Комедія з убивством - Лапікура Валерій (читаем книги онлайн .txt) 📗
— Зараз. І не тільки розкажу, а й покажу.
Любитель підлянок ще навіть не встиг рота розтулити, як я вхопив його за петельки і з усіх сил посадив на казенний стілець. Мебля пипснула і розлетілася на складові. Почувся здвоєний удар… п'ятою точкою об підлогу і потилицею об стінку. Після чого у підрайвідділку запанувала тиша. Я взяв зі столу аркушик із актом передачі справи, зібгав його жужмом і заткнув колезі в усе ще роззявленого рота. Він лише кліпав очима.
— А тепер послухай мене, «целка-невидимка», і не метушись. Доки ти сам, особисто, не вигребеш із каналізації всього покійничка до останнього пальчика, я у тебе справи не прийму. Я сьогодні дуже сердитий, а головне — мене начальство чомусь розуміє. Як спробуєш на мене настукати, то я тебе, ганьба лягавих, через усю київську каналізацію вилами прожену. Ти мене знаєш. Відпочинь — і за роботу. А я в Управу.
Страх теж буває великим порадником. Ніхто на мене не настукав, і тільки Старий задля годиться поцікавився:
— Як там у тебе стосунки з підрайонним відділком?
— Душа в душу, товаришу підполковник.
— Сирота, коли ти мені кажеш стосовно «душа в душу», то я чомусь пригадую серпень сорок п'ятого року. Тоді наш нарком іноземних справ товариш Молотов запросив японського посла і вони дуже тепло, десь навіть душевно, поспілкувалися. Про це написали всі газети, а через добу ми чомусь оголосили японцям війну… Добре, можеш іти. Хоча ні, стій, іди назад. Сядь! Ніколи не гризися з дурнями. Всіх не перегризеш, бо їх більше.
— Я не бу…
— Знаю я твоє «не бу», зараза! Бери краще приклад з нашого Генерала. Йому доводиться мати справу переважно з дурнями. І нічого — дослужився до лампасів. А ти їх матимеш, хіба що коли мама на піжамні штани понашиває.
— Добре, якщо мама, товаришу підполковник! А якщо сам — у психушці?
— Тіпун тобі на язик! Ти мені краще розкажи, де це ти навчився відрізняти підробну порцеляну від справжньої? В Університеті?
— Та ні, кілька років тому у хлопців зі «злодійського» відділу була одна цікава справа. Там саме обчистили квартиру і, з-поміж іншого, забрали дулєвський сервіз. Так от, коли злодіїв відловили, вони почали запевняти, що порцеляна не справжня, а підроблена, а відтак суму збитку треба зменшити мало не вдесятеро, а то вже інший параграф і менший строк.
— Ти дивись, які комбінатори виросли! За часів Сталіна — хоч ти Дулєво вкрав, хоч Хрюлєво, але якщо це особисте майно громадян, то строк не більше одного року.
— Пам'ятаю, ви вже казали якось. А за дванадцять колосків розстрілювали.
— Не за дванадцять колосків, а з дванадцяти років.
Від автора: Старий міліціонер анітрішечки не перебільшував. Справді, радянський кримінальний кодекс часів Сталіна передбачав суто символічне покарання за крадіжку особистого майна і досить таки відчутні строки за зазіхання на соціалістичну власність. Після п'ятдесят шостого року такі перекоси було ліквідовано, але особиста власність так і не була остаточно урівняна у правах із державною. Наприклад, за розкрадання, привласнення чи елементарну крадіжку соцвласності на суму понад десять тисяч тодішніх радянських карбованців (приблизно десять тисяч доларів за офіційним курсом і дві з половиною за курсом чорного ринку) можна було заробити і вищу міру покарання, себто, розстріл. А от за аналогічні діяння відносно особистої власності, навіть якщо йшлося про сотні тисяч, — світило максимум вісім років. При цьому потерпілому ще доводилося добряче попобігати і не раз змокнути, аби довести, що все, вкрадене у нього, нажите чесним шляхом або лишилося у спадок від чесних родичів.
Олекса Сирота:
Відверто кажучи, мій вибрик у підрайвідділку жодного сенсу не мав. Я просто зірвав злість. Знайдуть, зрештою, покійника у повному комплекті чи фрагментарно — особливої ролі для прокуратури і суду не відігравало. Головне, що мав місце факт особливо небезпечного злочину, і від цього нікуди не дінешся, хоч ти поламай усі казенні меблі і згодуй хитрозадим колегам підшивку журналу «Радянський міліціонер» за п'ять років.
Тому я сказав собі: Сирота, повидригувався — берися за роботу. І знову пішов до кав'ярні, де глухонімі грали днями весілля. Тільки вибрався я туди вже не як добрий знайомий барменші на прізвисько Цариця Тамара, а як службова особа при виконанні… відповідно — під протокол.
Цього разу мене цікавило єдине питання: чи не заїдався фотограф із кимось із глухонімих гостей. Бо вони, як відомо, люди дуже вразливі, надто болюче сприймають свою неповноцінність, і їм увесь час здається, що «нормальні» з них кепкують. Барменша заперечила, що нічого такого не було, фотограф робив свою справу, потім щонайбільше десять хвилин посидів, попоїв, розпрощався і побіг. Та й випив він лише сто грамів коньяку. Вона навіть не пам'ятає, чи до нього взагалі підходив хтось із гостей, — крім перекладачки з Товариства глухих. Вахтер, який чергував того дня і випускав фотографа, підтвердив, що ніхто за ним не виходив.
Я не полінувався розшукати по телефону оту перекладачку і запитати, чи не образив фотограф випадково когось із її підопічних, бо вона, кажуть, підходила до нього із якимсь запитанням.
— Та ні, що ви, товаришу капітан. Єдине, що цікавило гостей, чи фотографії зроблять для всіх. Дізналися, що так, — і заспокоїлися.
Отже, перша версія під умовною назвою «глухонімі» відпала. Відверто кажучи, народ вони емоційний і, до речі, фізично дуже сильний. Дати в лоб, стукнути головою об стінку, а то й придушити, щоб і не квакнув — це в їхньому стилі. Але розпатрувати труп на складові і розкидати його по місту — ні, то вже почерк людини, у якої з мовою та слухом усе гаразд. Тож не лінуйся, Сирота, не хапайся за перше-ліпше, що в голову прийшло, подумай гарненько.
Власне, цю версію я відкинув навіть із полегкістю, бо якось не лежала душа звинувачувати людину, і так уже долею скривджену. І хоча це додавало мені роботи, я взявся до неї десь навіть завзято. Добре, що зопалу не викинув ордерів на обшук фотолабораторії та «гостинки», які ми оформили ще тоді, коли все це здавалося недоречним жартом старого парубка. І от тепер мені належало поринути у специфічний світ, де нас, міліціонерів, люто ненавидять, а ми у свою чергу платимо жителям цього світу взаємністю. Я їхав тролейбусом туди, де доведеться забути про хороші манери і білі рукавички, де не пригостять коньяком «Камю» і нікого не здивуєш рецептом кави «Даміана», бо там ніколи не чули, що на світі є нормальна кава, яку варять у джезві або експрес-автоматі, а не у дюралевій каструлі. Зате там, у тьмяних коридорах, можна елементарно заробити по голові шматком арматури або дістати у живіт заточену викрутку лише тому, що ти чужий. Там зникають без сліду добре виховані дівчатка з хороших сімей і переховуються від закону втікачі з колоній.
Ні, це не злодійська «малина», як хтось подумав, а звичайнісінький робочий гуртожиток типового столичного підприємства. Хоча — споруда, до якої я дістався за півгодини, зовні справляла враження. Сучасні архітектурні форми, десять поверхів, три під'їзди, велике фойє, окремий перехід до блоку малосімейних квартир, він же — «гостинка». Дитячі коляски під бетонним козирком над входом, красива вивіска накладними металевими літерами по металевому ж тлі… просто-таки «Весна на Зарічній вулиці», серія друга, виробництво кіностудії імені О. П. Довженка.
Щоправда, ідилію пролетарського раю дещо порушували острівці битого скла на асфальті по периметру гуртожитку. Здається, мешканці, щоб не ходити до сміттєпроводу, викидали порожні пляшки просто у вікна. З трьох секцій три магнітофони несинхронно горлали «Распутіна» у виконанні «Боні М». Цікаво, чи знала тутешня ліміта бодай що-небудь про цього одіозного героя новітньої російської історії? Навряд.
Мої подальші роздуми перервало дівчисько, за віком і на вигляд — петеушниця, яка перехопила мене біля парадного входу.
— Дядю, ви не можете на четвертий поверх у сто сімнадцяту кімнату зайти?
