Замкнена кімната - Шеваль Май (книги онлайн полные версии бесплатно TXT) 📗
— Господи боже, — сказав Густавсон, — таж старий наклав на себе руки.
Мартін Бек обернувся і мовчки глянув на нього.
— Ці… ці докори — офіційна догана?
— Так, сувора догана. До побачення.
— Стривай, нащо ж так відразу, я можу все виправити…
Мартін Бек похитав головою. Густавсон рушив до виходу. Він був занепокоєний, та не встигли зачинитись за ним двері, як Мартін Бек почув його слова:
— Старий чорт.
Звичайно, Альдорові Густавсону не місце в кримінальній поліції і взагалі в поліції. Він нездарний, зарозумілий, високої думки про себе, а сам нічого не тямить у своїй роботі.
Раніше в кримінальну поліцію набирали найкращих працівників. Та й тепер, певне, намагаються дотримуватись тієї самої засади. Якщо таку людяну порахували за гідну… посади криміналіста два роки тому, то що буде далі?
Гаразд, перший робочий день закінчився. Завтра він піде до тієї замкненої квартири і погляне сам на неї.
А що він робитиме ввечері? Щось попоїсть, потім посидить і погортає книжки, які, на його думку, треба прочитати. Потім лежатиме самітний у ліжку й чекатиме, коли до нього прийде сон.
У своїй власній замкненій кімнаті.
VIII
Ейнар Ренн любив свіже повітря, він і в поліцію пішов тему, що там доводиться багато рухатись і бувати надворі. Та роки й дедалі вище службове становище все більше прив'язували його до письмового столу, а на свіжому повітрі, якщо повітря в Стокгольмі можна назвати свіжим, він бував-рідше й рідше. Для нього стало життєвою потребою проводити щорічну відпустку у своїх рідних диких горах на півночі. Стокгольма він, властиво, не любив і вже в сорок п'ять років почав мріяти про те, як піде на пенсію і назавжди повернеться в Ар'єплуг.
— Наближалася чергова відпустка, і він побоювався, щоб його не попросили відкласти відпочинок, поки не буде розслідувана справа з пограбуванням банку.
І, щоб якось прискорити розслідування, він у понеділок увечері замість їхати додому у Велінгбю, де на нього чекала дружина, надумав податися в Сулентуну й побалакати з одним свідком.
Він не тільки добровільно викликався відвідати свідка, якого за всіма правилами можна було викликати до себе, але й так радо взявся за це, що Гунвальд Ларсон, не здогадуючись про його егоїстичні міркування, спитав, чи, він, бува, не посварився з Ундою.
— Так, не посварився, — відповів Ренн на свій особливий лад.
Ренн мав відвідати того тридцятидвохрічного робітника-металіста, який уже давав свідчення Гунвальдові Ларсону про те, що він бачив біля банку на Горнсгатан.
Звати його було Стен Шегрен, він жив самотою у типовому будиночку на Сонгарвеєн. Він саме поливав кущ троянд у квітнику біля будиночка, коли Ренн вийшов з машини. Відставивши лійку, він кинувся до хвіртки, відчинив її, витер руку об штани, перше ніж подати її, тоді рушив попереду на ґанок і притримав двері, щоб Ренн зайшов.
Будиночок був маленький, унизу — кухня, передпокій і всього лише одна кімната. Двері до неї були прочинені, і Ренн побачив там самі голі стіни. Господар перехопив його погляд.
— Я недавно розлучився з дружиною, — пояснив він. — Вона забрала частину меблів, тому тут не вельми затишно. Ходімо краще нагору.
Нагорі була досить велика кімната з каміном, перед яким стояв низенький білий столик і кілька різних крісел. Ренн сів, а господар стоячи спитав:
— Щось вип'єте? Я можу заварити кави, а ще в холодильнику, мабуть, є трохи пива.
— Дякую, — відповів Ренн, — я питиму те, що й ви.
— Тоді я принесу пиво, — сказав господар.
Він побіг сходами вниз і задзеленчав посудом у кухні.
Ренн озирнувся по кімнаті. Меблів виявилось небагато, зате була стереофонічна система й чимало книжок. У кошику біля каміна лежало повно газет і журналів: «Дагенс Нюгетер», «Ві», «Ню даг», «Металарбетарен».
Стен Шегрен повернувся зі склянками та двома баночками пива й поставив їх на білий столик. Він був худий жилавий чоловік із світлим, рудавим, густим волоссям, як відзначив Ренн, нормальної довжини. Обличчя в ластовинні, весела, відверта усмішка. Він відчинив баночки, налив пива в склянки, сів напроти Ренна, підняв свою склянку за його здоров'я й випив. Ренн ковтнув пива і сказав:
— Я хотів би почути, що ви бачили в п'ятницю на Горнсгатан. Найкраще не відкладати, поки згадка про це не надто потьмяніла.
«Здається, вийшло гладенько», — вдоволено подумав він. Господар кивнув головою і відставив склянку.
— Якби ж я був знав, що це пограбування і вбивство, то я докладніше приглянувся б і до тієї дівчини, й до хлопців у машині.
— У кожному, разі, ви поки що наш найкращий свідок, — заохотив його Ренн. — Отже, ви йшли повз банк. А в який бік?
— Я йшов від Слюссена в бік Рінгсвеєн. А та дівчина вискочила з-за моєї спини, турнула мене з поспіху й побігла далі.
— Ви могли б її описати?
— Боюся, що не дуже. Я бачив її тільки зі спини й на коротку мить збоку, як вона сідала в машину. Десь сантиметрів на десять нижча за мене. Мій зріст метр сімдесят вісім. Вік її важко визначити точно, але мені здається, що їй не менше як двадцять п'ять і не більше як тридцять п'ять, десь близько тридцяти років. Вбрана вона була в джинси, такі собі звичайні, сині, і в блакитну блузку чи сорочку навипуск. На взуття я не звернув уваги, але на голові в неї був капелюх, також із джинсової матерії, з широкими крисами. Коси в неї були русяві, рівні й до міри довгі, не такі, як тепер носять багато дівчат. Словом, середньої довжини. На плечі висіла сумка, зелена, американського військового фасону.
Господар витяг з нагрудної кишені спортивної сорочки пачку сигарет, простяг її Реннові, але той похитав головою і спитав:
— Ви не помітили, вона щось несла в руках?
Господар підвівся, узяв з каміна сірники й прикурив сигарету.
— Ні, я не певен. Але, може, й несла щось.
— А сама вона яка: худа чи гладка?
— Я сказав би, до міри. В кожному разі, не дуже худа, але й не гладка. Загалом нормальна.
— Отже, обличчя її ви не бачили?
— Бачив тільки на мить, коли вона сідала в машину. Але ж його трохи затуляв капелюх, а трохи великі темні окуляри.
— Ви б її впізнали, якби знов побачили?
— Мабуть, з обличчя ні. І, мабуть, не впізнав би, коли б побачив в іншому одязі, наприклад, у сукні.
Ренн задумливо ковтнув пива, потім спитав:
— Ви цілком певні, що то була жінка?
Господар вражено глянув на нього, насупився й нерішуче сказав:
— Ну, я вважав, що то жінка. Але тепер… тепер уже не певен. Просто з першого погляду я сприйняв її як дівчину, адже, як правило, завжди відчуваєш, чи перед тобою дівчина, чи хлопець, хоч би й на вигляд вони були однакові. Я вже не можу заприсягтися вам, що то дівчина, наприклад, я не помітив, які в неї були груди.
Він замовк, глянув на Ренна крізь тютюновий дим, тоді повів далі, ніби роздумуючи:
— Так, ваша правда. Чому неодмінно дівчина, міг бути й хлопець. Та й легше повірити в таке, я ще ніколи не чув, щоб дівчата грабували банк і вбивали людей.
— Отже, ви вважаєте, що то міг бути й хлопець? — спитав Ренн.
— Так, після того, як ви звернули мою увагу на це. Авжеж, то мав бути хлопець.
— Ну, а решта двоє? Ви можете їх описати? І машину?
Шегрен востаннє затягнувся сигаретою і кинув її в камін, де вже було чимало недокурків і обпалених сірників.
— Машина була «рено-шістнадцять», це я добре роздивився, — сказав він. — Світло-сіра чи бежева, не знаю, як називається колір, одне слово, майже біла. Цілого номера я не запам'ятав, але пригадую літеру «А» й дві трійки. Може, їх було й три, принаймні не менше, як дві, вони стояли поряд, десь посередині.
— Ви певні, що саме «А»? — спитав Ренн. — Може, «АА», або, наприклад, «АБ»?
— Ні, тільки «А», я добре пам'ятаю. В мене чудова зорова пам'ять.
— Це дуже добре, — сказав Ренн. — Якби в нас були всі такі очевидці.
— Атож. І am a camera. Ви читали? Ішервуда.
