Поїзд, що зник - Лапікура Валерій (книги онлайн полные версии бесплатно TXT) 📗

І справа не в тому, що за часів Берії шмаркатий старший сержант держбезпеки дозволяв собі «тикати» старшим офіцерам міліції, а то й матюкати їх. І навіть не в тому, що в ті ж роки чекісти доручали власне міліції найбруднішу роботу — арешти, обшуки та супровід «ворогів народу», а ордени за викриття неіснуючих змов чіпляли собі. Ми, менти, такими нагородами бридували. Тут інше. Згідно з крамольною легендою, яку і сьогодні небезпечно розповідати при зайвих свідках, горезвісних «злодіїв законі» придумали, впровадили і аж до розстрілу Берії підтримували саме чекісти. Бо тільки за допомогою «законників» можна було тримати в покорі у таборах мільйони політичних в’язнів. Чи правда то була — боюсь, так і не дізнаємося.

Я легковажно пообіцяв своєму другу-психіатру з’ясувати прізвище його безіменного пацієнта, тепло попрощався, пірнув у Пасаж, звідти на Заньковецької… там під хлібним магазином, де нещодавно почали ще й варити каву, зустрів пару знайомих. Потеревенили ні про що, розбіглися…

Заснув я за звичкою миттю. Але десь о третій прокинувся від того, що мені стало недобре. Так недобре, як тоді, коли я зрозумів, що бандит і наркоман на прізвисько Деха вистрелить в мене через кишеню плаща раніше, ніж я вихоплю свій пістолет із кобури. Вочевидь, уві сні, як це вже бувало не раз, я аналізував і розкладав по поличках факти і здогадки. От мене і затрусило.

Поясню детальніше. Коли занудний Борис переповідав мені історію «металіста», то за численними повторами і дріб’язковими подробицями я, здається, не побачив головного. Я ж все це зараз десь разів у десять скорочено переповідаю, а він мене весь вечір діставав. Так от, мені здалося, що Контора справді спартачила якусь свою справу зі станційним знайдою, а тому вирішила спровадити його від гріха подалі — з Волгограду до Києва і тихо поставити хрест на якихось своїх, не відомих мені версіях. Ну, Господи, могла ж, наприклад, людина на своє горе виявитися схожою на колишнього поліцая, котрого чекісти ловлять ще з сорок п’ятого року. А насправді нічого вони не спартачили. І головне, навіть не збиралися закривати справу, котра їх чомусь зацікавила. А надто — спокійненько передавати хворого до рук цивільної медицини. Ні, кадебісти влаштували великий спектакль із начебто випадковим залученням мого друга-психіатра до найсекретніших справ свого відомства. Кажучи по-простому, «сині канти» вирішили загребти жар чужими руками. В даному випадку — руками мого наївного Бориса. Йому підкинули рівно стільки інформації аби викликати професійну цікавість — і ні на йоту більше. Не маю сумніву, що відтепер і сам Борис під постійним наглядом «конторських», і його єдиний друг в міліцейському середовищі, тобто я.

Я заложив себе на тому, що тягнуся рукою до телефону аби негайно подзвонити Борису і заборонити йому всі подальші ігри в Шерлока Холмса. А краще — аби він за будь-яку ціну позбувся сумнівного приробітку у спецвідділенні. А найкраще — тримався б на піонерській відстані від того спецвідділення. Чомусь мені не вірилося, що таємничий пацієнт вийде зі своєї нинішньої палати інакше, як в труні. Ніхто його нікуди не переводитиме.

Тут я механічно глянув на годинник: о пів на четверту ночі. І звичайно, не подзвонив. Натомість наступного ранку за всіма правилами зовнішнього оперативного спостереження відслідкував, як Борис виходить з дому, провів його аж до зупинки вісімнадцятого тролейбуса, переконався, що хвоста йому начебто не вчепили і останнім заскочив у вагон.

Мій друг взагалі не мав звички дивуватися, в усякому разі не виявляв це зовні. Тому обійшлося без передмови:

— Ти своїм колегам стосовно метро з дому дзвонив, чи з роботи?

— З роботи. З чергування. Без свідків. З незапаралеленого телефону.

— Якщо начальство поцікавиться, чому дзвонив? Квитанції ж прийдуть.

— Ще не цікавилось, але я вже придумав.

— Про вчорашню розмову забудь, а від сумісництва тихо, але негайно відкараскайся.

— Вважаєш, одного дня на мене, як в тому анекдоті, з унітазу подивляться розумні, натомлені очі майора Проніна?

— Можливо, вже дивляться. Ти мені вчора все розповів? Чи може, як завжди, забув про головне? Тільки благаю: без медичних термінів і асоціацій третього кола.

— Стривай… про виписку з другої історії хвороби не розповів. Там лише одна цікава штука. Приблизно таке: «Процедури згідно призначення». Дата. І більше нічого. А наступного дня — простий перелік медикаментів та доз введення. І от ці препарати дуже цікаві. Їх не застосовують для лікування амнезії, зате вони виводять з організму навіть мікроскопічні залишки певних препаратів, які застосовувалися напередодні.

— Яких саме?

— Сирота, боюсь, що і тобі не все треба знати. В усякому разі РАДЯНСЬКА медицина цю гидоту з лікувальною метою ніколи не використовує. І взагалі — спасибі за попередження. Бо я теж чомусь не вірю в гуманність однієї відомої тобі установи.

Я теж не вірив. Однак замість піти того ранку до свого кабінетику, я спустився до нашої паспортної служби і попросив зробити «стук-стук, а хто в рукавичці живе?» У тій самій рукавичці, що на вулиці Лагерній, на самому кінці вулиці, звідки до залізничної колії всього п’ять хвилин бігом, навіть з непритомним ударником комуністичної праці на плечах. Тому, що бігти доводиться згори і по асфальтовій доріжці… З’ясувалося: живуть тут не мишка, жабка і зайчик, а лише лисичка-сестричка і вовк-панібрат. Подружня пара. Я ще з дитинства здогадувався, що у стосунках вовка з лисичкою крім того, що в казках розповідалося, ще щось було. Тепер от переконався. Та з того часу, як їх прописали, лише чотири роки пройшло. Отже, якщо це рідний дім волгоградського знайди, якщо він жив там п’ять років тому, то куди поділася родина після таємничого зникнення годувальника?

Наша міська паспортна служба фіксує лише сам факт постійної або тимчасової прописки. А от щодо переміщень в межах міста, то тут документи залишаються у квартвідділах райвиконкомів. Однак, туди мені рипатися не з руки. Бо там переважно сидять офіцери-відставники, у них без офіційного запиту снігу взимку не випросиш, а не те що довідку, куди, мовляв, поділися мешканці такої-то квартири після виписки чотири роки тому.

Що допомагає кмітливому радянському сискарю? — запитував нас часто Старий. І сам же відповідав: людська цікавість і жагуча потреба ділитися з ближніми тим, про що дізнався сам. В розвиток теми: справжня добровільно-народна дружина — то не ті, що з пов’язкою гуляють вечорами по добре освітлених вулицях аби заробити три додаткових дні до відпустки. Справжні дружинники, опора, резерв, а часом і остання надія міліції — це пенсіонерки, котрі годинами натирають мозолі на задницях, висиджуючи на лавочках попід під’їздами. Невичерпне джерело знань! Куди там тому УРЕ — Українській Радянській Енциклопедії під редакцією академіка М.П.Бажана.

Моя остання надія: три бабусі-подружки, здавалося, навмисне чекали мене на лавочці. Такі, знаєш, характерні представниці трьох соціальних станів: типова сільська бабця, яка доживає в місті у дітей, підстаркувата партійна, а згодом профспілкова активістка і, як у тому анекдоті, «гнила інтелігентка», для якої найстрашніша лайка — «гівно».