Замкнена кімната - Шеваль Май (книги онлайн полные версии бесплатно TXT) 📗

— Ось що, схоже, що в кімнаті зовсім не було зброї.

— Так, схоже, але я довідався про це аж у понеділок, коли розмовляв з Крістіансоном і Квастму. І відразу переслав усі папери на Кунгсгольмсгатан.

Та поліційна дільниця і будинок кримінальної поліції містилися в одному кварталі, і Мартін Бек дозволив собі зауважити:

— Це не так уже й далеко.

— Ми тут не допустилися ніякої помилки, — заперечив службовець.

— Мене, власне, більше цікавить, що сталося з Свердом, аніж те, хто зробив яку помилку.

— Навіть якщо хтось і допустився помилок, то принаймні не служба охорони громадського порядку.

М'яко кажучи, натяк був прозорий, і Мартін Бек вирішив за краще скінчити розмову.

— Дякую за допомогу, — сказав він. — До побачення. Наступним на проводі в нього опинився слідчий Густавсон, який справляв враження страшенно замороченого.

— Ага, та справа, — згадав він. — Так, незрозуміла історія. Але я вважаю, що таке буває.

— Що саме?

— Незрозумілі історії, загадки, яких просто не можна відгадати. Відразу видно, що дарма братися за них, краще відразу махнути рукою.

— Будьте такі ласкаві й прийдіть сюди, — сказав Мартін Бек.

— Зараз? На Вестбергу?

— Авжеж.

— На жаль, це неможливо.

— Справді? — Мартін Бек глянув на годинник. — Скажімо, о пів на четверту.

— Але я просто не…

— О пів на четверту, — ще раз сказав Мартін Бек і поклав трубку.

Він підвівся й почав ходити по кімнаті, заклавши руки за спину.

Гарний початок, нічого не скажеш. Так воно здебільшого й буває останні п'ять років, усе частіше доводиться найперше з'ясовувати, як діяла поліція. І не раз виходить, що зробити. це важче, ніж розслідувати саму справу.

Альдор Густавсон з'явився о п'ятій хвилині на п'яту.

Його прізвище нічого не казало Мартінові Беку, але обличчя було знайоме. Худорлявий брюнет років тридцяти, розхристаний і зухвалий.

Мартін Бек згадав, що інколи бачив його в кімнаті чергових стокгольмської кримінальної поліції та в інших, не таких почесних місцях.

— Сідайте, будь ласка.

Густавсон умостився в найзручніше крісло, закинув ногу на ногу й витяг сигару. Тоді запалив її і сказав:

— Марудна історія, правда? Ну, які будуть запитання?

Мартін Бек хвилину помовчав, крутячи між пальцями кулькову ручку. Тоді спитав:

— Коли ви прибули на Бергсгатан?

— Увечері, десь близько десятої.

— І що ви там побачили?

— Страхіття. Великі білі хробаки. Нестерпний сморід. Один поліцай виблював у передпокої.

— Де були патрульні?

— Один вартував біля дверей, а другий сидів унизу в машині.

— Вони весь час охороняли двері?

— Казали, що весь час.

— А що ви… що ти зробив?

— Ясно що — зайшов і поглянув. Жахлива, скажу вам, картина. Але треба було глянути, ану ж якийсь злочин.

— Але ти зробив інший висновок?

— Авжеж. Усе видно як на долоні. Двері були замкнені зсередини на три чи на чотири різних замки. Хлопці насилу їх зламали. І вікно взяте на защіпку, й завіса спушена.

— Вікно у залі було взяте на защіпку?

— Ні. Вони як зайшли, то відразу його відчинили. А то там не можна було б устояти без протигаза.

— Скільки ти там пробув?

— Недовго. Лише доти, доки переконався, що кримінальній поліції там нема чого робити. Це ж було або самогубство, або природна смерть, то хай собі нею займається відділ громадського порядку.

Мартін Бек погортав папери.

— Я не бачу опису вилучених речей.

— Справді? Виходить, забули. А з другого боку, що там було вилучати? Самий мотлох. Стіл, стілець, ліжко та ще в кухні різний непотріб.

— Але ти оглянув усе?

— Аякже. Все добре оглянув, перше ніж дав дозвіл.

— На що?

— Як на що? Не розумію.

— На що ти дав дозвіл?

— Забрати тіло, а на що ж. Адже треба було зробити експертизу. Навіть якщо це самогубство, треба зробити розтин, такий порядок.

— Ти можеш підсумувати свої спостереження?

— Аякже. Що тут підсумовувати. Тіло лежало приблизно за три метри від вікна.

— Приблизно?

— Так, я не взяв із собою рулетки. Видно було, що старий пролежав місяців два, одне слово, геть розклався. В кімнаті було два стільці, стіл і ліжко.

— Два стільці?

— Так.

— Ти тільки-но казав, що один.

— Справді? Ні, мабуть, таки два. Ще там була поличка зі старими газетами й книжками. А в кухні дві-три каструлі, кавник і таке інше.

— Що інше?

— Консервний ключ, ножі, виделки, відро на сміття.

— Так. А на підлозі щось лежало?

— Нічогісінько, крім трупа, звичайно. Я питав патрульних, але й вони сказали, що нічого не знайшли.

— У квартиру ще хтось заходив?

— Ні. Я питав поліцаїв, і вони сказали, що ніхто не заходив. Ніхто, крім мене і їх двох. Потім приїхали хлопці з фургоном і забрали труп у поліетиленовому мішку.

— І вже встановлено, від чого Сверд помер.

— Ну певне. Застрілився. Диво, та й годі. Куди ж він дів пукавку?

— У тебе є якесь більш-менш переконливе пояснення цьому?

— Ніякісінького. Ідіотський випадок. Загадка, якої не можна відгадати, я вже казав. Рідко, але й таке буває, хіба ні?

— А поліцаї що казали?

— Нічого. Тільки, що знайшли мертвого і що все було замкнене зсередини. Якби там була пукавка, то невже б ми її не знайшли. Та й де їй лежати, як не поряд із мерцем.

— Ти з'ясував, хто був покійний?

— Аякже. Прізвище його Сверд, так було написано на дверях. І зразу видно, що він за один.

— І що, ж він за один?

— Покидьок. Мабуть, звичайний алкоголік. Такі саме найчастіше і накладають на себе руки, чи напиваються до смерті, чи вмирають від інфаркту абощо.

— А чогось істотнішого ти не можеш додати?

— Ні. Випадок дивний, я вже казав. Просто загадка. Я певен, що тут і ти не даси собі ради. Та й, зрештою, є справи важливіші.

— Можливо.

— Далебі є. Можна мені вшиватись?

— Постривай, — відповів Мартін Бек.

— Я сказав усе, — мовив Альдор Густавсон і розчавив сигару в попільниці.

Мартін Бек підвівся й підійшов до вікна.

— Але я не все, — відповів він, стоячи спиною до відвідувача.

— А що таке?

— Зараз почуєш. Наприклад, ось що. Минулого тижня на ту квартиру їздив кримінальний експерт. Хоч більшість слідів стерті, проте він зразу помітив на килимку криваві плями, одну велику й дві малі. Ти бачив криваві плями?

— Ні. Та я їх і не шукав.

— Видно, що не шукав. А чого ж ти шукав?

— Нічого особливого. Адже все й так було ясно.

— Коли ти не помітив кривавих плям, то, мабуть, міг проглядіти й інше.

— У кожному разі, зброї там не було.

— Ти роздивився, як був одягнений покійник?

— Не зовсім. Але ж він уже майже зогнив. Певне, в якесь ганчір'я. До того ж я не бачу, щоб це мало якесь значення.

— Але ти зразу… визначив, що покійник був убогий і самітний. Не якась важлива особа.

— Авжеж. Коли скільки, як я, надивишся на всіляких алкоголіків та іншу голоту…

— То що?

— А те, що свою публіку я знаю.

Він, певне, навіть не здогадується, звідки походить цей вислів, подумав Мартін Бек. І вголос запитав:

— А коли б покійник посідав якесь вище становище, ти був би уважніший?

— Авжеж, тоді доводиться все враховувати. Адже й нам добре перепадає.

— Він оглянувся по кабінеті.

— Ви тут, може, й не знаєте про те, а в нас роботи по самі вуха. Не будеш бавитися в Шерлока Холмса щоразу, коли тобі трапиться мертвий волоцюга. Ти ще щось хочеш сказати?

— Так. Хочу наголосити, що ти вів цю справу вкрай недбало.

— Що?

Густавсон підвівся. Видно, він аж тепер похопився, що Мартін Бекгари своєму становищі міг добре зіпсувати йому кар'єру.

— Стривай, — промурмотів він, — це тільки тому, що я не помітив кривавих плям і не знайшов зброї, якої там не було?

— Ці недогляди ще не найгірше, — відповів Мартін Бек, — хоч їх також не можна вибачити. Але ти, наприклад, подзвонив судовому лікареві й дав їй вказівки, які; грунтувались на упереджених і хибних міркуваннях. Крім того, ти навіяв поліцаям думку, що це справа проста, мовляв, досить тобі ввійти до кімнати, скинути на неї оком, і. все стане зрозумілим. Ти сказав їм, що не треба викликати ніяких експертів, і звелів забрати тіло, навіть не подбавши, щоб були зроблені знімки.