка в довгій вилинялій спідниці, яка порпалася на грядках, відірвалася від роботи й допитливо подивилася на Хаблака.
— Кирила можна? — запитав майор.
Жінка махнула рукою в бік Дніпра.
— Купається, — пояснила. — Але обіцяв скоро повернутися. А ви звідки?
Хаблак устиг підготуватися до такого запитання.
— З міськкому комсомолу, — сказав упевнено. — З комісії по перевірці матеріальних умов студентів. — Це звучало досить переконливо, обумовлювало будь-які запитання і в той же час не вимагало від Хаблака ніяких пояснень. А найголовніше: якщо Кирило Тарапута причетний до квартирних крадіжок, навряд чи такий візит насторожить його.
