Комедія з убивством - Лапікура Валерій (читаем книги онлайн .txt) 📗
— А ти мені не влаштовуй тут Кампучію. Узяв моду — людину кульком душити, червоний кхмер знайшовся.
Від автора: На жаль, мушу порушити динаміку сюжету і знову впхатися зі своїми коментарями. На далекосхідному острові Даманському посеред Амуру взимку 1968-го року дві доби тривали жорстокі бог між радянськими і китайськими військами — зі значними втратами з обох боків. Великої війни уникли чудом. А щодо Кампучїі, — то в цьому тихому азійському королівстві вже на початку семидесятих місцеві комуністи, оці ж «червоні кхмери», без усякої війни вирізали понад два з семи мільйонів співвітчизників. У порядку пролетарського перевиховання. Страта за допомогою целофанового кулька була улюбленою забавою кампучійських «вихователів». Цікаво, що в'єтнамці, які повалили режим червоних кхмерів і врятували мільйони безневинних, не стали займатися перевихованням садистів, а згодували їх крокодилам. Єдиний радянський тележурналіст Олександр Каверзнєв, який намагався розповісти правду про специфіку кампучійської пролетарської революції, раптово помер від якоїсь екзотичної тропічної хвороби. Про стан здоров'я крокодилів на такій специфічний дієті преса мовчала.
Олекса Сирота:
Голий дембель, він же бригадир, від політичних натяків остаточно витверезів. А може просто — зі слова «кхмер» почув лише три фонеми, які йому рідніші. Бо почав виправдовуватися:
— Ми, власне, обіцяли йому око на очко натягти, як іще раз встромиться, а він лізе… Хай спасибі скаже, що лише кулька на голову… а у вас, товаришу начальник, якась справа, либонь? То ви сідайте, будь ласка. Ми зараз, душевно…
— Слухать сюди! Товариші стахановці, гагановці, мамаєвці, загладовці! Тут у вас учора одна Червона Шапочка випадково забула свої трусики і їй нема в чому йти у гості до бабусі. Нарешті, що подумає Сірий Вовк, коли вона залізе до нього у ліжко?
— І оце все? Стільки гуркоту?
— Якщо комусь мало, то додам хуліганський напад на представника адміністрації. Тоді дехто насидиться.
— Добре, добре… Клавко, давай сюди труси.
— А я думала — ти мені їх подарував…
— Я тобі зараз такого подарую! Вибачайте, товаришу начальник. Самі бачите, яке виховання у сучасного жіноцтва.
Подруга бригадира витягла зі своєї сумочки пожмакані перехідні Капітолінчині трусики і простягла мені. Я заховав їх у кишеню, а пістолет у кобуру і наказав:
— Півгодини часу даю, аби всі помилися і витверезиш. Робіть що хочете, бо розмова буде довгою і, як ви самі сказали, душевною. За поріг гуртожитку — ані ногою! Товаришу комендант, простежте. Ви всі передаєтеся у розпорядження Київського карного розшуку. Я за кожним окремо пришлю, коли треба буде.
Комендант вже ожив і стояв на порозі:
— Ви там, товаришу капітане, щодо тверезих понятих наказували, так їх куди? У цю кімнату чи спочатку до мене в кабінет?
Я вже вкотре переконався, що відставників повертає до людської подоби обстановка, максимально наближена до бойової.
— Спасибі. Тут мені поняті не потрібні. Підішліть їх, будь ласка, у сорок п'яту, в малосімейний блок. Разом із запасним ключем. Досить із мене на сьогодні вибитих дверей. А я поки що Червону Шапочку додому спроваджу. Нічого їй дивитися на дорослі ігри.
Мала петеушниця зраділа моїй появі, взяла трусики, писнула: «Ой, спасибі, дядю!» і вже збиралася бігти, але я її притримав:
— Я тобі, племіннице, мушу дати дві поради. Задаром, але спробуй не виконати. Ніколи не одягай чужі трусики, бо це не гігієнічно. А як уже одягла, то не ходи туди, де їх з тебе дуже швидко знімуть. Зрозуміла?
— А хто ж мене тоді у гості зватиме?
— Краще посидіти зайвий вечір удома, аніж пролежати півжиття у вендиспансері з проваленим носом. І май на увазі — як ще раз побачу тебе разом з твоєю Капітоліною у такому от кодлятнику, вишлю на сто перший кілометр. Будеш там до старості років вигрібати гній і робити аборти від механізаторів.
Погроза втратити принади міської цивілізації, здається, подіяла на малу сильніше, ніж морально-етичні повчання, бо вона злякалася по-справжньому і побігла, не озираючись. Я подивився їй услід, коли раптом десь над моєю головою почулися дивні звуки, що нагадували рев голодних тигрів над здобиччю. Було в них стільки непідробного болю і муки, що я навіть здригнувся, а потім розреготався, бо до мене дійшло, що це кращі у галузі разом зі своїми подругами виконують мій наказ стосовно негайного витверезіння.
В кімнаті, яку за життя займав фотограф, був такий самий лад, як і в його лабораторії. Всі речі лежали на своїх місцях — жодного тобі парубоцького гармидеру, — ярлички пральні на постільній білизні було пришито міцно і саме там, де треба. Над тахтою висів великий портрет самого майстра, на протилежній стінці — красивий знімок Лаврських храмів крізь гілки розквітлих вишень. Сюди можна було водити майбутніх доцентів і професорів по інформацію для дисертацій на тему: «Формування морально-етичних засад радянської інтелігенції в епоху науково-технічної революції». Саме на цю тему, бо зовні ніщо не вказувало на оте хобі покійного господаря, що за життя змушувало його час від часу серйозно порушувати трудову дисципліну. Хоча — хто сказав, що причиною його смерті став непогамований статевий потяг?
Я пригадав історію, яка переповідалася по всьому Радянському Союзу на рівні анекдоту. Якось пізно ввечері хлопчики з Контори викликають нас, ментів, до свого заповідничка — готелю «Інтурист». Що сталося? Наша радянська громадянка, штатна перекладачка і водночас штатна стукачка, як водиться, гине у розпал банкету з нагоди від'їзду групи небідних італійських туристів. У який спосіб? Підносить до вуст бокал із шампанським, робить маленький ковток, раптом підскакує, скрикує, хапається за горло, синіє і падає непритомною. «Швидка допомога» прибуває миттю, але встигає лише констатувати смерть від гострого нападу задухи. Основна версія — ціаністий калій, хоча характерного запаху немає. Групу з величезними вибаченнями затримують у Києві на кільканадцять годин, платять великі гроші за перенесення рейсу літака і так далі, і так далі, і так далі…
Фінал: перекладачка померла тому, що її вщипнули за дупу в найневідповідніший момент — коли вона пригублювала шампанське. Темпераментний італієць пестив оком розкішні форми нашої співвітчизниці і нарешті не втримався… Коли ж вона звереснула, рідина пішла «не туди». На додачу, у дами виявився природжений дефект горлянки, і вона похлинулася насмерть.
…Ще по дорозі до гуртожитку я надумав собі, так би мовити, професійну версію вбивства. Тобто, покійник свого часу випадково чи свідомо щось відзняв за допомогою своєї японської чудо-оптики, а потім вдався до найпримітивнішого шантажу. Ну і заробив… Тут, щоправда, кінці з кінцями не сходилися, бо голову, віднайдену на Лук'янівському ринку, кинули туди мінімум за три дні до того, як знайшли. А вбивці важливо було не тільки прибрати шантажиста, а й віднайти компромат. У кімнаті ж, судячи з усього, ніхто не нишпорив. На меблях лежав тоненький шар пилу без жодних видимих відбитків. Проте, для очистки совісті я викликав по телефону наших експертів з Управи, аби вони пошукали бодай якихось слідів. А мені і без них роботи вистачало.
Для початку я вибачився перед понятими, що залишу їх на самоті чекати моїх колег, а сам без зайвих церемоній випер коменданта з його кабінетика і викликав туди вахтера.
— Що скажете про пожильця із сорок п'ятої?
— Культурний, вихований, завжди ноги витирає, коли заходить, не преться, як танк, горілку мішками не тягає. Завжди вітається. І то не якесь там «привіт», а «добрий день, добрий вечір, бувайте здорові».
— Коли ви його востаннє бачили?
— Так одразу і не скажу. У суботу точно. Зранку… Він вибігав із цією своєю сумкою…
— Кофром?
— Так, у якому апаратуру носять. А в обід я змінився. Ми працюємо через два дні на третій. Це у нас виходить неділя-понеділок… ні, у вівторок його не було.
— І це вас не здивувало?
