Поїзд, що зник - Лапікура Валерій (книги онлайн полные версии бесплатно TXT) 📗

— Борисе, якщо ти все знаєш, то якого біса ти мені морочиш голову котру годину підряд? Слово честі, я тобі зараз запропоную сісти на моє місце в розшуку, а я зодягну твого халата і піду доводити психів до стану нормального будівника комунізму. Бо я вже від твоїх розмов так наблатикався, що, здається, можу і діагнози ставити, і лікування призначати і навіть інвалідність оформляти.

— Еге ж, розігнався. Попрацюй з моє — тобі ж інвалідність оформлять.

— Налякав Дон-Жуана аліментами, а мене інвалідністю. Якщо не помиляюсь і не все забув, чому в Університеті вчили, то «інвалід» в дослівному перекладі означає «неправильний». А я і є неправильний мент. Замість пити горілку і читати «Советский спорт» я читаю Альберта Камю, щоправда, в польському перекладі і п’ю каву з представниками гнилої інтелігенції.

— Якщо, інспекторе, ти вже вирішив продемонструвати ерудицію на знання іноземних мов, то мушу нагадати, що в даному випадку декому більше пасує визначення "ідіот", себто, грецькою мовою, «незалежний».

— Добалакалися, — погодився я. Однак за звичкою вирішив, що моє має бути таки зверху. — Не проймайся, Борисе, отим металістом із золотими зубами. Ти ж мені сам казав, що там був помилковий діагноз, що людину уже вивели зі спецконтингенту в розряд звичайних психів, яких у світі мільйони. Забереш його у своє відділення, пролікуєш по-людському. Потім він пригадає, що звуть його Іван Іванович Іванов, родом із села Мочилово Погостівського району колишньої Царицинської губернії. І поїде він до свого тричі перейменованого міста-героя і знову стане ударником п’ятирічки, а то й орден заробить. І навіть не знатиме, що колись його Контора мотузила. Зараз, хвалити Бога, не сталінські часи! І Контора, як бачиш, свої помилки визнає. Сам розумієш, замість пайку кайлом виколупувати твого металіста в нормальну лікарню переводять. Ще й з тебе підписку беруть, щоб не розляпав зайвого. На просту радянську людину, лікарю, не повинна впасти навіть тінь необґрунтованої підозри. Одного не розумію: на який «ікс» ти мені вже другу годину підряд розповідаєш історію чужої хвороби?

— Ви все сказали, товаришу Вишинський? — єхидно поцікавився Борис. — Як все, то я додам. Ні до якого Волгограду мого металіста не треба відправляти вже сьогодні. Можу обґрунтовано стверджувати, ще до початку нормального лікування, що прізвище хворого все ж таки не Максим Горький, а скоріше Андрій Головко. І що народився він, жив і працював далеченько від того місця, де його знайшли. Не на Волзі, а на Дніпрі. Точніше — в Києві. Конкретно — на Шулявці. І саме там згорьована родина чекає-недочекається свого годувальника.

Треба сказати, психіатр мене дістав. Ні, я вже не раз мав змогу переконатися, що інтуїція у Бориса — на рівні нашого Старого. Але Шулявкою він мене остаточно добив, закопав і напис написав: «Тут лежить дурний мент Сирота О.С.»

— То може ти, лебедику в білому халаті, мені ще й вулицю назвеш про всяк випадок, а також номер будинку і квартири?

— Будь ласка. Вулиця Лагерна. Будинок і квартиру уточню тільки після тебе, як ти припиниш свої дурні лягавські жарти.

— Воістину, схоже на правду. Бо наплодили таборів, як того гною на селі — від піонерських до «суворого режиму». А вулиця справді одна така. Звідки дізнався? Невже він сам сказав під гіпнозом? Коли ти встиг?

— Сказав. Тільки не мені, бо я за нього ще не брався. Твоїм йолопам-колегам з волгоградської залізничної міліції. Одразу після таємничої появи на товарній станції. Тільки ці кретини чомусь вирішили: раз у Волгограді Лагерної вулиці немає, то у людини в голові «ку-ку». У Волгограді справді немає, а в Києві є. Тільки не пришивай своєї політики, бо вона Лагерна ще з дореволюційних часів, тут щоліта кадетські корпуси таборами стояли. Звідси й назва: «Лагерная».

— Докторе, а може я зараз перескочу в гастроном на Заньковецької, візьму пляшку… ні, краще дві. Ми з тобою заспіваємо: «Взвейтесь, соколы, орлами…» Як там далі? О! «…то ли дело под шатрами в поле лагерем стоять!» А я все одно не допатраю, де Крим, де Рим, а де «я ваша тьотя з Києва, буду у вас жити».

Та мій друг Борис на зойк душі не зреагував і продовжив свою «важку повість» про психа, який не псих і вулицю, яка і Лагерна, і не зовсім:

— До речі, щоб ти знав: за часів чергової українізації якийсь мудрагель замість «Табірна» нове слово придумав: «Лагерна»! Так воно і пішло. До речі, вимова у цього Максима Горького типово шулявська. Щоправда, у волгоградській міліції випускників російського філфаку немає, тож з цього боку у мене ніяких претензій до солдатів правопорядку. Я, до речі, сам у цьому районі виріс і шулявського діалекту дуже довго позбавлявся аби не ганьбитися в пристойному товаристві.

Я дуже не любив, коли моїм писком витирали калюжу, не мною напуджену, навіть професіонали на взірець Старого. Що вже казати про ганебний програш любителю. Тому я ще трохи повидригувався, переважно з принципових міркувань:

— Ну добре, аби ще десь крім Києва була Лагерна вулиця, я й справді не чув. Але ж Лагерна — то хоч і не вулиця Леніна, котра є в кожній Кобиздохівці, але і не Хрещатик чи Поділ.

— Хрещатик є в Боярці, вулиця маю на увазі. Є ще населений пункт — нижче по Дніпру. У річників навіть загадка є: скільки кілометрів від Києва до Хрещатика. А Поділ — то стара частина не тільки Києва, а й, скажімо, Чорнобиля. Книжки читати треба, товаришу інспекторе, а не тільки протоколи. До речі, може десь іще існує вулиця «Лагерная», навіть у тих містах, де є метро. Але такого поєднання: метро поряд з Лагерною, та ще й станція «Жовтнева» (завваж: не Жовтневої революції, а саме Жовтнева) — оцього вже точно більше немає ніде крім Києва.

— В книжках прочитав?

— Навіщо? Дзвінок друзям, туди, де є метро — в Москву, Ленінград, Свердловськ і Новосибірськ. І взагалі, мій друже Олексо, кажу вам як професійний знавець людської психіки: найчистісінька правда дуже часто виглядає стовідсотковою брехнею. І навпаки… якби мій золотий металіст вийшов у Києві зі станції метро «Жовтнева» і чомусь забув, в який бік повертати на Лагерну, то ніхто б йому психбригаду не викликав. Узяли б під руки і відвели додому, бо це недалеко. Під самі двері.

Отут уже мені недобре стало, як тому «Максиму Горькому» на чужій станції під Волгоградом:

— Так ти що хочеш сказати? Що то все не маячня божевільного і не втрата пам’яті, а щось таке, в чому ти без допомоги такого ж божевільного, як і сам, мента не розберешся?

— Я хочу сказати тільки те, що він справді сів у київське метро, задрімав, почув крізь сон: станція «Жовтнева», вискочив в останню секунду… а от що було далі… можливо, щось би він та й згадав, але мої колеги благополучно і, боюсь, остаточно відбили у нього пам’ять інсуліновими шоками. Або є ще один варіант, про який би мені не хотілося думати: у спецлікарні з нього витягли-таки всю правду, а потім професійно загнали її на такі глибини, що можна спокійно списати клієнта у рядовий дурдом.

— Стривай-стривай, я, здається, збагнув, що ти маєш на увазі. Якщо я у Москві, стоячи посеред вулиці Горького, запитаю у перехожих, як мені пройти до Кремля, то мені спокійнісінько пояснять або навіть проведуть. Але якщо я пророблю те ж саме посеред вулиці Горького у Києві, то мені навіть ДАІшники зроблять «ку-ку» з відповідним жестом і порадять виспатись. А якщо я наполягатиму?…

— Викличуть психбригаду. Інспекторе, мені подобається хід ваших думок. Але, здається, і справді пора налити.