Покійник «по-флотському» - Лапікура Валерій (книги регистрация онлайн .txt) 📗

Мені чомусь розхотілося йти додому і навіть стійкий запах казарми вже не так дратував. Здається, мені вперше за цю добу пощастило:

— А якщо без протоколу, товаришу сержант, то що сам думаєш? Що бачив, що чув? Бо мені всі оці «макаронники» вже в очах мерехтять.

— То вони перед вами такі і перед начальством. А між собою — тільки й розмов, хто скільки випив, хто наліво сходив, а хто своїй жінці п'ятий кут показував. Тварюки… Головне, кажуть, щоб синяків не залишити, бо жінка до замполіта прибіжить.

— А наш що більше полюбляв? Випити, в гречку скочити, благовірну відмотузити? Чи все одразу і трішечки крав?

— Брехати не буду, разом з ними не пив і все решту теж. Вони взагалі при нас, строковиках, не занадто язики розпускають. Напевне, бояться, що ми настукаємо, аби в їхнє корито влізти. А сто років воно мені снилось, їхнє корито і їхня служба! Мене майор щодня умовляє: підписуй контракт, підписуй контракт! Я ж з першого року за СКА-Київ граю. Не діждуться вони мого контракту. Я вже точно вирішив: по дембелю форму у вогонь, кирзу — на смітник, а сам бутси в зуби — і в «Динамо». Спочатку в дубль, а там побачимо. Базиль з Лобаном теж не зі збірної починали.

— Що в «Динамо» йдеш — спасибі. Будемо колегами. Одна порада — на інфіз не потикайся, проривайся в Університет на юридичний. Бо футбол — то таке: або «підкують», або штанга на голову наїде. І куди тоді? Сторожем на базу в Кончу-Заспу? А так будеш лягавим, як я. Робота — не бий лежачого. Бандюг ловити, повій полохати, діточок із поганих компаній витягати. Рай!..

Сержант не заперечував:

— Як не вийде з мене Лобановського, прийду до вас. За пораду спасибі. А до «спасибі» я ось що додам. Прапорщик зник у понеділок. У вихідний у роті самі чергові. А в суботу, десь надвечір, перед тим, як розійтись, уся ця тічка в курилці зібралась. Говорили голосно, я з ленінської кімнати чув. Отой, що води боявся, дивну фразу сказав: «Я сьогодні свою корову за чотири точки підвішу. Щоб не крутила своєю кормою у госпіталі перед офіцерами». Всі засміялися, а той, що у нас м'ячі видає, так із заздрістю: «Тобі добре, а моя так роз'їлася, що вже ніякий гак не витримає». У цей час майор коридором йшов, вони помітили і замовкли.

У мене ще з Університету є одна звичка, про яку мало хто знає. Чим гірша у мене ситуація, тим ширше я посміхаюсь. Дуже допомагає, бо збиває з пантелику тих, хто хотів би якомога швидше побачити мене в труні у білих капцях. Але прощаючись із сержантом, я перевершив самого себе — куточки рота зійшлися десь на потилиці.

Якщо прапорщик боявся води, то кінці у цю саму воду нам заховати не вдасться. Це раз! А щодо «два», то моя природна цнотливість утримувала мене якомога далі від усього, пов'язаного із сексуальними збоченнями. Маю на увазі, звичайно, професійний, ментівський підхід до справи. Я розумів, що доки я через це не переступлю, не стану справжнім сискарем. Але підсвідомо переконував себе, що цей крок я зроблю, обов'язково зроблю, але якомога пізніше.

В Управлінні у моєму кабінетику сидів Старий. Курив мої цигарки і тихо лаявся вголос. Виявляється, його знову змусили зіграти Олександра Матросова. Річ у тім, що хоча наша «Управа» і входила до складу радянських органів Києва, але безпосередньо керувало нами міністерство. Те ж саме і по партійній лінії — географічно ми підпорядковувалися Ленінському райкому партії, а фактично хвости нам накручував міськком. Однак столична влада в особі голови міськвиконкому час від часу забувала, чиї ми, і випромінювала на нас своє тепло і турботу. Заїдатися з головою міськвиконкому, який водночас є членом ЦК, не варто навіть Генералу. Тому задля спокою високого керівництва на всі київські накачки відряджали Старого. Він приходив і доповідав: Генерал у міністерстві — терміновий виклик, його заступник — на завданні, особисто керує розслідуванням. Тому замість них, від імені і за дорученням — я…

А лаявся Старий тому, що його знову було бито за чужеє жито. Хтось із вітців української столиці нарешті роздивився, що у нас дехто має звичку в масовому порядку розпивати алкогольні напої у неналежних місцях — від під'їздів до дитячих майданчиків. А потім, після розпиття, починалось виконання вголос популярних пісень і акти дрібного хуліганства, як між собою, так і стосовно випадкових перехожих. Старий слухав-слухав, а потім його якась муха вкусила. Загалом — він непрофесійні розпатякування сприймає поблажливо. А тут поліз на роги самому голові міськради. Бо той бовкнув, що міліція і сама любить зіграти в третього після важкого трудового дня в місцях традиційного відпочинку трудящих. Отут Старий скипів і як з мосту в воду:

— Люди, — каже, — п'ють на вулицях, бо їм ніде більше пити. А не тому, що міліція приклад подає. Подивіться самі: вдома жінка, діти, теща, сусіди і взагалі не та обстановка. В ресторан не розженешся, бо дорого, та і скільки їх там у Києві. Кав'ярень теж — як кіт наплакав, та й зачиняються вони якраз тоді, коли у нормальної людини тільки з'являється бажання культурно посидіти.

Тут підскочив начальник усієї київської торгівлі і здійняв крик:

— Мої працівники теж люди і хочуть увечері бути вдома, в колі сім'ї!!!

Нашого Старого понесло остаточно:

— Задля того, аби продавці почувались, як нормальні люди, всі інші мусять або роботу сачкувать, або спізнюватись. Бо в обідню перерву через ті черги купиш хіба що чорта лисого. А після роботи — цілуй замкнені двері, бо у працівників торгівлі теж, бачите, свої сім'ї.

І щоб торгівельний начальник надалі не вискакував проти міліції, як курва з кропиви, Старий остаточно добив його такими словами:

— Я знаю, що у ваших людей таких проблем немає. їм-то завжди є що випити — за радянську владу і її органи на місцях — і чим закусить, теж є.

Здійнявся ґвалт, і тут голова міськради, аби припинити дискусію, закричав:

— А ви знаєте, чия це ідея, щоб трудящі не вешталися вечорами по отим вашим барам-ресторанам, а сиділи вдома і зміцнювали сім'ю?

Старий зопалу ляпнув:

— Ідіотів у нас вистачає!

Але головуючий якось дуже швидко закрив нараду, а міський прокурор чомусь покрутив пальцем коло скроні. Черговий по Управлінню з порогу послав Старого через площу. А там, у відділі адмі-норганів, влаштували класичний рознос, який розпочинався зі слів: «зважаючи на ваш досвід і заслуги…», а закінчувався: «незважаючи на ваш досвід і заслуги». Принагідно пояснили, що ідея, на яку послався голова міськради, належить самому В. В., тобто Володимиру Васильовичу Щербицькому, який після кількох років опали у Дніпропетровську повернувся до Києва і замінив у Великій Хаті Шелеста.

— Я цього шмаркача, сина Щербицького, ще піонером пам'ятаю. Він тоді з батьківської машини регулювальникам дулі крутив. А з Дніпропетровська повернувся алкоголіком. Ну, а тато, замість того, щоб сина лікувати, кав'ярні закриває. Як він ще не додумався горілку з продажу вилучити? Діяч!..

Я збагнув, що зараз Старий розпочне порівняльний аналіз усіх радянських вождів. Від Сидора Артемовича Ковпака, якого він глибоко поважав, до Лазаря Кагановича, якого називав виключно на другу, четверту, сьому та восьму літери алфавіту. Тому я вирішив терміново відволікти увагу Старого своїми проблемами. Бо, хоч і не вірив у замасковані мікрофони — живі стукачі дешевші, — але, як кажуть, береженого Бог береже. Старий вислухав мою сповідь, аж до розмови з сержантом включно, і розвеселився:

— Пацани, фраєри, невмивані цуценята! І ти, Сирота, і оті з військової прокуратури! «Вкрали, втік, втопився!» Запам'ятай раз і назавжди: найкримінальніша зона — це звичайнісінька кухня простої радянської сім'ї, яких мільйони. За кухнею йде спальня — там народжуються оці, як їх… ну, чорний такий, його ще в кіно Бондарчук грав…

— Отелло, трагедія Уїльяма Шекспіра, законний чоловік потерпілої на ім'я Дездемона. О, добре, що нагадали — там теж був прапорщик, такий собі Яго. Але прибили чомусь не його, а Дездемону.

— Я й кажу, що ситуація стара, як світ. Сирота ти моя лягавська, у тебе мотив на тарілочці лежить! Задрочений, як подільська повія Любка-бардачка, котра двадцять п'ять випусків річкового ПТУ обслужила. Дивись, дружина оцього прапорщика, як він сам казав, крутить гузном перед чужими чоловіками. А свій чоловік — тупий, як усі «куски». З таких найлютіші ревнивці виходять. Пруть, як бугаї, розмазують своїх коханих по стінці, а потім бубонять на допиті: «Любив!..»